Загальна характеристика епохи бароко і класицизму.
Бароко - До неї відносять музичну культуру XVII - першої половини XVIII ст. (близько 150 років). У всіх видах мистецтва цього періоду з'являються видатні творчі явища і фігури, художнє значення яких надзвичайно велике. Це архітектурні ансамблі барочного Риму, фрески і живопис соборів, становлення західноєвропейського театру. Знакові творчі особистості - Шекспір, Рубенс і Рембрандт, Ель Греко ; підйом відзначається і в науці: Декарт, Ньютон, Кеплер, Паскаль, Беме. Бароко - дуже насичений подіями і багатобарвний, можна сказати, строкатий період музичного життя і творчості. Найбільш значними подіями в музиці стали розквіт світського музичного мистецтва, зародження жанру опери, інтенсивний розвиток інструментальної музики та ін. У цей час відбувається знаменний перелом у музичному мисленні - поліфонічне багатоголосся змінюється гомофонно-гармонійною системою, що призводить до розквіту культури імпровізації. Що стосується стилю, то крім формування національних моделей саме в цю епоху стає реальністю композиторська індивідуальність. Яскравими зразками індивідуального стилю є значні фігури Ж.-Б. Люллі, А. Вівальді, Г.-Ф. Гендель, Й.-С. Бах. Самим значним художнім здобутком епохи бароко є народження нового жанру, який втілив новий дух часу, - опери. Найзнаменитішим представником жанру є Клаудіо Монтеверді (1567-1643). Новації в жанрі опери, які буквально пожежею охопили Італію, були дуже значними. В італійській опері XVII ст. складаються школи, що відрізняються індивідуальними підходами до трактування жанру опери. Неаполітанську школу прославив Алессандро Скарлатті (1660-1725). У його великій творчості (понад 100 опер) кристалізується стиль опери seria . Опери писалися як сучасні сценарії телевізійних серіалів і ставилися з двох-трьох репетицій. Не дивно, що знаменитий Антоніо Вівальді (1678-1741) написав їх понад 50. А ще понад 400 інструментальних концертів з "культовим" циклом "Пори року". Справжній тріумф опери seria і її новаторський вигляд у XVIII ст. пов'язаний з ім'ям Георга Фрідріха Генделя (1685 - 1759). Епоху бароко в музиці умовно розділяють на три періоди — ранній, зрілий і пізній. Раннє бароко починається від появи жанру опери, цьому періоду властиве становлення барокових жанрів і поступовий перехід від модальної гармонії до тональної. Зріле бароко характеризується повсюдним поширенням стилю і розгалуженням музичних жанрів. Пізнє бароко характеризується остаточним ствердженням тональної системи. Основним музичним інструментом бароко став орган у духовній та камерній світській музиці. Також широкого поширення набули клавесин, щипкові і смичкові струнні — віола, барокова гітара, барокова скрипка, віолончель, контрабас, а також дерев'яні духові інструменти: флейти, кларнет, гобой, фагот. В епоху бароко функції такого поширеного щипкового струнного інструменту, як лютня були в значній мірі зведені до акомпанементу і поступово вона була витіснена у цій ролі клавішними інструментами. Колісна ліра, що втратила в попередню епоху ренесансу свою популярність і ставши інструментом жебраків, отримала друге народження; аж до кінця XVIII століття колісна ліра залишалася модною іграшкою аристократів, що захоплювалися народною творчістю. Умовний перелік композиторів епохи бароко ( 1600 – 1750) -
К. Монтеверді, Ж-Б. Люллі, А. Кореллі, Г. Перселл, А. Скарлатті, Т. Альбіноні, А. Вівальді, Г-Ф. Телеман, Ж-Ф. Рамо, Й. С. Бах, Д. Скарлатті, Г-Ф. Гендель, Д. Тартіні, П. Локателлі, Дж. Перголеззі і багато інших. Перехідна фаза між пізнім бароко і раннім класицизмом наповнена суперечливими ідеями і спробами об'єднати різні погляди на світ. Її називають «галантним стилем», «Рококо», «передкласичним періодом» або «ранньокласичним періодом». У ці кілька десятиліть продовжують працювати майстри епохи бароко (Г. Ф. Гендель, Д. Скарлатті) і виходять на арену композитори, яких традиційно зараховують до класицизму — К. В. Глюк, Й. Гайдн. Перехідне положення займає творчість синів Й. С. Баха, зокрема Карла Філіппа Емануеля — він чудово володів старим стилем, але багато працював над тим, щоб удосконалити його. У цей перехідний момент збільшилася різниця між духовною та світською музикою. Духовні твори залишалися переважно в рамках бароко, в той час як світська музика тяжіла до нового стилю. Меси і ораторії Гайдна і Моцарта, класичні у своїй оркестровці та орнаментації, містили в собі безліч барокових прийомів контрапунктичної та гармонічної технік. У багатьох містах Німеччини барокова практика виконання збереглася до 1790-х років, наприклад, в Ляйпцигу, де наприкінці свого життя працював Й. С. Бах. На ці десятиліття припадає і період ранньої творчісті українських композиторів — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського. Зазвичай їх музична творчість розглядається в контексті українського бароко. Опанувавши композиторську техніку «латинського» духовного концерту і, схрестивши її з національними традиціями, ці композитори створили українську барокову церковну музику без інструментального супроводу.
Умовний перелік композиторів епохи класицизму (1740 -1790) – Усі сини Баха, К-В. Глюк, Л. Моцарт, Й. Гайдн, Л. Боккеріні, А. Сальєрі, М. Клементі, В -А. Моцарт, Л.Бетовен, український композитор Артем Ведель...
P.S. Українське бароко складалося протягом XVI – XVIII століть, в той час, коли Україна мала два історичних державних утворення. Перший, коли входила до складу Польсько-Литовської держави і другий, коли була фактично приєднана до складу Росії. У перший період українські музиканти працювали на території Західної та Східної Європи. Їх інструментальні мініатюри, типовий і дуже розповсюджений тоді жанр, можна зустріти у різних табулятурах – Люблінській, Лейпцігській, Братиславській. Другий період пов’язаний із діяльністю талановитих українських музикантів – Феофана Прокоповича, Василя Грутовського, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. Микола Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат “Граматика музикальна”, яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.
Немає коментарів:
Дописати коментар