Бандурист Євген Адамцевич народився 1 січня 1904 року в с. Солониця, Полтавська обл., у родині станційного службовця. Дворічним після хвороби втратив зір. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих, де грав на бандурі, скрипці, сопілці; його баритон охоплював дві октави. У кобзаря Мусія Олексієнка вчився грати на найважчий бандурі пучками пальців, часом збиваючи їх до крові. У 23 роки Адамцевич створив крамольний марш, про що говорив: «Тепер відносно Запорізького маршу. 1926 року я почув мелодію, Перша частина від кобзаря Положая Івана Кириловича, другу частину – мажорну, сам склав, і з’єднавши до купи, дав назву Запорізького маршу». Майже одразу марш потрапив до списку заборонених.
Євген Адамцевич – худорлявий велет, красень-вусань, у якого красуня Лідія закохалася з першого погляду та втекла з дому й стала поводирем на все життя. Справили молоді власну хатку біля залізничної колії Ромен – Ромодан для себе і трьох донечок.
Вони жили зі «старцювання» (гри та співу) на роменському базарі, але радянські власті, як і царські, трактували це як жебрацтво, не видавали паспортів і переслідували сліпих рапсодів. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару, особливо, коли в часи розкуркулювання почули пісню:
Чом на серці у мене журба?
В центрі міста велика тюрма,
А в тюрмі тій сидить «сіль землі»,
Ті, що зараз їх звуть «куркулі»…
Сам начальник Роменського НКВС бив кобзаря, грюкав наганом по столу й репетував: “Я из тебя, слепого черта, зрячего сделаю! Ты что поёшь, кого воспеваешь?” – згадував Данило Кулиняк.
А кобзар не покаявся, у розпал голодомору краяв серця українців піснею-зойком: «…вставай тату, вставай з ями…»
Були випадки, коли міліціонери арештовували сліпого, трощили бандуру, вивозили далеко від міста, полишали одного на безлюдді, або кидали в засніжені балки.
За весну-осінь 1940 р. Адамцевич обійшов Малу та Велику Хортиці, усі Січі. Під час ІІ світової здійснив мандри Україною з піснями, виступав перед воїнами УПА. «Доводилось тоді мені, – признавався Адамцевич, – виступати в одному зі з’єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу», в якій складали подяку за мій виступ».
Нелегким було життя кобзаря після війни, адже пенсії він не заслужив, а сім’ю годувати треба. «Про мене неначе забули», – згадував кобзар, якому знову доводилося грати на роменському базарі. Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його трохи поліпшилося. Слухачі любили оригінальні «Суд Байди» та «Євшан-зілля» (на слова М. Вороного), історичні пісні «Про Морозенка», «Про Супруна», «Про Семена Палія» у виконанні Євгена Адамцевича, навіть склали прислів’я: «Співцю євшана – сердечна шана!». Із плати за виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах можна було викроїти на тютюн і чарку до обіду, без яких ні анекдоту розказати, ні сороміцької пісні заспівати.
Влітку 1969 року на сцені Київського оперного театру імені Т.Г.Шевченка на концерті народних кобзарів, бандуристів, троїстих музик сліпий кобзар Євген Адамцевич вперше офіційно виконав заборонений марш. Ось як згадував цю подію Сергій Козак.
Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся пальцями до дзвінкоголосих струн харківської бандури, і несміливо сказав: «Запорозький марш». Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць, нарешті вибухнув оплесками. «Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Хоч і була порушена домовленість не виконувати більше двох творів, але ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію «Запорізького маршу», вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму. Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе.»
Диригент Київського оркестру народних інструментів Віктор Гуцал зробив унікальну оркестровку маршу.
У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покос інтелігенції. Кобзарське об’єднання згорнуло свою діяльність. Хворий на жовтяницю Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму.
Помер Євген Адамцевич 19 листопада 1972 року в Бахчисараї на 68 році життя, упокоївся під білим крейдяним горбком на кладовищі села Холмівка.
І не дізнався автор «Запорозького маршу», що в 1974 році у Великому театрі товариш Суслов почув марш, який не викликав радянських патріотичних почуттів! Марш заборонили, Віктора Гуцала звільнили з оркестру, записи розмагнітили.джерело
Вони жили зі «старцювання» (гри та співу) на роменському базарі, але радянські власті, як і царські, трактували це як жебрацтво, не видавали паспортів і переслідували сліпих рапсодів. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару, особливо, коли в часи розкуркулювання почули пісню:
Чом на серці у мене журба?
В центрі міста велика тюрма,
А в тюрмі тій сидить «сіль землі»,
Ті, що зараз їх звуть «куркулі»…
Сам начальник Роменського НКВС бив кобзаря, грюкав наганом по столу й репетував: “Я из тебя, слепого черта, зрячего сделаю! Ты что поёшь, кого воспеваешь?” – згадував Данило Кулиняк.
А кобзар не покаявся, у розпал голодомору краяв серця українців піснею-зойком: «…вставай тату, вставай з ями…»
Були випадки, коли міліціонери арештовували сліпого, трощили бандуру, вивозили далеко від міста, полишали одного на безлюдді, або кидали в засніжені балки.
За весну-осінь 1940 р. Адамцевич обійшов Малу та Велику Хортиці, усі Січі. Під час ІІ світової здійснив мандри Україною з піснями, виступав перед воїнами УПА. «Доводилось тоді мені, – признавався Адамцевич, – виступати в одному зі з’єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу», в якій складали подяку за мій виступ».
Нелегким було життя кобзаря після війни, адже пенсії він не заслужив, а сім’ю годувати треба. «Про мене неначе забули», – згадував кобзар, якому знову доводилося грати на роменському базарі. Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його трохи поліпшилося. Слухачі любили оригінальні «Суд Байди» та «Євшан-зілля» (на слова М. Вороного), історичні пісні «Про Морозенка», «Про Супруна», «Про Семена Палія» у виконанні Євгена Адамцевича, навіть склали прислів’я: «Співцю євшана – сердечна шана!». Із плати за виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах можна було викроїти на тютюн і чарку до обіду, без яких ні анекдоту розказати, ні сороміцької пісні заспівати.
Влітку 1969 року на сцені Київського оперного театру імені Т.Г.Шевченка на концерті народних кобзарів, бандуристів, троїстих музик сліпий кобзар Євген Адамцевич вперше офіційно виконав заборонений марш. Ось як згадував цю подію Сергій Козак.
Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся пальцями до дзвінкоголосих струн харківської бандури, і несміливо сказав: «Запорозький марш». Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць, нарешті вибухнув оплесками. «Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Хоч і була порушена домовленість не виконувати більше двох творів, але ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію «Запорізького маршу», вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму. Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе.»
Диригент Київського оркестру народних інструментів Віктор Гуцал зробив унікальну оркестровку маршу.
У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покос інтелігенції. Кобзарське об’єднання згорнуло свою діяльність. Хворий на жовтяницю Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму.
Помер Євген Адамцевич 19 листопада 1972 року в Бахчисараї на 68 році життя, упокоївся під білим крейдяним горбком на кладовищі села Холмівка.
І не дізнався автор «Запорозького маршу», що в 1974 році у Великому театрі товариш Суслов почув марш, який не викликав радянських патріотичних почуттів! Марш заборонили, Віктора Гуцала звільнили з оркестру, записи розмагнітили.джерело
