Останнім часом усе частіше можна почути одну фразу від учнів 11-х класів:
«Якщо не складу НМТ, як планував - піду до педагогічного».
Такий собі не дуже позитивний запасний варіант.
Професія вчителя і раніше не була суперпопулярною. А сьогодні ситуація стала ще складнішою.
Студенти займають бюджетні місця, кілька років навчаються і навіть не планують працювати в школі.
Іноді школа з’являється в їхньому житті тільки тоді, коли всі інші варіанти не спрацювали. І знову як запасний варіант - таке собі «дно».
Є ще одна цікава тенденція.
Останнім часом у школах стало значно більше чоловіків-вчителів. І це, з одного боку, навіть виглядає позитивно - школа традиційно була дуже жіночою професією. Але більшість прекрасно розуміє, що далеко не завжди це історія про любов до педагогіки.
Часом школа стає для чоловіків певною тимчасовою зупинкою у дуже непростій реальності, в якій зараз живе країна.
Якщо подивитися на те, з кого сьогодні часто складається педагогічний колектив, картина доволі різноманітна.
Перша група - ті, хто справді обожнює свою професію. Для них це щось на рівні ДНК. Вони можуть бурчати на систему, жартувати про зарплату, але все одно залишаються у школі.
Друга група - ті, хто дотягує до пенсії. Бо коли ти віддав школі десятки років, піти за два-три роки до пенсії здається нелогічним.
Третя група - ті, хто вже могли б відпочивати.
Але пенсія настільки скромна, що доводиться продовжувати працювати.
І четверта група - молодь, яка прийшла у школу як запасний варіант.
Без особливого натхнення. Просто як тимчасову роботу.
Звісно, серед молодих учителів є ті, хто приходить у професію за покликанням. З тією дивною любов’ю до вчителювання, яку важко пояснити. Та, на жаль, таких дуже небагато.
І ось із цього різного набору людей формується педагогічний колектив. Іноді дивишся на це і думаєш, що якби будь-яка компанія набирала працівників за таким принципом, вона б дуже швидко збанкрутіла.
Та школа працює.
І більше того - від директора такого колективу очікують результатів. Очікують, що з цього складного пазлу він створить команду і організує якісну освіту.
Маючи досвід роботи з таким «різноманітним» колективом, дуже швидко починаєш помічати одну закономірність.
У будь-якій школі завжди є кілька зірочок.
Ті, хто креативні, ініціативні. Ті, хто навіть через втому все одно говорять: «Добре, давайте спробуємо». Часом дивишся на них і думаєш, що вони працюють так, ніби отримують мільйон на місяць.)
Це не про зарплату.
Це про внутрішню відповідальність і любов до своєї справи.
А поруч завжди є інша позиція.
Люди, які чесно говорять: «Я працюватиму рівно настільки, наскільки мене цінує держава».
Відчитав свої години - на цьому все. Достатньо.
Без зайвих кроків, без додаткової ініціативи, без зайвого навантаження.
І тоді директор опиняється у дуже знайомій ситуації. Коли знову і знову звертаєшся до тих самих людей. Бо знаєш - ці зроблять.
Але з часом приходить інше усвідомлення. Ті самі ініціативні люди починають вигорати. Бо вони теж бачать, що система працює не зовсім справедливо.
За що бути ініціативним?
Бо робота вчителя - це не просто години за розкладом. Це частина життя вчителя. Ми віддаємо свій час, свою енергію, молодість. А це ресурс, який ніколи не повертається.
І коли за це людина отримує символічну винагороду, говорити про справедливість стає дедалі складніше.
Сьогодні економічна ситуація в країні непроста. У держави є інші пріоритети - і всі розуміють, чому. Але у бізнесі в таких випадках є так званий план Б.
Якщо компанія не може конкурувати зарплатами - вона створює систему пільг і бонусів.
А які пільги має вчитель?
Довша відпустка за рахунок літніх канікул.
Премія до Дня вчителя.
І… мабуть, усе.
Можна сто разів проводити реформи, запускати нові тренінги, змінювати програми, вигадувати нові терміни. Але якщо фундамент хиткий, будівля довго не простоїть.
Бо реформа освіти починається не з нових програм.
Вона починається з дуже простого питання-
Хто завтра захоче стати вчителем?
──────────────────
ДУМКИ БЕЗ МЕЖ
Про освіту зсередини.
Там, де професія має голос.
