Ігор Лікарчук придумав влучний термін — «дитиноугодництво»*, який пояснює одну з причин феєричних провалів у шкільній освіті.
Цим неологізмом він характеризує викривлену, карикатурну форму «дитиноцентризму». Замість створення умов для всебічного розвитку особистості сучасна система освіти часто перетворюється на банальне потурання примхам, створення штучної психологічної «теплиці» та заниження планки вимог до рівня плінтуса.
Цей термін є чудовим маркером того, що в гонитві за формою — модними закордонними гаслами та презентаціями — українська освіта ризикує остаточно втратити сенс і залишки здорового глузду. Адже прагнення зробити навчання виключно комфортним, веселим і безтурботним нівелює саме поняття навчальної праці. «Дитиноугодництво» зрощує тепличних дітей, які масово демонструють нездатність справлятися зі складними життєвими викликами.
У такій системі вже відбулося тотальне знецінення вчителя, який втратив авторитет і суб'єктність. Педагог перетворюється на «обслуговуючий персонал», зобов'язаний задовольняти примхи учнів та їхніх батьків. Якщо ж дитина не вчиться, винним автоматично роблять саме його, змушуючи виконувати роль «вічної невістки».
Marina Riccitelli написала про «служіння» і «прислужування». «Дитиноугодництво» націлює саме на «прислужування».
Цитую Marina Riccitelli:
«Є два слова: служити і прислужувати. Корінь слів один, а стан описаний різний.
Коли я як вчитель служу Дитині, я - вільна людина, яка зробила свій власний вибір. Я вчитель, що бачить майбутнє і працює на нього. Я направляю, вірю, допомагаю. В мене є сенси і мета. В мене є власна думка. І я можу дозволити собі не бути зручною.
Я знаю, заради чого це служіння. Я - поруч і вся моя робота - навчити дитину обходитися без мене, мати власну думку, слухати своє серце. І мені радісно.
Бо служіння починається не з обов'язку. Воно починається зі свободи. Я сама обираю, чому, кому і заради чого хочу присвятити частину своєї праці.
І справжнє служіння зовсім не означає робити для дитини все, чого вона хоче. Іноді служити - це якраз сказати «ні». Не дати списати. Не виконати за неї. Не погодитися з капризом. Поставити межу. Бо моя задача — не зробити дитині зручно зараз, а допомогти їй стати самостійною потім.
Коли я «прислужую», я терплю. Терплю, стиснувши зуби, злюсь, але тягну той віз. Виконую безглузді забаганки і капризи, щоб тільки «сподобатись». Не вмію поставити кордони, бо боюсь стати «поганою вчителькою».
В мені повно агресії, бо я цього не вибирала! Я просто вимушена підлаштовуватись, бо.....
Я часом ненавиджу тих, кому прислужую. В мене немає сенсів, а є тільки бажання, щоб це все швидше закінчилось. (Коли там вже канікули!?) Це виснажує!
І ось тут головна різниця.
Зовні я роблю одне й те саме. Але всередині відчуваю себе по- різному
«Я це роблю, тому що сама вважаю це важливим» - це служіння.
«Я це роблю, бо боюся, що інакше про мене погано подумають» - це вже прислужування.
У першому випадку я залишаюся Автором власного життя. У другому - віддаю кермо іншому.
Але служіння не означає самопожертву.
Навпаки. Іноді відмова прислужувати - це спосіб зберегти в собі можливість служити.
В новий навчальний рік я беру з собою цю думку, тому що втомилась працювати без сенсів, просто «щоб було», для галочки.
І час від часу буду запитувати себе: що я зараз роблю - служу чи прислужую?
І слухати відповідь всередині себе. Своїм серцем, своєю втомою, своєю внутрішньою радістю, яка з'являється, коли я роблю щось справді своє».
* Викривлена форма дитиноцентризму, яка зрощує тепличних дітей, нездатних справлятися зі складними викликами.
