КОМФОРТНА ШКОЛА І РЕАЛЬНИЙ СВІТБо школу можна спростити.
А життя - ні.
Останнім часом дедалі гучніше звучить ідея, що школа для дитини має бути в задоволення. Легкою, яскравою, нескладною пригодою.
Без перевантажень. Без зайвого стресу. Без «травмуючих» оцінок.
Краще сердечка й смайлики. А якщо дитина за рік нічого не засвоїла і особливо не напружувалась - нічого страшного. Не будемо травмувати. Переведемо далі.
Соломку підстелили. Ще трохи соломки. І ще.
Щоб падати було м’яко.
А краще - взагалі не падати. Лягти. Увімкнути телефон. Розслабитись.
Все одно ж якось буде.
Права - дітям.
Вчителям - вимогу. Зробіть цікаво. Захопливо. Весело.
І тут раптом - сюрприз.
Діти нічого не хочуть вчити. Не цікаво. Не важливо. Не потрібно.
Серйозно?
Ми роками системно пояснювали, що напружуватись не треба.
Зусилля - необов’язкові. Наслідків немає.
Навіщо напружуватись, якщо соломки настільки багато, що можна просто лежати?
Але є одне питання, яке чомусь випадає з цієї красивої казки, а що далі?
Невже після школи життя теж буде легкою пригодою?
Завжди цікавою. Завжди в задоволення.
Ми ж усі із захватом їдемо на роботу?
Навіть коли не хочеться.
Батьки щодня з радістю готують, прибирають, вирішують проблеми?
Звісно ні.
Ми це робимо не тому, що кайфуємо.
А тому, що треба.
Бо є наслідки, є відповідальність. Бо так влаштоване життя.
Життя - не завжди зручне.
Не завжди цікаве. Не завжди м’яке.
І саме школа - той безпечний простір, де дитина може вперше зіткнутися з труднощами, але не на самоті.
Це і є те саме «загартування».
Той самий імунітет.
Як м’язи: кожне зусилля - новий ріст.
Часто чую від батьків:
«Стільки всього непотрібного вчать. Мені в житті нічого з цього не знадобилось».
А хто знає, що знадобиться дитині?
Ким вона стане?
Що саме вистрелить через 10–15 років?
Ніхто.
Саме тому школа - це різноманітне меню, а не один «корисний» салат.
Щоб дитина могла спробувати. Помилитись. Зрозуміти. Вибрати.
Фундамент закладається не під одну професію, а під життя.
А тим, кому здається, що з усього цього «нічого не знадобилось»,
цілком імовірно, шанс був - але ним не скористались.
А можливо, щось таки знадобилось, просто без усвідомлення.
Винятки, звісно, бувають. Але вони не правило.
І ще одне спостереження.
В одній громаді кілька шкіл.
В одну - черги. Конкурс. Престиж.
В інші - не можуть набрати навіть клас.
Умови однакові. Приміщення. Обладнання. Вчителі.
То в чому секрет?
Колись один директор зробив просту, але непопулярну річ - конкурс.
І це спрацювало.
Батьки думають: якщо конкурс - значить, цінно.
Дитина думає: я доклав зусиль - і в мене вийшло.
Формується цінність. Мотивація. Внутрішня відповідальність.
З роками школа отримує гнучкий, мотивований контингент.
Результати. Репутацію. Попит.
А інші - «дообслуговують усіх інших».
Поки школа безумовно відкрита для всіх - її цінність зменшується.
Бо те, що дістається без зусиль, рідко цінують.
Школа - не кара.
Але й не курорт.
Це непростий, але дуже важливий життєвий етап.
І якщо ми замість підготовки до падінь продовжимо лише підстеляти соломку,
життя потім не питатиме - і забере своє.
Без сердечок.
Без попередження.
І точно - без соломки.
P.S. Комфорт, безпека й умови - так.
Структурне спрощення, яке прибирає зусилля - ні.
─────────────────────
ДУМКИ БЕЗ МЕЖ
простір, де щирість не має кордонів.
Дякую, що читаєте. Дякую, що думаєте
І все ж таки справжній психологічний комфорт — впевненість дитини в тому, що вона здатна впоратися з труднощами.
...образливе те, що у відсутності як інтересу до навчання, так, відповідно, і знань, звинувачують вчителя.
