НЕ МОЖНА РОКАМИ ЗНЕЦІНЮВАТИ ПРОФЕСІЮ, А ПОТІМ ДИВУВАТИСЯ, ЩО В НІЙ НЕМАЄ ЛЮДЕЙ

 

Математика для всіх ·

Стежити

Математика дуже проста річ. Іноді достатньо просто порахувати.

Ми багато говоримо про те, якою має бути Україна через 10 років: технологічною, інноваційною, з власним ВПК. З сильною енергетикою. З наукою. З інженерією. З критично мислячим суспільством.

Все правильно.

А тепер давайте подивимося на вступну кампанію 2026 року і поставимо собі одне просте запитання: хто буде вчити дітей, які все це мають створювати?

Бо цифри майбутніх учителів фізики та хімії в окремих університетах сьогодні виглядають так:

Дніпро – на програмі фізики та інформатики 1 зарахований студент.

Суми – фізика та математика – 2.

Суми – хімія – 0 станом на середину серпня.

Полтава – фізика – 5.

Полтава – хімія – 5.

Тернопіль – фізика – 6.

Дрогобич – фізика – 7.

Це не статистика випускників, які через кілька років гарантовано підуть працювати до школи. Це лише ті, хто сьогодні вступив.

А тепер зробімо ще одну просту математичну дію.

Від цих цифр через чотири роки треба відняти тих, хто не завершить навчання. Потім тих, хто змінить професію. Потім тих, хто піде в бізнес чи ІТ. Потім тих, хто виїде.

І лише те, що залишиться, потенційно прийде до наших шкіл.

А паралельно зі шкіл ідуть учителі старшого покоління. І тут математика починає виглядати дуже тривожно.

Мене взагалі дивує інше. Ми можемо годинами дискутувати про освітні реформи, програми, НУШ, цифровізацію, штучний інтелект.

Але є значно фундаментальніше питання: хто буде вчити?

Можна поставити в кожному класі інтерактивну дошку. Можна дати кожній дитині планшет. Можна під'єднати найкращий штучний інтелект.

Але якщо немає людини, яка навчить дитину думати, – ми програли значно більше, ніж один урок.

Бо математика – це не просто формули. Це вміння вибудовувати логіку.

Фізика – це не просто закон Ома. Це розуміння причин і наслідків.

Хімія – це не просто таблиця Менделєєва. Це культура експерименту: висунув припущення – перевірив – отримав результат – зробив висновок.

А тепер перенесіть цей спосіб мислення із лабораторії у звичайне життя.

Побачив інформацію – перевір.

Почув гучну заяву – постав запитання.

Хтось нав'язує тобі готовий висновок – попроси доказ.

Ось де насправді починається критичне мислення.

І саме тому проблема вчителя фізики, математики чи хімії – це далеко не лише проблема Міністерства освіти. Це питання того, якою буде держава.

Бо звідки через десять років візьмуться наші інженери? Конструктори? Енергетики? Науковці? Технологи? Люди, які будуватимуть оборонну промисловість?

Вони не народжуються одразу інженерами. Колись вони сидять за останньою партою у 7 класі. І перед ними стоїть учитель.

Той самий учитель, професію якого ми десятиліттями робили фінансово непривабливою і суспільно недооціненою. А потім дивуємося, чому молодь туди не йде.

Не можна роками знецінювати професію, а потім дивуватися, що в ній немає людей.

Якщо ми справді хочемо технологічну Україну, нам доведеться повернути престиж не лише військовому, підприємцю чи айтішнику. Нам доведеться повернути престиж учителю і науковцю.

Бо без них не буде наступного покоління ні інженерів, ні підприємців, ні розробників.

І тут нам не потрібна чергова красива реформа. Нам треба чесно відповісти собі на питання: що ми маємо зробити сьогодні, щоб найсильніший випускник школи міг сказати: «Я хочу стати вчителем математики. Я хочу викладати фізику. Я хочу займатися наукою».

І щоб суспільство у відповідь не питало: «А нормальну професію ти не розглядав?»

Ось коли це зміниться – тоді можна буде серйозно говорити про технологічну державу.

Бо держава майбутнього починається не зі штучного інтелекту.

Вона починається з учителя, який навчив дитину користуватися власним.

Автор: Святослав Никорович, заступник міського голови Івано-Франківська, кандидат фізико-математичних наук

УЧНЯ НЕ МОЖНА ВИГНАТИ З УРОКУ. ДОБРЕ. А ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ВЧИТЕЛЬ, ЯКОГО ПОСИЛАЮТЬ НА Х*Й?

 

Після історії про вчительку, яка отримала догану після того, як виставила ученицю за двері, я вирішила подивитися на ситуацію з іншого боку.

Не з позиції емоцій, а з позиції закону.

Уявімо урок. Учень зриває заняття. Він ігнорує зауваження. Показує вчителю середній палець. Посилає його на х*й.

У класі сидять ще 29 дітей.

Що робити вчителю?

Вигнати? Ризиковано.

Залишити самого в коридорі? Теж не варіант!Накричати у відповідь? Наступного дня скарга може лежати вже на самого вчителя.

Та є одна деталь, про яку нам чомусь говорять значно рідше.

УЧЕНЬ МАЄ НЕ ТІЛЬКИ ПРАВА. Він має ОБОВ’ЯЗКИ.

Частина 3 статті 53 Закону України «Про освіту» зобов’язує здобувачів освіти поважати гідність, права, свободи та законні інтереси всіх учасників освітнього процесу та дотримуватися етичних норм.

А хто такий учитель?

Відкриваємо статтю 52 Закону «Про освіту».

Педагогічні працівники - учасники освітнього процесу.

Тобто поважати гідність учителя - це не прохання:

«Васю, ну будь ласка, поводься нормально».

Це законодавчо визначений обов’язок учня.

А тепер батьки.

Частина 3 статті 55 Закону «Про освіту».

Батьки зобов’язані виховувати у дітей повагу до гідності, прав, свобод і законних інтересів людини, законів та етичних норм.

Тому мама має повне право прийти до школи і захищати права своєї дитини.

Але в неї є не тільки права. Є ще й обов’язки.

І тепер найцікавіше.

А ЯКЩО УЧЕНЬ РОБИТЬ ЦЕ СИСТЕМАТИЧНО?

Сьогодні: «Пішла на х*й».

Завтра - середній палець.

Післязавтра - принизливі коментарі при всьому класі.

Потім знімає вчительку на телефон, поширює відео, підбурює інших.

І так днями і тижнями.

Тут може постати питання вже не просто про «важкого підлітка».

Тут можуть з’явитися ознаки булінгу щодо самого вчителя.

Так! Прочитайте ще раз.

УЧИТЕЛЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ ПОТЕРПІЛИМ ВІД БУЛІНГУ.

Законодавче визначення булінгу охоплює ситуацію, коли малолітня чи неповнолітня особа вчиняє відповідні дії щодо інших учасників освітнього процесу.

А ми вже з’ясували: учитель - учасник освітнього процесу.

Важливе уточнення.

Одне «пішла на х*й» ще не означає автоматично, що юридично встановлено булінг.

Для булінгу важливі конкретні обставини. Серед його типових ознак - систематичність, тобто повторюваність, а також наслідки у вигляді психічної чи фізичної шкоди, приниження, страху, тривоги, соціальної ізоляції тощо.

Але якщо це відбувається регулярно, то учителю точно не потрібно мовчки чекати наступного «факу».

Потрібно ФІКСУВАТИ.

Дата.

Урок.

Що саме було сказано або зроблено.

Хто це бачив.

Хто це чув.

Якою була реакція.

Чи повторювалося це раніше.

Чи є відео, повідомлення або інші докази.

І подавати письмове повідомлення адміністрації навчального закладу.

Не: «Зробіть щось із цією дитиною».

А: «Повідомляю про систематичні образи, приниження та агресивну поведінку щодо мене як педагогічного працівника. Прошу надати оцінку викладеним обставинам, зокрема щодо наявності ознак булінгу (цькування), та вжити передбачених законодавством заходів реагування».

І тут починається зовсім інша історія.

Тому що законодавство про булінг це не тільки: «Учитель не має права булити дитину».

Воно працює і в інший бік.

Дитина теж не отримує юридичної індульгенції на систематичне психологічне насильство лише тому, що їй 15 років.

Більше того, зіерніть увагу,ст. 173-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за булінг учасника освітнього процесу.

І там прямо йдеться, зокрема, про ситуацію, коли відповідні дії вчиняються малолітньою або неповнолітньою особою щодо інших учасників освітнього процесу.

А тепер повертаємося до вчительки.

Їй не потрібно кричати:

«Я вам покажу!»

Не потрібно погрожувати дитині.

Не потрібно мститися.

І я б навіть не радила говорити батькам:

«Ваша дитина мене булить».

Юридично обережніше:

«У поведінці вашої дитини я вбачаю можливі ознаки систематичного психологічного насильства/булінгу. Я офіційно повідомляю про ці випадки адміністрацію закладу та прошу провести відповідну перевірку».

Оце вже зовсім інша позиція.

Не безпорадна вчителька проти «важкого підлітка».

А працівник, який знає свої права.

І ще одна важлива річ.

Поняття «безпечне освітнє середовище» в Законі «Про освіту» стосується захисту УЧАСНИКІВ освітнього процесу від фізичного та психологічного насильства, приниження честі й гідності, зокрема булінгу.

Знову: не лише дітей.

Тому я б узагалі змінила головне питання.

Не: «Що вчитель має право зробити з дитиною?»

А: «ЩО ШКОЛА ЗОБОВ’ЯЗАНА ЗРОБИТИ, ЩОБ ЗАХИСТИТИ ВЧИТЕЛЯ ТА ІНШИХ ДІТЕЙ?»

Бо вчитель не повинен бути каральним органом.

Але він так само не повинен бути боксерською грушею.

Ми роками вчили педагогів: «Не порушуйте права дитини».

І правильно робили.

Тепер, можливо, настав час додати друге речення:

«Та не дозволяйте порушувати свої».

Бо дитина має право на гідність.

Як і вчитель має право на гідність.

Дитина має право на безпечне освітнє середовище.

І вчитель теж.

А право одного учня на освіту точно не повинно означати право систематично принижувати людину, яка цю освіту йому дає.

Учителі, скажіть чесно:

чи знали ви, що в певних обставинах педагог теж може бути потерпілим від булінгу з боку учня?

І ще цікавіше:

якщо вас ображав учень, то адміністрація захищала вас чи казала: «Ну ви ж доросла людина, знайдіть до нього підхід»? Чи просто ігнорувала? Чи можливо як тій вчительці ще й догану вліпила?

Олена Завальна

Дитиноугодництво або феєричних провалів у шкільній освіті

 

Віктор Громовий

2 дн. ·

Ігор Лікарчук придумав влучний термін — «дитиноугодництво»*, який пояснює одну з причин феєричних провалів у шкільній освіті.

Цим неологізмом він характеризує викривлену, карикатурну форму «дитиноцентризму». Замість створення умов для всебічного розвитку особистості сучасна система освіти часто перетворюється на банальне потурання примхам, створення штучної психологічної «теплиці» та заниження планки вимог до рівня плінтуса.

Цей термін є чудовим маркером того, що в гонитві за формою — модними закордонними гаслами та презентаціями — українська освіта ризикує остаточно втратити сенс і залишки здорового глузду. Адже прагнення зробити навчання виключно комфортним, веселим і безтурботним нівелює саме поняття навчальної праці. «Дитиноугодництво» зрощує тепличних дітей, які масово демонструють нездатність справлятися зі складними життєвими викликами.

У такій системі вже відбулося тотальне знецінення вчителя, який втратив авторитет і суб'єктність. Педагог перетворюється на «обслуговуючий персонал», зобов'язаний задовольняти примхи учнів та їхніх батьків. Якщо ж дитина не вчиться, винним автоматично роблять саме його, змушуючи виконувати роль «вічної невістки».

Marina Riccitelli написала про «служіння» і «прислужування». «Дитиноугодництво» націлює саме на «прислужування».

Цитую Marina Riccitelli:

«Є два слова: служити і прислужувати. Корінь слів один, а стан описаний різний.

Коли я як вчитель служу Дитині, я - вільна людина, яка зробила свій власний вибір. Я вчитель, що бачить майбутнє і працює на нього. Я направляю, вірю, допомагаю. В мене є сенси і мета. В мене є власна думка. І я можу дозволити собі не бути зручною.

Я знаю, заради чого це служіння. Я - поруч і вся моя робота - навчити дитину обходитися без мене, мати власну думку, слухати своє серце. І мені радісно.

Бо служіння починається не з обов'язку. Воно починається зі свободи. Я сама обираю, чому, кому і заради чого хочу присвятити частину своєї праці.

І справжнє служіння зовсім не означає робити для дитини все, чого вона хоче. Іноді служити - це якраз сказати «ні». Не дати списати. Не виконати за неї. Не погодитися з капризом. Поставити межу. Бо моя задача — не зробити дитині зручно зараз, а допомогти їй стати самостійною потім.

Коли я «прислужую», я терплю. Терплю, стиснувши зуби, злюсь, але тягну той віз. Виконую безглузді забаганки і капризи, щоб тільки «сподобатись». Не вмію поставити кордони, бо боюсь стати «поганою вчителькою».

В мені повно агресії, бо я цього не вибирала! Я просто вимушена підлаштовуватись, бо.....

Я часом ненавиджу тих, кому прислужую. В мене немає сенсів, а є тільки бажання, щоб це все швидше закінчилось. (Коли там вже канікули!?) Це виснажує!

І ось тут головна різниця.

Зовні я роблю одне й те саме. Але всередині відчуваю себе по- різному

«Я це роблю, тому що сама вважаю це важливим» - це служіння.

«Я це роблю, бо боюся, що інакше про мене погано подумають» - це вже прислужування.

У першому випадку я залишаюся Автором власного життя. У другому - віддаю кермо іншому.

Але служіння не означає самопожертву.

Навпаки. Іноді відмова прислужувати - це спосіб зберегти в собі можливість служити.

В новий навчальний рік я беру з собою цю думку, тому що втомилась працювати без сенсів, просто «щоб було», для галочки.

І час від часу буду запитувати себе: що я зараз роблю - служу чи прислужую?

І слухати відповідь всередині себе. Своїм серцем, своєю втомою, своєю внутрішньою радістю, яка з'являється, коли я роблю щось справді своє».

* Викривлена форма дитиноцентризму, яка зрощує тепличних дітей, нездатних справлятися зі складними викликами.

Написав роботу? Тепер поясни її своїми словами

Kenguru.UA 

Данія вирішила боротися з ChatGPT у школах не забороною. Вона придумала значно незручнішу для списування річ:

«Написав роботу? Тепер поясни її своїми словами».

І, на мою думку, це одна з найцікавіших освітніх реформ останнього часу.

6 серпня 2026 року Міністерство освіти Данії оголосило терміновий пакет заходів проти зловживання генеративним ШІ у старшій школі.

Причина очевидна.

Сьогодні учень може за хвилину попросити ШІ:

— написати есе;

— проаналізувати літературний твір;

— побудувати аргументацію;

— знайти контраргументи;

— зробити висновки;

— навіть підлаштувати текст під «стиль 17-річного школяра».

На виході викладач отримує чудову роботу.

Але чи є вона доказом того, що учень щось зрозумів?

Ось у чому проблема.

Данці вирішили змінювати не тільки способи виявлення ШІ, а сам принцип перевірки знань.

Один із головних кроків — усний захист великих письмових екзаменаційних робіт, які виконуються вдома.

Зокрема це стосуватиметься SSO — великої роботи на програмі HF.

Щороку її пишуть приблизно 9 000 студентів.

Тепер хорошого PDF буде недостатньо.

Потрібно буде сісти перед викладачами й відповісти:

Чому ти зробив саме такий висновок?

Звідки взяв цей аргумент?

Чому це джерело надійне?

Поясни ось цей абзац без тексту перед очима.

І тут з’являється правило, яке я б узагалі повісив у кожній школі та університеті:

Якщо ти не можеш пояснити те, що написав, — ця робота не доводить, що ти це знаєш.

Це не дослівна цитата міністра.

Але саме так працює логіка нових правил.

І Данія не зупиняється на усному захисті.

План передбачає ще кілька речей.

Контроль екранів під час цифрових іспитів.

Школам рекомендують використовувати технології моніторингу та мережеві обмеження, щоб учень не міг непомітно відкрити заборонені сервіси.

Більше письмової роботи безпосередньо в школі.

Не лише принести готові 20 сторінок через тиждень.

А частину тексту написати перед викладачем, щоб було видно процес, а не тільки результат.

Перевіряти розуміння, а не красу формулювань.

І ось це для мене головне.

Бо освіта ніколи не мала бути змаганням:

хто принесе найкрасивіший текст.

Її завдання зовсім інше:

навчити людину мислити,

сумніватися,

аргументувати,

доводити,

бачити помилки,

змінювати позицію, якщо факти її спростовують.

І тут ШІ створив дуже серйозну проблему.

Раніше викладач бачив хороший текст і приблизно міг припустити:

людина попрацювала.

Сьогодні це припущення більше не працює.

ChatGPT може за хвилину створити текст, на який студент сам витратив би два дні.

Тому готовий текст перестає бути надійним доказом знань.

А от п’ять хвилин розмови можуть показати значно більше.

---

Я викладаю математику і давно бачу ту саму проблему навіть без ШІ.

Студент може запам’ятати формулу.

Може відтворити визначення.

Може навіть повторити готове доведення.

Але поставте одне запитання:

«Чому?»

І відразу видно різницю між:

запам’ятав

і

зрозумів.

ШІ лише зробив цю різницю набагато помітнішою.

Бо тепер правильну відповідь отримати дуже легко.

А от зрозуміти, чому вона правильна, машина замість тебе не може — принаймні якщо ми говоримо про твою освіту.

Тому я не думаю, що майбутнє освіти — це боротьба зі штучним інтелектом.

Навпаки.

ШІ стане таким самим звичайним інструментом, як калькулятор чи пошуковик.

Питання в іншому:

що залишиться в голові людини після того, як вона закриє ChatGPT?

Чи здатна вона:

пояснити?

довести?

поставити правильне запитання?

побачити помилку в відповіді ШІ?

заперечити машині?

самостійно зробити висновок?

Бо майбутнє дуже швидко розділить людей не на тих, хто користується ШІ, і тих, хто не користується.

Користуватимуться практично всі.

Різниця буде між тими, хто використовує ШІ для посилення власного мислення, і тими, хто віддав йому мислення повністю.

Данія, по суті, починає перевіряти саме це.

І мені здається, що через кілька років фраза:

«Добре, ChatGPT написав. А тепер поясни ти»

може стати одним із головних принципів освіти.

Бо в епоху, коли правильну відповідь можна отримати за 10 секунд, найбільшу цінність матиме вже не відповідь.

А людина, яка розуміє, чому вона правильна.