Про повагу. Чи потрібна вона?

 Поважайте вчителів!

Не тому, що вони ідеальні, а тому, що вони роками роблять те, що більшість людей не витримала б і тижня.

Віктор Громовий

Ця фраза англійською мовою на популярній сторінці у 90% випадків викликала схвалення та співчуття. У нас самі бачите... Абсолютно хворе суспільство. Хворе і не лікується. Тому так і буде агресивне середовище навколо школи та вчителя. А це спричиняє остаточний розвал залишків освіти. Отака фігня, панове вчителененависники. Навіть не закликаю вас схаменутись...

Liudmyla Kravets

 Це останні вчителі. Сучасне покоління не буде терпіти знущання і не піде в освіту.

Саша Дядченко

Ну хз, питання спірне. Брехня супроводжує школяра від 1 і до випускного класів, від першого і до останнього урока. Чи варто поважати брехунів?

Андрій Бондаренко

Що таке несправедливість, корупція діти узнають вперше дивлячись на вчителів.

Maksym Bohorodichenko

О, яка висока етика жертовності! Дозвольте мені, як людині глибоко перейнятій цим пафосом, продовжити вашу блискучу парадигму поваги до всіх, хто героїчно страждає:

Поважайте вчителів! Не за те, що вони вчать, а за те, що вони виживають у класах!

Поважайте святих отців! Не за святість, а за те, що вони роками слухають гріхи своїх парафіян і досі не збожеволіли!

Поважайте сантехніків! Не тому, що у вас працює унітаз, а тому, що ви б не витримали і хвилини по коліна у вашому ж лайні!

Поважайте податківців! Не за наповнення бюджету, а за те, що вони мужньо переносять народну ненависть з 9:00 до 18:00!

Поважайте божу твар, аборигенів Фейсбуку, мікрокредитних колекторів і водіїв нічних маршруток!

Поважайте всіх, курва-мама, хто роками робить те, від чого нормальна людина втекла б на третій день!

І головне — ніколи, чуєте, ніколи не оцінюйте їх за результатом. Тільки за рівнем страждань і здатністю терпіти те, що вони самі собі обрали за професію!

Адже справжня повага народжується не з компетентності, а з колективного стокгольмського синдрому.

"Любіть Україну, як сонце любіть..." (с) і не забудьте поклонитися черговому мученику за розкладом.

"Нехай ваші діти важко працюють. А я народила дитину, щоб вона була щасливою"

 

Віктор Громовий

Вибране ·1 год ·

"Припиніть називати речі своїми іменами, бо ще, борони Боже, почнемо робити правильні висновки! А зрештою скотимося до розуміння реалій та непопулярних кроків заради виправлення вкрай невтішної ситуації в освіті. Кому таке треба?!"

Ледь не щодня читаю під своїми постами коментарі в такому стилі.

Як відкрити портал у пекло? Легко. Просто треба написати, що в школі треба… вчитись.

Пишу три прості базові тези на яких має ґрунтуватись шкільна освіта:

1. В учнів немає права не вчитися. Це їхній конституційний обов'язок.

2. У батьків учнів немає права дозволяти їм не вчитися, перешкоджати вчителям здійснювати освітній процес.

"Батьки здобувачів освіти зобов’язані сприяти виконанню дитиною освітньої програми та досягненню дитиною передбачених нею результатів навчання".

Закон України "Про освіту", Стаття 55. Права та обов’язки батьків здобувачів освіти

3. Освіту не можна "надати", її МОНа лише ЗДОБУТИ! Важкою працею.

Виявляється, що ці азбучні істини є вкрай непопулярними «в народі»:

• "Нехай ваші діти важко працюють. А я народила дитину, щоб вона була щасливою".

• "А моя дитина буде вчити тіки те, шо їй наравіцца!".

• "Треба розформувати школи взагалі та видати батькам кошти цільово на змогу найняти особистого вчителя дитини, який приділятиме достатню увагу дитині…".

Tatiana Dekket повчає мене:

"Є право у кожного робити свій вибір. Не намагайтеся навʼязати свої комплекси іншим! Навчання це право, а не обов’язок!

Освіта в Україні це пустий звук, 90% інформації ні на що не згодиться й нікому не потрібна, після завершення навчання в вищих закладах за гроші батьків роботи немає, грошей немає, карʼєри немає. Мені аж цікаво, в чому ви вбачаєте сенс такого агресивного ставлення до навчання, з таким напором і насиллям до дітей?

Чому вважаєте, що діти зобовʼязані навчатися як скажені?

Може просто переїдете в Китай і будете садистські методи там пропагандувати? Бо українці не раби, а вільний народ, і наші діти вільні, а не раби системи і дядька який сказав, що всі зобов’язані вивчати те, що їм не потрібно чи не подобається".

Контент-аналіз реакцій яжмамок дає всі підстави для висновку: відсутність відповідального батьківства в Україні стає для освітян проблемою №1.

Ще раз для тих, хто позаду: вчитися для дитини – це конституційний обов'язок і величезний привілей.

Наша сюсі-пусі педагогіка та потурання яжмамкам, які вкрай агресивно захищають "право" бусінок не вчитись, уже призвели до освітньої катастрофи.

Кажуть, що найтяжча і найневдячніша робота – це намагання викинути сміття з чужої голови. Особливо у випадку, коли в головах бігають таргани розміром зі слона.

Усі наші проблеми в немитій голові... Тож, треба вимити голову. Зсередини.

Я вірю в силу просвітництва, але я ще більше вірю в силу «важеля», який увічнив Лесь Подерв'янський в п'єсі “Павлік Морозов”.

Бо без активного застосування методу Подерв'янського наше вкрай хворе суспільство не вилікуєш...

Такі реалії.

З просторів інтернету

 

Виховувати дітей, які очікують, що все зроблять за них — це катастрофа

 

Життя, яке воно є ·

Стежити

1 дн. ·

Дитина, яка лінується навіть власну тарілку за собою помити, виростає з твердим переконанням, що їй увесь світ щось винен.

І справа тут зовсім не в тарілці.

Справа у ставленні. У тому солодкому відчутті вседозволеності, яке шепоче: «Хтось інший зробить це замість мене».

Одинадцятирічний підліток, який розкидає речі де заманеться і чекає, що мама все підбере, випере, нагадає і подасть на тарілочці — не вчиться самостійності. Він вчиться бути емоційним утриманцем. Він звикає, що відповідальність — це завжди чужа справа.

А потім він виростає.

Стає чоловіком, який винить державу, лиху долю, обставини чи інших людей у власних невдачах. Він каже: «Життя несправедливе», геть забувши, що ніколи не доклав зусиль, аби бодай пальцем об палець ударити заради змін.

Характер не гартується довгими нотаціями.

Він будується через прості, щоденні дрібниці:

помити за собою посуд;

підмести підлогу;

поважати чужі кордони.

Саме тут народжується відповідальність, вдячність і справжня шана.

Той, хто ніколи не вчився допомагати по дому, навряд чи зможе стати надійною опорою для своєї сім’ї — або ж цінувати те, що має.

Думка на замітку:

Виховувати відповідальних дітей — це важка праця, так.

Але виховувати дітей, які очікують, що все зроблять за них — це катастрофа.

Якщо ти виховуєш дитину — навчи її бути корисною.

А якщо ти та сама «дитина» з цієї історії — затям собі:

Твоя мама — не твоя служниця, а рідний дім — не готель із повним обслуговуванням.

Ти — частина сім’ї.

А бути частиною сім’ї означає — встань і зроби свою частку роботи.

Хто завтра захоче стати вчителем?

 

Думки без меж ·

Стежити

1 дн. ·

Останнім часом усе частіше можна почути одну фразу від учнів 11-х класів:

«Якщо не складу НМТ, як планував - піду до педагогічного».

Такий собі не дуже позитивний запасний варіант.

Професія вчителя і раніше не була суперпопулярною. А сьогодні ситуація стала ще складнішою.

Студенти займають бюджетні місця, кілька років навчаються і навіть не планують працювати в школі.

Іноді школа з’являється в їхньому житті тільки тоді, коли всі інші варіанти не спрацювали. І знову як запасний варіант - таке собі «дно».

Є ще одна цікава тенденція.

Останнім часом у школах стало значно більше чоловіків-вчителів. І це, з одного боку, навіть виглядає позитивно - школа традиційно була дуже жіночою професією. Але більшість прекрасно розуміє, що далеко не завжди це історія про любов до педагогіки.

Часом школа стає для чоловіків певною тимчасовою зупинкою у дуже непростій реальності, в якій зараз живе країна.

Якщо подивитися на те, з кого сьогодні часто складається педагогічний колектив, картина доволі різноманітна.

Перша група - ті, хто справді обожнює свою професію. Для них це щось на рівні ДНК. Вони можуть бурчати на систему, жартувати про зарплату, але все одно залишаються у школі.

Друга група - ті, хто дотягує до пенсії. Бо коли ти віддав школі десятки років, піти за два-три роки до пенсії здається нелогічним.

Третя група - ті, хто вже могли б відпочивати.

Але пенсія настільки скромна, що доводиться продовжувати працювати.

І четверта група - молодь, яка прийшла у школу як запасний варіант.

Без особливого натхнення. Просто як тимчасову роботу.

Звісно, серед молодих учителів є ті, хто приходить у професію за покликанням. З тією дивною любов’ю до вчителювання, яку важко пояснити. Та, на жаль, таких дуже небагато.

І ось із цього різного набору людей формується педагогічний колектив. Іноді дивишся на це і думаєш, що якби будь-яка компанія набирала працівників за таким принципом, вона б дуже швидко збанкрутіла.

Та школа працює.

І більше того - від директора такого колективу очікують результатів. Очікують, що з цього складного пазлу він створить команду і організує якісну освіту.

Маючи досвід роботи з таким «різноманітним» колективом, дуже швидко починаєш помічати одну закономірність.

У будь-якій школі завжди є кілька зірочок.

Ті, хто креативні, ініціативні. Ті, хто навіть через втому все одно говорять: «Добре, давайте спробуємо». Часом дивишся на них і думаєш, що вони працюють так, ніби отримують мільйон на місяць.)

Це не про зарплату.

Це про внутрішню відповідальність і любов до своєї справи.

А поруч завжди є інша позиція.

Люди, які чесно говорять: «Я працюватиму рівно настільки, наскільки мене цінує держава».

Відчитав свої години - на цьому все. Достатньо.

Без зайвих кроків, без додаткової ініціативи, без зайвого навантаження.

І тоді директор опиняється у дуже знайомій ситуації. Коли знову і знову звертаєшся до тих самих людей. Бо знаєш - ці зроблять.

Але з часом приходить інше усвідомлення. Ті самі ініціативні люди починають вигорати. Бо вони теж бачать, що система працює не зовсім справедливо.

За що бути ініціативним?

Бо робота вчителя - це не просто години за розкладом. Це частина життя вчителя. Ми віддаємо свій час, свою енергію, молодість. А це ресурс, який ніколи не повертається.

І коли за це людина отримує символічну винагороду, говорити про справедливість стає дедалі складніше.

Сьогодні економічна ситуація в країні непроста. У держави є інші пріоритети - і всі розуміють, чому. Але у бізнесі в таких випадках є так званий план Б.

Якщо компанія не може конкурувати зарплатами - вона створює систему пільг і бонусів.

А які пільги має вчитель?

Довша відпустка за рахунок літніх канікул.

Премія до Дня вчителя.

І… мабуть, усе.

Можна сто разів проводити реформи, запускати нові тренінги, змінювати програми, вигадувати нові терміни. Але якщо фундамент хиткий, будівля довго не простоїть.

Бо реформа освіти починається не з нових програм.

Вона починається з дуже простого питання-

Хто завтра захоче стати вчителем?

──────────────────

ДУМКИ БЕЗ МЕЖ

Про освіту зсередини.

Там, де професія має голос.