1 ЖОВТНЯ — НЕ «ДЕНЬ ХЛОПЧИКІВ». СХАМЕНІТЬСЯ.

 

Natalya Katkova

15 годин тому15 год ·

1 ЖОВТНЯ — НЕ «ДЕНЬ ХЛОПЧИКІВ». СХАМЕНІТЬСЯ.

Сьогодні у шкільний чат приходить повідомлення:

«Доброго дня, шановні батьки! Чи не проти ви, якщо 1 жовтня привітаємо хлопчиків?»

Проти.

Бо 1 жовтня в Україні — День захисників і захисниць України. Офіційне державне свято.

Не «день хлопчиків».

Не чоловічий аналог 8 березня.

Не привід купити хлопцям у класі шоколадки, шкарпетки бо «вони ж майбутні захисники».

Це день людей, які захищають Україну.

На п’ятому році повномасштабки, коли захисники й захисниці щодня воюють, втрачають побратимів і посестер, а хтось віддає за цю країну життя, перетворювати цей день на шкільне «дівчатка вітають хлопчиків» — це вже не мила традиція.

Це совдепія, яку ми досі тягаємо за собою.

У Збройних силах України служать понад 70 тисяч жінок. Понад 5,5 тисячі військовослужбовиць, за даними Міноборони станом на початок 2025 року, перебували безпосередньо на передовій.

І ось на цьому тлі ми пропонуємо 1 жовтня вітати хлопчиків просто тому, що вони хлопчики?

Хлопчик у третьому класі — не захисник України за фактом своєї статі.

А жінка, яка зараз сидить в окопі, керує дроном, евакуює поранених, працює бойовою медикинею, зв’язківицею, снайперкою чи командиркою, — захисниця.

Може, час нарешті пояснювати це дітям?

Розповісти їм, кого і чому ми вшановуємо 1 жовтня. Подякувати мамам і татам, сестрам і братам, учителькам і вчителям наших дітей, які служать. Згадати тих, хто загинув. Поговорити про ціну, яку сьогодні платять живі люди за те, щоб наші діти взагалі могли сидіти у своїх класах.

А не роздавати цукерки за наявність Y-хромосоми.

Люди, викиньте вже совдепію і це сміття зі своєї голови.

У нас п’ятий рік повномасштабної війни.

Час нарешті навчитися відрізняти стать від вчинку, хлопчика від захисника, а радянський ритуал — від української пам’яті та вдячності.

1 жовтня ми вітаємо і вшановуємо не хлопчиків.

Ми дякуємо захисникам і захисницям України.

І це, чорт забирай, дуже проста різниця.

З мережі

Повітряна тривога під час навчання

 

Київська обласна державна адміністрація  ·

Стежити

13 год ·

Повітряна тривога під час навчання: нагадуємо головні правила безпеки для шкіл Київщини

Навчальний рік на Київщині розпочався в умовах частих повітряних тривог. Вони тривають значну частину часу, відведеного на навчання, тож освітній процес доводиться організовувати з урахуванням безпекової ситуації.

Загалом в області працює 635 закладів загальної середньої освіти. Протягом тижня учні 25 закладів навчалися повністю дистанційно, а в інших школах освітній процес відбувався в очному або змішаному форматі.

В умовах воєнного стану керівникам закладів освіти та педагогам доводиться швидко реагувати на зміни ситуації й за потреби коригувати організацію навчання. Водночас незмінним залишається головне правило — життя та здоров’я дітей і працівників мають бути на першому місці.

Міністерство освіти і науки України спільно з ДСНС розробили алгоритм дій, який є обов’язковим для неухильного виконання всіма учасниками освітнього процесу.

Головні правила безпеки:

Після сигналу повітряної тривоги всі негайно переходять в укриття. Це правило діє незалежно від рівня загрози — «жовтого» чи «червоного».

Якщо тривога пролунала до початку уроків, учні, вчителі та інші працівники закладу освіти мають перебувати в укритті.

Очно або змішано працюють заклади освіти, де облаштовано укриття та наявна можливість навчатись за різними графіками роботи (зміни, підзмінки).

Якщо тривога лунає під час онлайн-уроку, учитель припиняє заняття в синхронному режимі та нагадує учням про необхідність перейти до безпечного місця.

За інформацією Департаменту освіти і науки Київської ОДА

МИ ВИХОВУЄМО МАЛЕНЬКИХ БОГІВ. А ПОТІМ ДИВУЄМОСЯ, ЧОМУ ВОНИ РОЗБИВАЮТЬСЯ ОБ ЖИТТЯ

 

Бо саме так виглядає сучасна «гуманна» освіта: дитина — божество, а всі навколо — слуги, які мають тремтіти від страху образити священне его.

Дитину не можна принижувати, кричати на неї чи ламати її гідність. Це аксіома. Але разом із правами ми якось «загубили» обов’язки. І тепер маємо не школу, а елітний сервіс для маленьких королів, яким світ зобов’язаний стелити червону доріжку під кожен каприз і цілувати в п’яту, якщо їм щось не сподобалося.

Не прийшов на урок? Шукаємо глибоку психологічну травму, ніби дитина щойно вийшла з окопів.

Запізнюється на уроки? Та він же ще дитина! Нехай поспить.

Не зробив домашнє? Швидко адаптуємо вимоги під «індивідуальну освітню траєкторію» — красиве слово для звичайної ліні.

Хамить учителю? «Треба зрозуміти його емоційний стан», ніби педагог — безкоштовний психотерапевт із вічним запасом терпіння і святою аурою.

Зриває урок? Знову винен учитель, який «не знайшов підхід». Ніби клас — це не аудиторія, а королівський двір, де вся вина на підданих, якщо принцу раптом стало нудно.

Учитель зобов’язаний бути педагогом, психологом, соціальним працівником, офіціантом, мотиватором і ще й безголосою істотою, якій заборонено сказати елементарне: «Ти неправий». Бо раптом дитина образиться. А ображена дитина — це вже майже злочин проти людяності. Краще нехай урок згорить у прірві, аніж ніжне его отримає подряпину. Священне, розумієте?

Хтось нарешті пояснить цій дитині очевидне: у житті ніхто не зобов’язаний підлаштовуватися під її комфорт, як під кришталеву вазу, яку бояться навіть дихнути?

У нормальній освіті дитина має права. І має відповідальність.

Учитель поважає учня. І учень поважає вчителя.

Помилка — не травма.

Зауваження — не насильство.

Вимога працювати — не порушення прав.

Оцінка за знання — не булінг.

Підготовка до життя — це не будівництво стерильного акваріума, де вода завжди тепла і ніхто ніколи не скаже «ні». Бо потім ця дитина виходить у справжній світ — і виявляється, що там шторм, а не тепленький басейн. Є дедлайни, правила, конкуренція, відповідальність і жорсткі наслідки. І там ніхто не буде «адаптувати освітню траєкторію» під її небажання щось робити. Там її просто зімнуть, як мокрий папірець, і навіть не помітять.

Дитині не потрібне поклоніння. Їй потрібні межі, вимоги і дорослі, які не бояться бути дорослими — а не няньками, що тремтять від власної тіні.

Бо виховати самостійну людину неможливо, якщо змалку привчати її, що світ — це м’який килим, по якому можна топтатися босоніж, і всі навколо винні, якщо їй раптом стало холодно.

Оксана Непота

НАВЧАННЯ — ЦЕ ПРАЦЯ

 

ВЧИТЕЛЬ — НЕ АНІМАТОР.

Є в сучасній освіті чарівна формула:

ДИТИНІ НУДНО = ВЧИТЕЛЬ ПОГАНИЙ.

Не зацікавив.

Не мотивував.

Не знайшов підхід.

Не використав гру.

Не ввімкнув відео.

Не зробив квест.

Не станцював біля інтерактивної дошки.

А тепер питання:

А ХТО ВЗАГАЛІ СКАЗАВ, ЩО НАВЧАННЯ МАЄ РОЗВАЖАТИ?

— Діти, сьогодні вивчаємо фотосинтез!

— Мені нудно.

— Ой, вибачте! Зараз буде Kahoot, QR-квест, відео з котиком і танцювальна пауза!

Бо не дай Боже дитині десять хвилин просто посидіти й подумати.

Це вже майже педагогічна травма.

А тепер страшна правда:

НАВЧАННЯ — ЦЕ ПРАЦЯ.

Іноді треба прочитати складний текст.

Вивчити слова.

Розв’язати десять однакових прикладів.

Повторити правило.

Помилитися.

Переробити.

Спробувати ще раз.

Без конфеті.

Без музики.

Без «вау-ефекту».

Просто працювати.

Бо «МЕНІ НУДНО» І «Я НЕ НАВЧАЮСЯ» — НЕ СИНОНІМИ.

Іноді дитині нудно не тому, що вчитель поганий.

А тому, що ЇЙ ПРОСТО ТРЕБА НАПРУЖИТИ МОЗОК.

Але ні.

Не хоче читати — гейміфікуємо.

Не хоче писати — мотиваційний ролик.

Не хоче рахувати — командний квест.

Не хоче вчити — шукаємо «цікавий формат».

А можна просто сказати:

«Я розумію, що тобі не хочеться. Але це треба зробити».

Страшна фраза, правда?

Бо ми чомусь вирішили, що якщо дитині щось не подобається — дорослий повинен негайно змінити реальність.

А якщо дитині нудно на уроці — винен учитель.

Цікаво, а якщо дорослому нудно на роботі, роботодавець теж має організувати йому квест?

— Ось вам звіт на 48 сторінок.

— Мені нудно.

— Вибачте! Зараз додамо музику, кольорові стікери й командний челендж!

У спорті — сотні однакових повторень.

У музиці — гами.

У професії — рутина.

У житті взагалі повно речей, які треба робити не тому, що вони цікаві, а тому, що ВОНИ ПОТРІБНІ.

Тому я за цікаві уроки.

За гумор.

За експерименти.

За сучасні технології.

За креатив.

Але ВЧИТЕЛЬ — НЕ АНІМАТОР.

ШКОЛА — НЕ NETFLIX.

А НАВЧАННЯ — НЕ РОЗВАГА, ЯКА МАЄ ПОДОБАТИСЯ КОЖНОЇ СЕКУНДИ.

Іноді буде цікаво.

Іноді складно.

Іноді нудно.

Іноді — дуже нудно.

І це ще не означає, що урок провалений.

Бо, можливо, в цей момент дитина не розважається.

МОЖЛИВО, ВОНА ВЧИТЬСЯ.

І знаєте, яку навичку я б дуже хотіла повернути в нашу освіту?

«МЕНІ НЕ ЦІКАВО. АЛЕ Я ЦЕ ЗРОБЛЮ».

Бо доросле життя чомусь досі не має кнопки:

«ЗРОБИТИ ЦІКАВІШЕ».

Оксана Непота

 

 

Чи можна порівнювати музичну школу з гуртком?

 

Львівська музична школа 3 ·

Стежити

16 год ·

Чи можна порівнювати музичну школу з гуртком?

— Та це ж просто гурток. Не сподобається — покине.

Саме цю фразу можна почути найчастіше, коли мова заходить про музичну школу.

Але чи справді музична школа — це лише гурток?

Ні.

Бо гурток — це переважно дозвілля.

Захоплення.

Місце, куди дитина приходить цікаво провести час.

Музична школа — це освіта.

Це уроки, домашні завдання, академічні концерти, іспити, заліки, ансамблі, оркестри, теорія музики, сольфеджіо, музична література...

Це роки системної праці, яка непомітно змінює не лише музичні навички, а й саму дитину.

Саме тому музичну школу не можна оцінювати за принципом:

«Походив кілька місяців — і досить».

Адже результат тут не народжується за один семестр.

Він народжується після сотень годин за інструментом.

Після сліз через невдалий твір.

Після тремтячих рук перед концертом.

Після першої маленької перемоги над собою.

Музична школа вчить не тільки грати.

Вона вчить працювати тоді, коли не хочеться.

Вчить слухати.

Вчить концентруватися.

Вчить виходити на сцену, навіть коли страшно.

Вчить приймати поразки й не втрачати бажання рухатися далі.

Саме тому багато випускників музичних шкіл не стають професійними музикантами.

І знаєте що?

Це абсолютно нормально.

Бо головний диплом вони отримують не з вивчених творів на фортепіано, скрипки чи вокалу.

Вони отримують диплом внутрішньої сили.

Терпіння.

Самодисципліни.

Відповідальності.

Уміння доводити справу до кінця.

І це ті якості, які залишаються з людиною незалежно від того, ким вона стане —

лікарем, учителем, програмістом чи підприємцем.

Тому музична школа — це не просто місце, де навчають музичної грамоти та гри на інструменті.

Це школа, де формується характер.

І, можливо, саме тому її не можна порівнювати зі звичайним гуртком.

А як вважаєте ви?