Ім’я отця Михайла Вербицького нині відоме в Україні практично кожному. Саме
йому належить авторство музики державного гімну України. Але поза цією
інформацією постать композитора залишається цілковито незнаною пересічному
українцеві
Упродовж тривалого часу навіть просто згадки про отця
Михайла у будь-якому тексті вважалися радянськими ідеологами більше ніж
небажаними. Адже він був греко-католицьким священиком, сама ж УГКЦ вважалася в
СРСР після львівського псевдособору неіснуючою ворожою організацією… За вказівками
«згори» в усіх цитованих джерелах викреслювалося оте маленьке «о.» з-перед
прізвища Вербицького, а краще було це прізвище узагалі пропустити.
У моєму архіві досі зберігається відретушоване фото з
єдиного достовірного портрета отця Михайла Вербицього, яке готувалося для друку
у першому томі академічної «Історії української музики»: на ньому виразно видно
спроби ретушера перетворити білий комірець священичої реверенди Вербицького на
якусь подобу вишиванки, яку тоді історичним діячам ідеологи вже «дозволяли
носити»… Так і залишився для більшості українців Михайло Вербицький хоч і
національним символом, але з когорти відомих незнайомців.
Про душпастирську діяльність ієрея Вербицького добре
знають служителі церкви. Повсюдно у храмах УГКЦ виконуються частини його
Літургії та ряд інших церковних композицій. Відомою є і його суспільна і
диригентсько-організаційна діяльність у досвященичий період і – згодом – в
очолюваних парафіях.
Музиканти знають, співають і популяризують передусім
вокально-хорові твори композитора Михайла Вербицького, в тому числі
богослужбові, паралітургічні композиції, світські чоловічі хори, ансамблі й
солоспіви. Часто йдеться також про музично-театральну спадщину митця, про його
музично-вчительську діяльність, збирання й опрацювання зразків музичного
фольклору.
Літератори і театрознавці знають Михайла Вербицького
як талановитого співавтора численних музично-театральних творів (оперет,
водевілів, мелодрам, історичних постановок та ін.), що сприяли розвитку і
становленню нового професійного українського театру в Західній Україні. Зокрема
достатньо відомою є переробка «Карпатських горян» Юзефа Коженьовського,
здійснена Миколою Устияновичем і Михайлом Вербицьким, широко відома під назвою
«Верховинці» із знаменитою піснею «Верховино, світку ти наш»…
Історики відзначають величезну роль для становлення
ідеології українства в Галичині пісні-гімну Івана Гушалевича – Михайла
Вербицького «Мир вам, браття…» Але вся повнота творчого доробку Вербицького ще
й нині до кінця належним чином не осмислена. Зокрема небагато хто знає, що
Михайло Вербицький був вправним музикантом-гітаристом і пропагандистом цього
інструмента. Він відомий як автор серії музично-дидактичних зошитів,
присвячених грі на гітарі, та п’єс для неї. Сам факт не є настільки
незвичайним, особливо ж для музичного побуту епохи бідермаєра. Але славетний
український гімн «Ще не вмерла Україна» на вірші Павла Чубинського виник
приблизно наприкінці 1863 року як ліричний солоспів для голосу в супроводі
гітари і власне так був уперше виконаний автором на сходинах української
громади у музейній залі Української семінарії в Перемишлі… Тільки через пару
місяців, зважаючи на велику популярність твору, композитор оприлюднив авторську
версію гімну для хорового виконання.
Створюючи музику до понад двох десятків театральних
вистав, отець Михайло дуже щільно співпрацював з авторами текстів –
драматургами, намагаючись досягти найбільшої переконливості як театральної
вистави, так і емоційно наснаженої музики. Він власноруч записував,
переписував, оркестрував музику та пристосовував написане до конкретних умов і
можливостей виконання. І це було однією із запорук успіху драматичних
постановок. Власне ці вистави стали джерелом появи на світ знаменитих
«симфоній» (саме так, за італійською традицією, назвав свої увертюри
композитор) Михайла Вербицького.
Та майже всі інструментальні твори отця Михайла до
недавнього часу фактично не виконувалися. І тільки святкування 200-річчя від
дня народження митця дало поштовх початку їхньої популяризації. Симфонії
прозвучали у Львові, Хмельницькому, Києві, інших містах, ними зацікавилися
професійні оркестри і відомі музикознавці. І от через три роки, завдяки
підтримці Українського культурного фонду, було реалізовано масштабний
культурно-мистецький проект під назвою «Михайло Вербицький. Симфонії».
Стильно оформлений подарунковий блок включає подвійний
аудіоальбом із записом симфоній, полонезів і сюїти Михайла Вербицького у
виконанні Академічного симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії
імені Дмитра Гнатюка під батутою заслуженого діяча мистецтв України Йосипа
Созанського і супровідну книгу-монографію пера Лілії Назар-Шевчук (видання
технічно реалізувало чернівецьке видавництво «Букрек» 2018 року; додамо, що
видавництво «Букрек» 2015 року до ювілею Михайла Вербицького видало партитури
10 симфоній композитора, які, завдяки програмі «Українська книга», потрапили до
більшості спеціалізованих і центральних бібліотек України).
Аудіочастина включає два компакт-диска. На першому
представлені перші шість симфоній Михайла Вербицького, на другому – симфонії №№
7–10, два оркестрових полонези (до мажор і мі мажор), і невелика сюїта (в
основу покладено ритмоінтонації коломийки і мазура). Останні три композиції
вважаються практично невідомою музикою Михайла Вербицького. Але ці твори цікаві
нам ще й тим, що є типовими зразками так званої «редутної» музики, популярної у
більших містах Галичини впродовж перших двох третин XIX століття. Тобто маємо
взірці чисто функціональної музики того часу, під яку реально танцювали наші
далекі предки «на редутах».
Супровідний текст доцента кафедри історії музики ЛНМА
імені Миколи Лисенка, кандидата мистецтвознавства Лілії Назар-Шевчук (поданий
із одночасним перекладом англійською мовою Ірини Мурадханян, що дуже важливо
для пропагування творчості нашого класика за межами України) яскраво змальовує
постать отця Михайла Вербицького, висвітлює основні віхи його біографії та
характеризує творчий спадок. Окрему увагу приділено більш детальному розгляду
прискіпливо простудійованих авторкою за рукописами десяти симфоній, двох
полонезів і сюїти. Це фактично перший в Україні науково-популярний текст, у
якому подано систематизований аналіз доступної нині інструментально-оркестрової
спадщини композитора. Він безумовно корисний усім шанувальникам української
музики, багатий фактажем, викладений гарною літературною мовою.
Книга включає чимало цікавої, але маловідомої на загал
інформації і про творчий шлях отця Михайла Вербицького, і про музично-культурне
життя в Галичині та його реалії у другій третині XIX століття. Слід відзначити
дуже коректно і фахово викладені музикознавчі аналізи записаних в аудіоальбомах
симфоній: вони читаються легко й невимушено.
Мусимо звернути увагу на певні неточності щодо
існування якихось зв’язків владики Івана Снігурського (1784–1847) з
ліквідованим 1784 року віденським Barbareum, що вкралися у текст на с. 17, а
також явну описку – вказаний у хронологічній таблиці життя Михайла Вербицького
на с. 11 1969 рік. Часом авторка тексту надуживає використанням епітетів і
метафор («.. в них відчувається власний індивідуальний неповторний стиль, який
можна визначити як національний» – с. 27; чи «Партія розкручується, немов
пружина, перетворюючись в захоплюючу, блискавичну, іскристу, однак впорядковану
стихію, завдяки супроводжуючій чіткій та рівномірній пунктирній ритміці» – с.
56), або подає як стовідсотково перевірені недостатньо преконливі факти
(«…нещодавно віднайдену і повернену Україні одну з одинадцяти Симфонію C-dur
Максима Березовського» – с. 43). Та це лише незначні недоліки, які ніяк не
можуть затьмарити сонячний настрій, що виникає у час читання книги.
Доречним доповненням основного тексту виявилися подані
в книзі фотоілюстрації окремих сторінок автографів партитур симфоній, сюїти і
полонезів Михайла Вербицького. Наприкінці наведено вичерпний перелік усіх, хто
долучився до реалізації цього масштабного проекту.
Закінчую цю невелику рецензію висловленням щирої
подяки усім, хто доклав зусиль до виходу компакт-дисків і книги в світ, а також
Українському культурному фонду за підтримку. Поява цього видання є, безумовно,
справжньою подією в культурному житті не тільки України, а й усього
слов’янського співтовариства і тих численних країв, де мешкають наші
співвітчизники.
Богдан СЮТА
Немає коментарів:
Дописати коментар