1 грудня з різницею в п'ять років на Полтавщині народилися брати Георгій (1913 -1992) і Платон (1918-1989) Майбороди - відомі українські композитори, Шевченківські лауреати.
Їхні батьки співали в церковному хорі. У родині був своєрідний ансамбль, який складався зі скрипки, бандури, балалайки і мандоліни. Платон змалку грав на балалайці, Георгій - на мандоліні.
Вони були учасниками Другої світової війни, потрапили в полоні, опинившись в оточення. З концтабору "Хорольська яма хлопців визволила мати, викупивши їх.
Георгій Майборода закінчив аспірантуру Київської консерваторії. Створив опери "Тарас Шевченко", "Милана", "Ярослав Мудрий", 5 симфоній, "Гуцульську рапсодію", сюїту "Король Лір", концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень.
Платон Майборода за два роки завершив чотирирічний курс Київського музичного училища, закінчив Київську консерваторію. Він створив понад 100 пісень, зокрема на слова В.Сосюри, В.Симоненка, А. Малишка, Д.Луценка, М.Ткача, музику до кінофільмів, обробки народних пісень.
Брати зробили значний внесок у розвиток української музики.
30 листопада день пам'яті Анатолія Кос-Анатольського - видатного українського композитора, піаніста, поета, педагога, музикознавця, Шевченківського лауреата, народного артиста УРСР (1909-1983).
"Життя коротке, а мистецтво - вічне.", - говорив Анатолій Кос-Анатольський, якому в радянські часи вдалося бути безпартійним..
Хто ж не чув відомого романсу Анатолія Кос-Анатольського на слова Івана Франка "Ой, ти дівчино, з горіха зерня", який багато хто вважає народною піснею.
Маестро написав 500 музичних творів: опери, балети, пісні, романси, хорові, вокально-симфонічні, камерно-інструментальні твори, а ще кілька десятків поезій, понад сотню критичних, музично-педагогічних розвідок. Він створив перший в українській музиці концерт для арфи з оркестром.
Народився майбутній композитор у Коломиї в багатодітній родині відомого лікаря, полковника УГА Йосифа Коса і піаністки Лідії Кос. Закінчив юридичний факультет Львівського університету і Львівську консерваторію.
"Ваше життя має належати музиці.", - сказав видатний композитор Станіслав Людкевич, послухавши Анатолія Коса під час випускних іспитів.
Анатолій Кос-Анатольський викладав у Стрийській філії Вищого музичного інституту, Львівському музичному училищі, Львівській консерваторії імені М. Лисенка.
"Майже 40 років Кос-Анатольський очолював Спілку композиторів, Львівську організацію. Завдяки йому народилась велика плеяда музикантів, диригентів, композиторів. Стараннями Анатолія Йосиповича був звільнений із заслання Василь Барвінський. Мирослав Скорик, який приїхав з Сибіру, був освячений допомогою Кос-Анатольського. Він був людиною, яка допомагала, як у творчих питаннях, так і вирішенні життєвих питань. Це був будівничий музичної культури.", - розповідав композитор Олександр Козаренко.
Багато учнів Анатолія Кос-Анатольського відомі на світовому рівні: Богодар Которович, Олег Криса, Богдан Янівський, Юрій Мазуркевич та інші.
Чудові романси композитора "Ой піду я межи гори", "Солов'їний романс", пісні "Думи німі", "На горах Карпатах", "Коломия-місто" виконували неповторні Євгенія Мірошниченко, Діана Петриненко, Марія Стеф’юк, Квітка Цісик.
В останні роки свого життя Анатолій Кос-Анатольський докладав багато зусиль для розшуку і реставрації пам’яток вітчизняної культури, для створення музеїв і музейних кімнат.
У Коломиї вже понад 20 років 1-го грудня - день народження композитора - відбувається фестиваль його імені.
"Він був безпартійний. Його, мабуть, і викликали, але він не говорив, щоб мене не тривожити. Він вів родинне життя, не любив гучних забав. Він по натурі був романтик-лірик, але був прив’язаний, до національного коріння, по мамі - лемко.", - згадувала дружина композитора Надія.
І сьогодні твори Маестро звучать з українських і світових сцен. Його пісні, хори, вокально-інструментальні твори часто звучать по радіо, на телебаченні, його концерти виконуються відомими симфонічними оркестрами, його опери й балети ставляться академічними театральними колективами.
70 років виповнилося б 30 листопада незабутньому Назарію Яремчуку - легенді української естрадної пісні (1951-1995).
Назарій Яремчук разом з Володимиром Івасюком, Софією Ротару, Василем Зінкевичем стояв бiля джерел становлення самого поняття української естрадної пісні.
Він народився четвертою дитиною в багатодітній родині на Буковині, коли його татові було 64 роки. Рідний брат Дмитро був старшим за Назарія на 27 років, жив у Канаді, не прийнявши радянської влади.
Завдяки знайомству Назарія з Володимиром Івасюком Україна і світ почули "Червону руту" та багато інших славнозвісних пісень молодого автора.
Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним з перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати кар'єри, спокою, репутації.
У нього була фантастична популярність, мільйони шанувальників. Навіть тяжко хворим Яремчук продовжував виступати. Він переживав, що багато не встиг зробити, мріяв написати історію свого краю і про походження роду, навіть склав генеалогічне дерево до п’ятого коліна.
Назарій Яремчук назавжди залишився в історії як видатний митець та патріот своєї Батьківщини.
Пісенний шлях Назарія Яремчука продовжують його діти.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
Він був великою і дорогою людиною для України, син її. Дуже жаль, що його вже нема серед нас.
Вічна йому пам'ять. Він жиє і буде жити в серцях українців завжди.
Українська поезія завжди приходила на допомогу музикантам. Пік цього явища припав на кінець 1980-х. Тоді в Чернівцях вперше відбувся фестиваль «Червона Рута». «Плач Єремії», «Мертвий півень», «Кому вниз» та інші тодішні гурти часто користувалися ліричним набутком Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Олега Лишеги й не тільки.
Українська естрада, яка передувала «червонорутному» рок-андеграунду, теж запозичувала рядки у класиків нашої поезії. Навіть попри те, що на вітчизняній сцені 60-70-х працювали професійні поети-піснярі, чиїм хлібом було написання текстів на музику офіційних композиторів.
Спеціально для «Читомо» музичний журналіст та автор Telegram-каналу ПЛАЙ Філ Пухарєв обрав найцікавіші композиції українських естрадників на вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Володимира Сосюри, Василя Симоненка та інших.
Дмитро Павличко / Юрій Богатіков — Два кольори (1964)
Почати варто з пісні, яка часто звучить на родинних застіллях. Дмитро Павличко та Олександр Білаш вигадали її під час партзібрання. Аби не померти з нудьги, вони роздивлялися дівчат. Композитор звернув увагу поета на одну з них: вона тримала хустину з червоними трояндами на чорному тлі. А той видав у відповідь вже легендарні рядки: «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Майбутній шлягер написали за пів години.
Перший виконавець пісні «Два кольори»– оперний співак Анатолій Мокренко. Але прославив її молодий на той час вокаліст Юрій Богатіков. На світанку української естради електрогітарами ніхто не користувався. Тож пісню записали в акустиці – з ніжним фортепіано та пронизливими духовими.
Володимир Сосюра / Антін Дербіш — Синії очі (1967)
Завдяки Богдану Весоловському у Львові у 1930-х вперше зазвучав український джаз. Після війни композитор виїхав до Канади. Там почав працювати з іншими українськими музикантами в еміграції. Штатних поетів-піснярів, як у Радянському Союзі, Весоловський біля себе не тримав. Тому зазвичай писав музику на вірші українських класиків. Найчастіше звертався до лірики Володимира Сосюри. Того не стало за два роки до запису «Синіх очей».
Це романтичне танго заспівав Антін Дербіш, фронтмен канадсько-українського хору «Ватра». Як і Весоловський, у музиці він залишався адептом старої школи довоєнного джазу – попри те, що за вікном вже рясно розпускалися психоделічні квіти.
Одна з найпотужніших (і недооцінених) українських співачок 1970-х наважилася виконати пісню на вірші Ліни Василівни, коли та саме була в опалі. Тоді ж Боровець розпочала співпрацю з ансамблями «Ватра» та «Медікус». Завдяки роботі з ними про неї дізналися тогочасні слухачі.
На записі «В пустелі сизих вечорів» вокалістці підіграв оркестр Львівського телебачення та радіо. А композитор Богдан Янівський стилізував пісню під бароко-поп.
Іван Драч / Кобза та Валентина Купріна — Балада про двох лебедів (1972)
Пісня на вірш ще одного культового шістдесятника мала увійти до сольної платівки Валентини Купріної. Вона була співачкою №1 в Україні на початку сімдесятих. Акомпанувати Купріній зголосився молодий київський ансамбль «Кобза». Гра музикантів так сподобалася керівникам «Мелодії», що вони винесли назву гурту на обкладинку альбому. Цим фактично зробили Валерія Вітера та компанію її головними героями.
У «Баладі про двох лебедів» Купріна та «Кобза» доповнюють одне одного, як Шевченка вуса. Гурт наганяє психоделічного туману, а співачка входить у нього зі справді лебединою грацією.
Олег Лишега / Арніка — Вперта дівчина (1974)
Олег Лишега вчився на одному курсі з Віктором Морозовим – гітаристом, вокалістом і одним із головних сонграйтерів львівської «Арніки». Лишега тоді робив перші поетичні спроби під впливом Грицька Чубая. Тож Морозов запропонував йому набити руку на ліриці для свого гурту.
У наївній романтиці «Впертої дівчини» годі й шукати філософської глибини та верлібрової герметичності, властивих Лишезі-поету. І це – не докір, а навпаки, комплімент його багатогранному таланту. Ну а Віктор Євгенович вже тоді грав на гітарі не гірше, ніж зараз перекладає книги про Гаррі Поттера українською.
Олексій Коломієць / Візерунки шляхів — Камінь сонця (1976)
Віршів Олексій Коломієць майже не писав і прославився як драматург. Але для ансамблю Тараса Петриненка та спілчанського композитора Ігоря Шамо зробив виняток.
«Візерунки шляхів» перетворили «Камінь сонця» на психоделічний соул. Що це там у хлопчини росте на серці? Куди він біжить крізь весни? Чому так завзято шукає «камінь голубий»? Запитання, які так і залишилися без відповіді.
Андрій Малишко / Кобза — Дума (1978)
«Дума» вибивається зі стилю як Андрія Малишка, так і «Кобзи». Свого часу майстер любовної та пейзажної лірики на прохання шанованого Платона Майбороди зробив журливий «закіс» під Шевченка.
За вісім років після смерті Малишка «Кобза» зіграла йому специфічний триб`ют на своїй другій платівці. Музиканти перетворили «Думу» на справжній готик-фольк. Від усміхнених вусатих парубків такого не чекав ніхто.
Тарас Шевченко / Водограй — Зоре моя вечірняя (1980)
До речі, про Тараса Григоровича. Наші естрадники омузичнювали Кобзаря не часто. Воно й зрозуміло – не про все, що він писав, тоді можна було говорити відкрито. Ансамбль «Водограй» обрав для пісні відносно нейтральну поезію Шевченка і не помилився. Цей вірш Кобзар написав під час першого заслання в Орській фортеці, коли тужив за українською природою.
«Зоре моя вечірняя» у виконанні дніпровських музикантів – це вишуканий джаз-рок. А на його останніх хвилинах неочікувано проступають обриси Джима Моррісона.
Борис Олійник / Ватра — Лечу до тебе (1985)
Найбільший внесок Бориса Олійника в українську пісенну лірику – це, звичайно, «Сиве сонечко» у виконанні Ніни Матвієнко. Але Ніна Митрофанівна вийшла скоріше із фольк-тусівки, ніж з естрадної. Тому поговоримо про пісню «Лечу до тебе» з репертуару львівського ансамблю «Ватра».
Музику на вірш Бориса Олійника написав Іван Карабиць – батько всесвітньо відомого диригента Кирила Карабиця. «Лечу до тебе» «Ватра» видала у свій найуспішніший період. Тоді ансамблем керував композитор Ігор Білозір, а співала в ньому його дружина Оксана. Нічого іншого, крім стильного неосоулу, від них тоді не чекали.
Василь Симоненко / Смерічка — Ти на землі – людина (1987)
Наприкінці 1980-х шефство над «Смерічкою» взяв у свої руки Назарій Яремчук, а до складу легендарного чернівецького ансамблю перейшов із «Арніки» Віктор Морозов.
Коли оновлений гурт поклав на музику відомий вірш «незручного» Василя Симоненка, це стало переломним моментом для всієї української естради. А заразом «Смерічці» вдалося ще й заскочити на гребінь музичної «нової хвилі», що ширилася за кордоном у той час.
Сьогодні вірші українських поетів, як сучасників, так і з попередніх поколінь, продовжують переосмислювати музиканти. Виходить win-win для обох сторін: вірші набувають нового звучання, а обидві сторони отримують нових прихильників. Ну, скажіть, хіба не фантастично?
Бери своє і йди - @АНТИТІЛА . Кавер пісні, кліп від дівчат з музичної школи. Українські хіти
АнтителА "АнтитілА" - Бери Свое "Бери Своє"
Бери своє і йди!
Великі кроки – великі й думки!
Нікого не питай,
Тут все одно ніхто не знає, де рай.
І лінію гни,
Буде важко, та ти її гни!
Під нами тонни води,
Над нами сонце і срібні мости!
Приспів:
Знайте
Ми палені вогнями,
Шаленими вітрами,
Нас воля несе!
Дайте дорогу!
Не питайте для чого
І любіть нас такими
Як є
Йоганн Себастьян Бах, Георг Гендель та Фридерик Шопен очолюють перелік найпопулярніших композиторів класичної музики наSpotify, але скільки б вони заробляли, якби у їхній час існував стрімінговий сервіс?
Журналісти видання Leipzig.Travelстворили рейтинг найбільш високооплачуваних композиторів з врахуванням кількості прослуховувань, ціни за один стрім ($0,0037) та інфляції.
Очолив перелік Йоганн Себастьян Бах з найбільшою кількістю прослуховувань серед композиторів класичної музики. Маючи 6,7 мільйона щомісячних стрімів, композитор заробляв би близько $300 000 щорічно.
Це дуже контрастує з його річною зарплатою, яку він отримав у Лейпцигу на посаді кантора церкви святого Фоми з 1723 і до смерті у 1750 році — $37 тисяч.
Найпопулярніший твір Баха у Spotify — Прелюдія з Сюїти для віолончелі BWV 1007 — прослухали понад 162 мільйонів разів. Лише на цьому творі Бах міг би заробити $24,7 млн.
Для порівняння, найпопулярніша пісня співака Еда Ширана на Spotify, «Shape of You», заробила менше половини цієї суми — $10,4 млн. Майже стільки ж заробив би Фридерик Шопен за свій найбільший хіт — Ноктюрн мі-бемоль мажор — $9,6 млн.
Найпопулярніший твір Бетховена на стрімінговому сервісі, «Адажіо» з Сонати № 14, приніс би віденському класику дохід від стрімів близько 8,9 млн доларів.
Топ-10 найбагатших композиторів-класиків за підсумками 2021 року
"Ляльки для ненароджених" - проєкт української діаспори в Німеччині, присвячений вшануванню пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.
Його започаткувала у 2018 році Тетяна Золочевська (Tato Zolo) з м. Бремена, до нього долучилися майстрині народної ляльки-мотанки з України та інших країн, зокрема Норвегії та Португалії.
Через ляльок вони привертають увагу до геноциду українського народу - Голодомору, який в 1932-1933 роках забрав мільйони життів і дорослих, і маленьких, і ненароджених українців. Також учасниці проєкту відправляють листівки - композицiї з світлинами українських ляльок по усьому світу, залучають засоби масової інформації, соціальні мережі.
Перегляньте світлини цих ляльок - неможливо стримати сльози... Велика подяка і шана майстриням!
Змавпувати зовнішні атрибути сучасної школи ми можемо, але нам явно бракує широти і глибини мислення, щоб збагнути сутнісні зміни.
Як ми використовуємо фінські рецепти успіху в шкільній освіті: візуалізація.
Проблема в тому, що у їхній "формулі успіху" довіру до вчителя ми замінили на створення агресивного середовища навколо школи (головний привід для цього - боротьба з "поборами"), а свободу - на посилення різних форм пресингування і відвертого забемхування...
А так все добре, чудовий рецепт. Смачного! Їжте, та не обляпайтесь...
P.S. Людмила Пристай доповнює:
"А ще замість фарфорового блюдця - бабина макітра. Але то таке, то вже форма, а не зміст".
- Ну ми в принципі можемо і без "макітри" обійтися, адже зовнішні ознаки "крутої школи" якраз скопіювати не так складно.
Утім, непереборна пристрасть до використання етнодекору в стінах школи у нас теж є. Ми досі не уявляємо як же без макітри, глечиків та вишиванок із бабусиної скрині будувати сучасну школу і пропагувати "мову солов'їну"?!
Але не "не в тому річ" і "не в тім печаль". Проблема у глибинній підміні сутностей у рецепті успіху.
Чому досі школа невільна? Відпустити школу, вчителя на свободу означає втратити "ресурс". Не відпустити, означає позбавити школу головного ресурсу розвитку.
Чи є український учитель вільною людиною?
Так, - кажуть лише 5% опитаних(більшість з них, мабуть, випадково не туди натиснули). 5%, Карл, а 95% - вважають, що український вчитель досі "професійний раб"?!
У двобої "СУШ vs НУШ"(читай, стара бюрократія vs новоспечені "агенти змін") непристойно розгромний рахунок 95 : 5.
Багаточисленне вчительство, якому в цьому двобої відведена роль пасивних глядачів і техперсоналу "стадіону", мовчки йде на вихід. Батьки з іншої трибуни вимагають повернути гроші "за квитки". Діти... А де діти? Їх тут немає.
Цей рахунок є діагнозом реального стану освітнього організму країни, який показує, що "грош ціна в базарний день" усім нашим, "приреченим на популярність", бла-бла-бла-шоу-реформам, прости Господи, декоративній дерегуляції і удаваній дебюрократизації, каргокультному впровадженню закордонного досвіду і косметичному оновленню програм...
Не втомлююсь повторювати: головним ресурсом розвитку освіти в новому тисячоліття є ресурс свободи. Якщо він використовується на 5%, "фсьо пропало", тому "бери шинель, пошли домой!".
Сумно, але ситуація не змінилась... Паперовий журнал + електронний журнал, план не треба, але зробіть, бо як ви відзвітуєте про роботу. Урок онлайн, але закиньте матеріали І для тих, хто не зміг підключитись. У вас урок у школі, а один клас на самоізоляції - подумайте, як провести урок, купіть ноут, планшет чи телефон, щоб усе працювало і підтягували всі програми, а вчитель, окрім свого предмета вчиться з цим усім працювати.. І перевіряти будуть саме того, хто працює, а не робить видимість роботи.
Пісня про рушник:
