Типер для чого вчитися? Песати можна і на компутері, раховати на каркуляторі... а як шось не знаєш, то можна в окейгугла запетати!)))

Олесь Йосипович Бабій - автор пісні «Зродились ми великої години…»

 Гімн націоналістів «Зродились ми великої години…» чули, мабуть, усі. Особливо коли він став офіційним маршем Збройних Сил України. Про його автора Олеся Бабія відомо набагато менше. А між тим він мав прямий стосунок до діаспори. Пропонуємо детальніше познайомитися з постаттю поета та учасника українських національно-визвольних змагань, життя якого завершилося в Америці, але з думкою про рідну Україну.

Олесь Йосипович Бабій народився 17 березня 1897 року у селі Середнє на Калущині. Закінчив парафіяльну однорічну школу в рідному селі, і завдяки батьку, який заради освіти сина продав поле, закінчив Войнилівську чотирикласну школу та Стрийську гімназію.

У 1914 році 17-річний Олесь записується у Легіон січових стрільців. Своє бойове хрещення Бабій пройшов в Карпатах проти російської армії, потім воював на італійському фронті.

Коли 1 листопада була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, Олесь Бабій разом з побратимами УСС вступив до Української Галицької армії та став заступником військового коменданта. Після об'єднання УГА з Армією УНР в 1919 р. брав участь в київській операції, боях з денікінськими військами. Під враженням Олесь пише два вірші «На Київ!» і «Привіт Січовим Стрільцям», згодом опублікувані у газеті «Стрілецька думка».

Зрештою, коли стала очевидною поразка українських національно-визвольних змагань і український рух іде в підпілля, Олесь Бабій також опиняється в цьому середовищі. У січні-лютому 1929р. він взяв участь в установчих зборах І-го Конгресу українських націоналістів, очолив культурно-освітню комісію і виголосив промову «Література і мистецтво». У листопаді 1931р. його арештували, на початку вересня 1932р. суд виніс вирок: 4 роки ув'язнення, які він відсидів в Дрогобицькій тюрьмі.

Перебуваючи під слідством він пише «Марш націоналістів», який був надрукований в журналі «Розбудова нації» за січень-лютий 1932р. з таким повідомленням: «Із надісланих проектів тексту гімну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначніших поетів, що запроторений у ворожу тюрму».

Після виходу з тюрми працює шкільним інспектором на Підляшші та вчителем гімназії в Холмі, потім в редакції газети. У 1944 р. він переходить на Захід і опиняється в Німеччині в таборах для переміщених осіб в Карльсфельді та Мюнхені, де він прожив 4 роки. Звідти переїхав у США. У Чикаго він влаштовується в редакцію українського часопису при місцевому університеті та продовжує свою поетичну діяльність. Зазвичай пише про Україну.

Після того як поет емігрував в 1944р. в рідному селі Середнє його вважали загиблим. Так вважала і радянська влада, тому репресії в 50-ті роки не торкнулись його родини. Тільки в 1968р. в Середнє з Чикаго прийшов лист, в якому Бабій повідомив, що живий здоровий і перебуває в еміграції. Надалі свій зв'язок з рідними він вів за допомогою переписки зі своєю племінницею Овчар Оленою. Проте листи були дуже короткі, він дуже мало розповідав про себе, в основному розпитував. 12 січня 1975р. він надіслав вітального листа з нагоди свят в якому написав про те, що він уже на пенсії, живе сам, здоров’я погіршується, а також про свою мрію: «Не знаю на як довго життя мені хватить, але чую, що моя мрія не здійсниться — відвідати свій Рідний Край — Україну…» А в червні того ж року до племінниці Олеся Бабія в його рідне село Середнє прийшла звістка з Чикаго від В. Зарицького. В якій повідомлялося, що 2 березня 1975р. помер ваш стрийко Олесь Бабій. Останніми його словами були : «Прощай Україна і моя Родина».

Поховали його на греко-католицькому цвинтарі в місті Чикаго, а до гробу на труну поклали грудку землі з рідного села поета.

14 березня 1997 р. в с. Середнє на стіні школи була відкрита меморіальна дошка на честь 100-річчя з дня народження поета.

Уперше новий Марш української армії було представлено 13 березня 2017 року в Києво-Могилянські Академії, напередодні Дня українського добровольця. Слова Маршу - це видозмінений текст Гімну українських націоналістів (Зродились ми великої години...) Олеся Бабія і Омеляна Нижанківського.

24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант пісні став маршем українського війська на параді до дня Незалежності України. Також тут вперше було офіційно використано вітання «Слава Україні!» — «Героям Слава!»

Могилу Олеся Бабія знайшли та вперше опублікували її фото члени Військово-історичного клубу "Сотня Сіроманці".

Я вважаю, що чим більше відеокамер у класі (плюс нагрудна у вчителя) із прямою трансляцією в Інтернет, тим краще для дітей, батьків та вчителів

 

На жаль  без українського перекладу((((

«...Вчитель писав на дошці... А клас сміявся, бо вчитель зробив помилку.

Коли сміх затих, вчитель признався:

"Я навмисно зробив помилку, щоб ви побачили, як світ буде ставитися до вас. Ви бачили, що я написав ПРАВИЛЬНО 9 разів, але ніхто з вас не похвалив мене за це, але ви з радістю почали висміювати і критикувати мене через єдину помилку, якої я припустився... Оце і є ваш головний сьогоднішній урок!"

...Світ завжди буде мовчки реагувати на те хороше, що ви робите мільйони разів, але він завжди буде критикувати вас за одну неправильну річ, яку ви зробили...

Але не будьте розчаровані, щоразу піднімайтеся вище всіх глузувань і критики...

Завжди залишайтеся сильними!..»

А які вчительські кошмари сняться вам?

Віктор Громовий

 А як вам фраза "нестача вчителів в Україні"?! Ну ніби ми є якимось природнім ресурсом... "Нестача води в Криму", а на материковій Україні нестача вчителів.

Насправді ж вчителів(точніше, людей з педагогічною освітою) у нас багато. Є лише нестача політичної волі забезпечити достойну оплату праці(дебюрократизувати систему, зменшити градус агресії хворого соціуму щодо школи і вчителя тощо) в освітній сфері з тим, щоб вона стала привабливим місцем роботи у великому місті.
Ви коли-небудь чули про нестачу суддів, митників чи народних депутатів?! Отож...
Див. сюжет Факти ICTV "Без фізики, інформатики та трудового навчання: нестача вчителів в Україні"  

Як тільки люди йдуть з освітньої сфери, вони чомусь починають виглядати нахабно щасливими й відверто радісними...
Закономірність?!

Ірина Єгорченко

Потреби в освіті нема. Почитайте батьківські групи - не треба нічого батьки хочуть здоровеньких діток і все. Ректори радісно наберуть хоч неписьменних, краще гроші нестимуть. А хто хоче - хай самі вчаться, ось програма. ось дистанційні курси, ось підручники.

Віктор Громовий

"Робиш зауваження першокласнику, що він валяється на підлозі, а він показує тобі фак, або б'є ногою (і таке було) і тікає щодуху".

(З коментарів до посту про "нестачу вчителів").

План дій від Тараса Григоровича) Борітеся — поборете!

 

10 березня 1865 року вперше прозвучав майбутній гімн України «Ще не вмерла Україна»

 У Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у дохідному домі купця Лазарєва, де квартирував Павло Чубинський, восени 1862 року на одній з вечірок сербські студенти, що навчалися у Київському університеті, заспівали пісню, де були такі слова «срце бије и крв лије за своју слободу». Почувши ці слова, Чубинський раптом подався в іншу кімнату і вже за півгодини вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна».

Деякі дослідники вважають, що на написання майбутнього українського гімну також вплинули мотиви популярної тоді «Мазурки Домбровського» Jeszcze Polska nie zginęła, яка згодом стала польським гімном. А ще на мотив цього польського хіта, як ми сказали б сьогодні, словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов'яни», що згодом стала гімном Югославії. А інша версія цієї пісні — болгарська «Шуми Марица», була гімном Болгарії у 1886–1944 роках.

Вірш Павла Чубинського дуже швидко став популярним серед українофільських гуртків Києва, щойно об'єднаних у Громаду.  

20 жовтня 1862-го шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського з України на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції «за шкідливий вплив на розум простолюду».

Перша публікація вірша Павла Чубинського відбулася у львівському журналі «Мета» у 1863 році. Отримавши поширення у Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло Вербицький, знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського, написав патетичну мелодію до нього.

Перше ж публічне виконання твору, що зрештою став державним гімном України відбулося 10 березня 1865 року у місті Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого генію українського народу Тарасові Григоровичу Шевченку. 

Майже через 140 років, у березні 2003-го, Законом України «Про Державний Гімн України» було затверджено текст Державного Гімну України в основу якого покладено пісню «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору поета, фольклориста, етнолога та громадський діяча Павла Платоновича Чубинського.

джерело

Сьогодні виповнюється 68 років Тарасу Петриненку - українському музиканту, співаку, композитору, поету

 Сьогодні виповнюється 68 років Тарасу Петриненку - українському музиканту, співаку, композитору, поету, талановитому сину талановитої мами - Діани Петриненко, народному артисту України, Шевченківському лауреату, патріоту України.

Зайве казати, на честь кого назвали його батьки.

Тарас Петриненко - "жива легенда", на музиці якого виросло вже не одне покоління українців, володар унікального таланту поета, композитора, співака, автор славнозвісної пісні "Україна", що стала своєрідним неофіційним гімном нашої держави. У Тараса Петриненка і поезія, і мелодія - справжні перлини.

Творчість Тараса Петриненка увійшла до скарбниці української національної культури. Ім’я артиста стало одним із символів незалежності України.

Оперними співаками були мама музиканта - Діана Петриненко і її старший брат Іван Паливода.

"Це не дуже вдячна справа - любити рідну країну, шанувати свою націю. Особливо - у нинішні часи суцільного популізму та політичної всеїстивості.", - Тарас Петриненко.

Мені казали

Мені казали: "Ти не вмієш жити,

Життя прожив – нічого не нажив".

Мені казали: "Треба послужити,

Щоб і собі ти дещо заслужив".

Мені казали поруч з ким стояти,

Щоб вистоять собі життя легке.

І радили яких пісень співати,

І на каком, даруйте, язикє.

Та є таке, що я не хочу вміти

Й не вмітиму од роду і повік.

А доведеться в безвість відлетіти,

То й відлечу як чесний чоловік.

Я не один, нас все іще багато.

Ще тліємо, хоча й не горимо.

Нам нікуди вже далі відступати

Й несила наступати – стоїмо.

Ми стоїмо, ми й досі на помості,

Напівзабуті і напівживі.

Ми стоїмо – в серцях немає злості.

Ось тільки нерви – де там тятиві?

Ми стоїмо чужі у власній хаті,

Охаяні, обпльовані, німі.

Ми стоїмо потужні і затяті,

Пильнуєм світло в крижаній пітьмі.

Затравлені, змордовані істоти,

Жах небуття легенями п’ємо.

Бо Україна дихатиме доти,

Допоки ми за неї стоїмо.

Тарас Петриненко

Тарас Петриненко читає Тараса Шевченка і виконує свою славнозвісну "Україну:

https://www.youtube.com/watch?v=QVbejWyXsvQ

Петриненкову "Україну" співають навіть у Південній Кореї тамтешні виконавці:

https://www.facebook.com/watch/?v=1510768289049121

Більше про Тараса Петриненка тут:

https://www.ukrinform.ua/.../2829887-taras-petrinenko...

 Якщо розглядати заклад освіти як «храм мудрості і світла», треба змиритись з тим, що у храмі потрібно виконувати певні ритуали.

Порада мудреця:

 Шановні батьки!

Виховуйте своіх дітей: вчителі - це тимчасово, а діти - довіку!

Вона додала в друзі незнайомця на Фейсбуці! Через пару днів сталося шоkуюче…

 Не додавайте кого попало!

У наш час майже всі користуються різними соцмережами. Якщо у вас немає Фейсбуку, Твіттера або Інстаграма, ви, напевно, живете на місяці!

Але найпопулярніша мережа – це, без сумніву, Фейсбук, де ніколи не можеш бути впевнений, хто саме читає твої пости.

Далеко не всі замислюються про сполучених з цим небезпеки і бездумно приймати запити в друзі від незнайомих людей.

Viral Hatch розповідає одну історію, нещодавно стала вірусної сенсацією соцмереж.

Прочитайте її і гарненько подумайте!

Цей пост написаний колишньою співробітницею правоохоронних органів:

Якийсь хлопець надсилає вам запит на дружбу. Ви його не знаєте, але у нього симпатична фотка в профілі, тому ви приймаєте запит.

Сьогодні ваша дочка вперше йде в школу. Вона так міо виглядає в новій формі, що ви просто зобов’язані її сфоткати і викласти на Фейсбук, щоб показати всім друзям і близьким.

Ви в такому захваті, що навіть «відзначаєтеся» в школі на Фейсбуці і пишете: «Не віриться, що вона вже така велика! Ось же час летить! Пишаюся донькою! »

Тим часом загадковий незнайомець, чий запит на дружбу ви недавно прийняли, зберігає опубліковану вами фотографію дочки в новій шкільній формі на свій телефон і розсилає її 60 дорослим чоловікам по всьому світу з таким підписом:

«Дівчинка.Вік 5 років.Каштанове волосся.Карі очі.$ 5000 ».

Ви не тільки подарували фото своєї доньки торговцю дітьми, а й піднесли йому її ім’я та адресу школи на кібертарілочці з блакитною облямівкою. О 15:00 ви їдете забирати її зі школи, але її немає як немає.

ПРИПИНІТЬ ДОДАВАТИ В ДРУЗІ незнайомця і виставляти напоказ всю свою жизнь в Фейсбуці!

Ви навіть не уявляєте собі, скільки в світі є людей, готових завдати шкоди вашій дитині. Кожен день викрадаються тисячі дітей; багатьох з них продають на чорному ринку і таємно вивозять за кордон.

Ми можемо покласти цьому край, зробивши цю тему онлайн, щоб всі батьки знали про небезпеку.

Прошу вас:

Завжди приймайте дружбу від людей, яких ви  знаєте.

Не ставте фото дітей на заставку профілю.

Чи не отмечайтесь в місцях, які відвідуєте з дітьми.

Розкажіть про цю небезпеку всім батькам!

джерело

06.03.1931 року на Полтавщині народився Олександр Білаш (1931-2003) - український композитор, автор мелодії до віршу «Два кольори».

 

125 років виповнюється 3 березня від дня народження Івана Паторжинського

 125 років виповнюється 3 березня від дня народження Івана Паторжинського - видатного українського оперного співака, народного артиста СРСР, педагога (1896-1960)

У батьків Паторжинського (робітника й селянки) було семеро дітей. В молодості батько працював складальником у типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, купив хату у селі, став дяком у місцевій церкві. Хотів дати дітям грамоту, але з грошима не густо...

Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим другом і наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту. Хлопець захопився творами Гоголя, Пушкіна, "Тараса Бульбу" завчав цілими уривками. Голосом же вдався в батька, який славився потужним басом. Тому й Іван потрапив спочатку в бурсу в Бахмуті, а потім – до Катеринославської семінарії, де вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Співав у церковному хорі, але мріяв про театр, тому сану не прийняв.

У семінарії він осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Паторжинський організував оперну студію та ансамбль, з якими виступав на Донбасі. Володареві унікального басу виповнився лише 21 рік, коли у клубі рудоуправління відбувся його перший сольний концерт. У залі було тісно, люди щільно тулились одне до одного. Кожну пісню вони сприймали душею, нагороджували шквалом оплесків, вимагали співати ще і ще. А після концерту оточили артиста й довго не розходились. На майдані Іван натхненно виконав "Реве та стогне Дніпр широкий", чим захопив земляків, вони підспівували йому, вітали з народженням нової зірки сцени.

З 1917-го р. Паторжинський поїхав на Донбас учителювати: вдень учив дітей, а ввечері – їхніх батьків. Водночас безвусий учитель організував драматичний гурток. Іван брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка "Катерина" Миколи Аркаса, Паторжинський грав роль батька. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.

А у вільний час (і де він його знаходив?) мчав до Катеринослава, бо там на піаністку вчилася його землячка, кохана Марфа Снага. Зрештою Іван переїхав до Катеринослава, у Казанському соборі обвінчався з коханою. А з хорів лунав для них спів 15-річного брата Федора Паторжинського.

Коли у Катеринославі відкрили консерваторію, серед студентів вокального факультету був Іван Паторжинський. Завдяки феноменальній обдарованості та працелюбству, Іван через рік співав на професійному рівні. У 1922 р. Паторжинський закінчив консерваторію і став керівником і диригентом хорової капели, одночасно працював хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

У 1925 р. у житті співака сталися дві події: народилася дочка Галина, Паторжинський став солістом оперного театру в Харкові. Дебютував він у столичному театрі партією Мефістофеля в опері Ш. Гуно "Фауст". Доволі швидко Іван опанував усім басовим репертуаром, підкоряючи соковитістю, гнучкістю, оксамитовим тембром. Там на той час співали Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай. Його дует з Литвиненко-Вольгемут був незрівнянним. Їхня творча дружба тривала майже 30 років.

М. Хрущов згадував, що М. Литвиненко-Вольгемут і Паторжинський заступилися за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домоглися звільнення останнього. А тим часом "добродії" сигналізували "куди треба", що його рідний брат Федір емігрант жив у Туреччині, потім у Болгарії, де був регентом у хорі; згодом оселився у Парижі, організував хор Паторжинського, удостоївся Гран-Прі.

Незабаром кращі сили харківської опери переїхали до Києва, який став столицею, і влилися до Київського оперного театру. Чудовий бас зазвучав у виставах "Мазепа", "Борис Годунов", "Перекоп", "Наймичка". Творчий діапазон Паторжинського дуже великий: співак виконав сорок п’ять оперних партій; знявся у кінофільмах "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка".

І ось – червень 1941 року, який перекреслив усі плани і понівечив долі мільйонів людей. Міська влада Києва доручила Іванові Паторжинському й Левкові Ревуцькому очолити поїзд із евакуйованими артистами, відправленими на схід, і керувати їхнім улаштуванням на місці прибуття до Уфи (Башкирія), де незабаром відбулося відкриття театрального сезону.

Навесні 1942-го театральна бригада виїхала на фронт. Того року за роль Тараса Бульби Паторжинського було удостоєно Державної премії, пізніше – нагороджено орденом Леніна. На початку листопада 1943 року артисти повернулися до понівеченого ворогами Києва. У жовтні 1944 р. Київський театр опери почав відновлювати свою діяльність. Паторжинський вийшов на сцену народним артистом СРСР.

Цього року він став професором Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк. Він створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Його ідеалом був Шаляпін. Іван Сергійович часто повторював його фразу: "Треба співати так само легко, як розмовляєш". Чудово й неповторно Паторжинський виконував широко відомі "Ніченьку", "Ой кум до куми залицявся", "Старий капрал", "Казав мені батько", "Взяв би я бандуру", "Реве та стогне Дніпр широкий" та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром. Паторжинський відвідав з концертами Італію, Канаду, Німеччину, Польщу, США, Фінляндію, Францію.

Співак дуже любив природу, риболовлю, але палкий життєлюб жодного разу не насмілився застрелити птаха чи дику тварину… Та роки брали своє; настав час, коли лікарі дедалі наполегливіше вимагали "зменшити навантаження". Нарешті він погодився попрощатися з театром. Востаннє Паторжинський проспівав свого Карася із "Запорожця за Дунаєм" у 1953 р., після чого вирішив, що життя на сцені для нього закінчилося: сили залишали його (хворів на виразку шлунка і переніс тяжку операцію). Його останній концерт відбувся 21 травня 1959 р. у залі Київської консерваторії. Видатний український хірург Михайло Коломийченко згадував: "Засіло в пам’яті останнє прохання Івана Сергійовича: "Михайлику, – сказав він, – дозволь встати і взяти ноту". Так, з думкою про спів, він і пішов із життя.

22 лютого 1960 року Паторжинського не стало.

джерело

4 березня, виповнилося б 72 роки Володимиру Івасюку

 4 березня, виповнилося б 72 роки Володимиру Івасюку, але його земне життя тривало лише 30 років (1949-1979).

"Який він був? Світлий. Не пригадаю поганих рис, принаймні я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. Він тримав просто священний пієтет перед життям, котре любив, як дитина, і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося." , - Галина Тарасюк.

Він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню модною на весь світ. Його пісні і сьогодні звучать, вони популярні, їх знає молодь, а сучасні виконавці їх переспівують. У доробку Володимира Івасюка 107 пісень, 53 інструментальних твори, музика до спектаклів.

У минулому році легендарній "Червоній руті" виповнилося 50 років. Вперше вона прозвучала в Чернівцях у 1970 році. Володимир Івасюк написав її під час навчання в Чернівецькому медичному інституті. Пісня стала візитівкою української пісні ХХ століття.

Професійний медик, скрипаль, Володимир Івасюк чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець і фотограф (а сам не любив фотографуватися). Загинув за нез’ясованих обставин поблизу Львова. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ.

Звання Героя України Володимир Івасюк отримав посмертно – через 30 років після своєї трагічної загибелі. Його пам’ятають всі, хто любить українську пісню, а його "Червона рута" і "Водограй" стали музичними брендами нашої країни, на яких виросло не одне покоління артистів і слухачів.

Народився Івасюк у Кіцмані в родині вчителів. Талант помітили, коли йому було 10 років. Про нього тоді вже говорили у рідному місті. У 15 про нього почули Чернівці, а в 20 років - говорила вже вся Україна.

Він жив у Чернівцях, Львові, часто бував у Києві, де відвідував родини Рибчинських і Миколайчуків. Іван Миколайчук був його земляком, разом з дружиною Марічкою мешкав на Березняках (то була легендарна квартира, скільки українських митців у ній перебувало!) Коли збиралися разом – співали буковинські пісні. Іван Миколайчук мріяв зняти фільм за казками Буковини, і щоб музику написав Івасюк – не судилося. Він залишив нам свої невмирущі пісні.

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

"Володимир Івасюк. Життя моє - обірвана струна":

https://www.youtube.com/watch?v=oAtEHlTCjmM

6 березня виповнюється 90 років від дня народження Олександра Білаша

 6 березня виповнюється 90 років від дня народження Олександра Білаша - видатного українського композитора, педагога, поета, народного артиста СРСР, Шевченківського лауреата, Героя України (1931-2003).

Усі знають Олександра Білаша як автора музичної перлини "Два кольори" на слова Дмитра Павличка. Усього він написав понад 200 пісень. Автор романсів, балад, 5 опер, 4 оперет, ораторій, музики до вистав і 29 кінофільмів, а ще десяти поетичних збірок.

Народився майбутній композитор в селищі Градизьк (нині Глобинський р-н Полтавщини) в родині, де любили музику. Мама чудово співала, а тато грав на багатьох музичних інструментах. Олександр Білаш був талановитим з дитинства, і свій шлях в музиці починав, як справжній народний музикант: грав, за його словами,"не по нотах, а по весіллях". Він грав "по слуху", як десятки поколінь народних виконавців-самоуків.

Це неймовірно, але до Полтавського музичного училища Олександра Білаша не прийняли через "відсутність слуху". Він рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Підробляв у школах, грав у ресторанах, розвантажував вагони на вокзалі.

Закінчив Житомирське музичне училище імені В.Косенка і Київську консерваторію по класу композиції.

Пісня була наріжним каменем творчості Олександра Білаша. "Для мене в поезії немає авторитетів, - казав композитор,- я пишу пісні на хороші слова, і для мене не має значення, хто їх автор".

"Я музику й поезію однаково люблю,

Хоч кажуть двох любити небезпечно

І аморально це вважають, і не ґречно,

Та я нічого вже з собою не зроблю -

Однаковісінько обох люблю."

Олександр Білаш

Творчість Білаша сприяла загальному піднесенню у 1960-х рр. української ліричної пісні, що базувалася на народних традиціях.

Пісні Олександра Білаша виконували такі співаки, як Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Костянтин Огнєвий, Микола Кондратюк, Анатолій Мокренко і дружина композитора - Лариса Остапенко, з якою прожив 47 років, виростивши двох доньок, Оксану і Лесю. Народна артистка України Лариса Остапенко була для Олександра Білаша першим слухачем його творів, і першим суворим критиком, і першою виконавицею багатьох його пісень.

У Києві на фасаді будинку, де жив композитор (вулиця Пушкинська, 8), відкрито меморіальну дошку. Його іменем названо гімназію на малій батьківщині - у рідному селищі Градизьк.

"Від дня народження і до…

Усе, що пам’ять пам’ята,

Вертається в своє гніздо,

Як птаха з вирію верта…"

Олександр Білаш

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

"Два кольори" у виконанні незабутньої Квітки Цісик:

https://www.youtube.com/watch?v=7-ml3FQhFv0

6 березня 2003 року затверджено Державний Гімн України

 Вірш «Ще не вмерла Україна», який став поетичною складовою майбутнього Національного, а згодом – Державного Гімну, написав український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський ранньої осені 1862 року.

Текст блискавично поширився в українофільських гуртках, які незадовго до того об’єднались у Громаду — організацію української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю (існувала в 1859-76р.р., була заборонена Емським указом). Вірш став настільки популярним і так надихав українство, що того ж таки 1862-го, 20 жовтня, начальник жандармерії князь Долгоруков розпорядився вислати Чубинського до Архангельської губернії — «за вредное влияние на умы простолюдинов».

Вперше вірш П.Чубинського був надрукований у числі 4 від 1863р. львівського часопису «Мета». Тоді він і потрапив на очі відомому композитору, отцеві Михайлові Вербицькому з Перемишля, який щиро захопився твором і написав до нього музику (інша версія – музику на текст Чубинського о.Михайлові замовила перемишльська «Громада»).

Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі — ним завершили концерт, присвячений пам’яті Тараса Шевченка. Того ж року вірш уже був надрукований разом із нотами. Твір у виконанні українського оперного співака-тенора Модеста Менцинського був записаний на платівку в Кельнському відділенні «Грамофона» у жовтні 1910 р.

Під час Української Революції, в 1917—1920 р.р., «Ще не вмерла Україна» став одним із державних гімнів (славнів) УНР та ЗУНР. Так, у червні 1917р. видання The New York Times повідомило про затвердження офіційного перекладу Гімну України. Під час проголошення Акту Злуки — Універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у єдину Українську Народну Республіку — на Софійському майдані у Києві «Ще не вмерла Україна» та «Вічний революціонер» М.Лисенка на слова І.Франка лунали у виконанні Республіканської капели УНР під керівництвом Кирила Стеценка.

Після захоплення України більшовиками Гімн «Ще не вмерла Україна» був заборонений, за його виконання та навіть зберігання тексту і нот людину могли просто розстріляти.

За якийся час після утворення СРСР виникла ідея затвердити не лише загальносоюзний, а й «республіканські» гімни – така собі імітація «суверенітетів». Звичайно, текст П.Чубинського навіть не розглядався. Завдання компартії полягало у створенні гімну, яким би прославлялася й оспівувалася б вона ж, компартія. Відіграло велику роль і те, що під час повстанської боротьби 20-х-30-х років та в часі героїчних змагань Української Повстанської Армії твір «Ще не вмерла Україна» лунав як Національний Гімн на всіх українських теренах, тож владі кортіло знайти якийся ніби «замінник».

1949 р. УРСР отримала гімн на слова Павла Тичини та музику Антона Лебединця «Живи, Україно, прекрасна і сильна…». Аж у 1978р. з його тексту було вилучено рядок «І Сталін веде нас до світлих висот».

Національний Гімн «Ще не вмерла Україна» мільйонноголосо лунав на мітингах і демонстраціях від початку 80-х, його виконували на з’їздах і зборах новітніх політичних і громадських організацій. Уперше в залі парламенту Гімн виконали депутати з «Народної Ради» після проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.

15 січня 1992р. Верховна Рада на чолі з І.Плющем затвердила… «музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є М. М. Вербицький».

Чи вкотре спрацював страх тодішніх керманичів перед «старшим братом», чи – знову-таки вкотре — «присіли» перед доморощеними україноненависниками –та відтоді тривалий час наша держава мала в якості Гімну «пісню без слів», як гірко жартували українці. На офіційних заходах виконувалася музика М.Вербицького в редакції композиторів М.Скорика та Є.Станковича.

Лише 6 березня 2003 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державний Гімн України» (законопроект Президента України Л.Кучми).У статті 1 Закону, зокрема, зазначено: «…Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

За цей Закон проголосували 334 народних депутати з 443, проти – 46, не голосували фракції Соцпартії (О.Мороз) та Компартії (П.Симоненко).

Гімн України лунав на Майдані під час Помаранчевої революції 2004р. та Революції гідності 2013-14 років. Його називають одним із кращих у світі. Не одне щире українське серце тріпоче з перших його акордів.

А тому, гадаємо, кожні українка та українець, люблячи свою рідну країну, мають знати увесь текст нашого Славня.

Ще не вмерла Україна

Слова П.Чубинського

Музика М.Вербицького

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відіб'ється, згомонить степами,

України слава стане поміж народами.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду!

Олена Бондаренко