«ОЙ У ЛУЗІ ЧЕРВОНА КАЛИНА»: ІСТОРІЯ АВТОРА МЕЛОДІЇ ПАТРІОТИЧНОГО ГІМНУ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ СТЕПАНА ЧАРНЕЦЬКОГО

 Майстром жовнірської тематики називали Степана Чарнецького, який народився 21 січня 1881 року в селі Шманьківці тепер Чортківського району Тернопільської області.

 

Початкову освіту здобув у місті Станіславові (нині Івано-Франківськ). Далі була львівська гімназія та реальна школа, потім — інженерний факультет Вищої політехнічної школи (нині — Національний університет «Львівська політехніка»).

 

Деякий час він працював за спеціальністю — інженером, помічником начальника дільниці на залізниці.

 

Проте з юних років Степана вабив світ мистецтва, він був усебічно обдарованою особистістю. Під псевдонімом Тиберій Горобець писав поезії, новели та фейлетони.

Крім того, вабив світ театру; він був художнім керівником і режисером «Руської Бесіди» — першого українського професійного театру, що діяв у Львові з 1864 року. (Назва «Русь» здавна — це Україна).

Гинули за інтереси чужої імперії

Під час Першої світової війни Степан Чарнецький присвятив щемливі поетичні рядки українським воякам, яким довелося битися на фронтах, захищаючи інтереси імперій-поневолювачів — Австро-Угорської та Російської. Війна несла горе й смерть воякам та мирному населенню, тож поет не міг залишитися байдужим: «Іване без роду, Іване без долі//Куди не ходив ти, кого не видав?// У спеку, у стужу, у лісі і в полі// Ти гинув, а славу сусід добрий взяв...»

Літературні критики, аналізуючи творчий доробок Степана Чарнецького, називали його «майстром жовнірської тематики».

 

У диптиху «Іванові» — «І тебе мені жаль...» навіть для «ворожого війська» поет знайшов слова співчуття: «І тебе мені жаль, сірий сину півночі//Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди // Ржа утоми лягла на твій голос і очі//І чоло вкрила тінь недостатків, біди...» Поет глибоко відтворив трагедію України, сини якої з Полтави і Карпат мусили загинути за інтереси чужої імперії.

Степан Чарнецький був відомий також як співавтор (разом із Богданом Весоловським) пісні-танго «Прийде ще час». Існує навіть версія, що текст до танго написав сам поет Степан Чарнецький, який був під час одного з виступів «Ябцьо-джаз» у львівському клубі «Бесіда».

 

Степану Чарнецькому так сподобалася мелодія танго, що за півгодини він написав до неї слова й подарував Богданові Весоловському з умовою, що він почне писати сам тексти до своїх пісень.

Як кажуть, немає сприятливих часів для поетів. Митці не обирають час, проте здатні змінити світ на краще своїми творами. Степан Чарнецький — автор збірок поезій «В годині сумерку» (1908), «В годині задуми» (1917), «Сумні ідем» (1920), прозових новел і фейлетонів «Дикий виноград» (1921), «Квіти й бодяче» (1922), з підзаголовком — «Нариси й замітки з дороги життя».

Талановитий поет, обдарований митець, Степан Чарнецький був серед тих небагатьох львівських митців, хто намагався провадити богемний спосіб життя. За словами поета Петра Карманського, для Степана Чарнецького «фінансових проблем не існувало». Якщо було «в що одягнутися — добре, нема — обійдеться».

«Це буде сильна пісня»

І все-таки в історію Степан Чарнецький увійшов як автор мелодії пісні «Ой у лузі червона калина», яка з часом стала неофіційним гімном українців. Усе почалося 1914 року, коли Степан як режисер львівського театру «Руська Бесіда» оновив виставу свого товариша й однодумця Василя Пачовського «Сонце руїни».

Здійснивши постановку, присвячену Петру Дорошенку, Чарнецький був незадоволений фінальною піснею «Чи я в лузі не калина була». Йому здалося, що кінцівка має бути більш оптимістичною. Так у драмі з’явилася народна пісня «Розлилися круті бережечки». Поет дещо переробив слова, щоб пісня органічно прикрасила виставу.

 

Вже тоді він сказав пророчі слова: «Це буде сильна пісня». І не помилився. Виставу з успіхом показали в Самборі, Дрогобичі, Стрию, Чернівцях, Станіславові. За словами самого Чарнецького, «Ой у лузі...» облетіло «ціле Поділля».

«Два роки пізніше, коли я за згодою автора приноровив до сцени та обновив виставу «Сонця руїни», заступив я пісню «Гeй не дивуйтесь» «Червоною калиною». Мельодія тої пісні є моя. Згармонізував її тодішний капельник п. Михайло Коссак», — писав в одному з листів Степан Чарнецький.

За спогадами сучасників, «де були стрільці, там була й пісня»: «Ой у лузі червона калина похилилася// Чогось наша славна Україна зажурилася// А ми тую червону калину підіймемо//А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!» Під час Першої світової війни пісня стала духовним гімном українців, наснажуючи вояків вірою в щасливе прийдешнє рідної держави.

Підхопили духовний гімн українців і вояки УПА: «Марширують наші добровольці на кривавий лан/ /Визволяти наших українців з московських кайдан//А ми наших братів-українців визволимо//А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!» Пісня стала настільки популярною, що навіть найвідоміший військово-історичний часопис, що видавався у міжвоєнному Львові, мав назву «Літопис Червоної Калини». А видавничий кооператив, заснований вояками УСС і Галицької армії, називався «Червона Калина».

А для окупантів — радянського режиму — «Ой у лузі червона калина» була небезпечною, як і сам автор Степан Чарнецький. Його ім’я протягом тривалого часу не згадували.

Повернення Степана Чарнецького

У 2005 році у Львові письменниця Надія Мориквас видала книгу «Меланхолія Степана Чарнецького», в якій прослідкувала життєвий та творчий шлях поета. До 1990 року про поета не чули навіть його земляки у Шманьківцях.

 

Уперше вчителі місцевої школи дізналися про нього від тумівців (членів Товариства української мови) з Чортківського педагогічного училища, які навесні того року приїхали, щоб посадити перші калинові кущі.

 

Вони розповідали людям, що знали: «У вашому селі народився автор стрілецької пісні «Ой у лузі червона калина...», він син місцевого священника; він написав книжку про історію театру «Руська бесіда».

Першим несміливим кроком повернення імені земляка була спроба місцевих учителів увести «Червону калину» до репертуару шкільного хору «Забута пісня».

 

Проте місцеве керівництво не радило брати пісню до репертуару. Але по­ступово пам’ять про забутого поета почала відроджуватися. 26 травня 1991 року, за кілька місяців до проголошення Незалежності України, у Шманьківцях відкрили пам’ятник Степанові Чарнецькому. Під час фестивалю на стадіоні вперше з’явилися синьо-жовті прапори. До 110-ї річниці від дня народження поета було висаджено 110 кущів калини.

Після перших святкувань тривалий час фест не проводили. Лише в 2011 році за сприяння місцевої влади відбувся обласний фестиваль мистецтв «Червона калина». У 2016 році в його рамках було встановлено рекорд iз «наймасовішого виконання стрілецького гімну України».

Час усе розставив по своїх місцях. Ім’я Степана Чарнецького повернулося з небуття, а уривок пісні було виконано у стінах Верховної Ради 24 серпня 1991 року, під час проголошення Незалежності України: «А ми тую червону калину підіймемо// А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!»

Пам’ятник Степану Чарнецькому в Шманьківцях на Тернопільщині. (Фото з Вікіпедії.)

джерело

 Молодь максимум на 3 роки залишається працювати у школі чи дитсадку. Саме це є показником того, що ці люди розумні і адекватні*

У школах, де працюють вчителі, які виросли в системі тотального приписів і контролю. Раскорячишься між нескінченною необхідністю звітувати за кожен подих і виконувати лавину розпоряджень, інструкцій, раковою пухлиною регламентацій, що системно паралізували волю до творчості у багатьох ...

В системі освіти, яка успадкувала стиль, функції і зміст гігантської фабрики з підготовки солдатів - армії, економіці, ідеології. Системі безповоротно зіпсованою диктатом, конкуренцією, прихованими цілями і договорами, корупцією між вчителями, батьками і дітьми.

Років 150 тому, великий педагог К. Д. Ушинський сказав, що будь-яка реформа освіти безглузда без змін переконань вчителя.

Це ключове питання майбутнього України! Нам потрібно нове покоління, яке виросло з усвідомленим розумінням власних інтересів і потреб. Покоління, яке виросло в умовах партнерства і поваги особистої гідності. Без найменшого натяку на «підпорядкування» і тим більше - приниження. Вільний від обмежень родових, кланових, етнічних, релігійних потомствених зобов'язань. Виросло з відчуттям беззастережної цінності людського життя, прав і свобод. Виросло з усвідомленим розумінням своєї влади і права реалізовувати власне уявлення про своє майбутнє. І саме з цих причин сприймає Україну як Місце споконвічної волі.

Вчителі повинні бути звільнені від підзвітності існуючій системі МОН, захищені від найменшої спроби впливати на них особисто і їх діяльність. Вони повинні бути виведені з будь-якої системи порівнянь, рейтингів, змагань. Їх професійне і особисте розвиток має стати предметом їх же спільнот з високим ступенем свободи у виборі форм і джерел навчання.З цього почнеться автономія української школи.

Точка кипіння: з якими психологічними проблемами стикаються вчителі

 Батьки: "Вчителі знали куди йшли і яка зарплата - чому ж тепер таке невдоволення?"

 вдалося класифікувати більшу кількість стресових ситуацій, які щодня переживають педагоги:

1. Відчуття незахищеності. “Учитель – цап відбувайло” ця фраза неодноразово звучала в анкетах опитуваних. Якщо педагог не може почуватися вільно на своєму робочому місці, це неминуче призведе до стресів, зривів та агресії.

2. Брак підтримки від колег та адміністрації. Майже 30% учителів ніколи не ділилися своїми проблемами ані зі спеціалістами, ані з колегами, ані з близькими чи родиною. Самотужки вирішити конфлікт неможливо.

3. Тиск із боку батьків, відверті конфлікти та погрози. Часто це результат незнання прав та обов’язків сторін. Хто і в якій мірі має відповідати за освіту дитини, як розв’язувати складні питання відвідуваності, поведінки та успішності? І наскільки взагалі можна втручатися в шкільний процес? Адже бувають випадки батьківської опіки, які межують з психологічними діагнозами. Як і зворотна ситуація – коли родині взагалі байдуже до своїх дітей та їх успіхів.

4. Робота із дітьми з малозахищених верств населення. Часто учителям доводиться виконувати роботу служб соціальної опіки та втручатися в ситуації, які вимагають спільних дій. Адже слідкувати за дітьми, які потребують ще більшої уваги, максимальної залученості та терпіння, задача із непростих. Коли малюки тижнями не з’являються в школі, голодують, сплять на уроках, або поводять себе вкрай роздратовано, учителям доводиться шукати підтримки та особливого підходу.

5. Знущання та неповага учнів. Мабуть, найпоширеніша ситуація в класах від 6-го до 9-го. І це стосується не лише зриву уроків чи суперечок під час навчання. Часто це переростає у відвертий булінг.

За що можуть цькувати вчителя

“Ніхто не застрахований від булінгу” — це золоте правило психології. В категорії непопулярних викладачів може легко опинитися будь-хто: і прогресивний молодий викладач, і суворий адепт старих правил та дисципліни.

“Щоуроку я почувалася як на полі бою: мені могли наліпити жуйку на стілець, зіпсувати книги або повністю зірвати уроки. Я плакала вдома, хотілося кричати та зламати щось.” Світлана, 37 років, вчителька географії.

Щоб згрупуватися довкола жертви необхідна лише надумана причина. Психологи виділяють декілька таких:

1. Зовнішній вигляд. Усе, як на дитячому майданчику – те, що потрапляє в поле зору і відрізняє тебе від інших, стає предметом уваги. Є історії, колі батьки заявляли, що їх діти не можуть ходити до класу вчителя, що носить один і той самий светр три дні підряд. Бідний одяг часто стає причиною знущань. Діти просто не розуміють, що в учитлів може не бути коштів на модні вбрання. Найчастіше об’єктом цькування стають ті педагоги, які заробляють найменше.

2. Брак досвіду. Діти хутко ловлять відчуття невпевненості вчителя і заграють із ним. Коли молодий педагог сумнівається у своїй силі, клас легко може довести його до нервового зриву. Особливо, як ми вже говорили вище, коли сьогодні все знає Google. У такій ситуації важлива підтримка старших та авторитетніших колег.

3. Психологічна втома. Учитель на межі професійного вигорання може поводитися агресивно та нервово. Будь-які розмови та перешіптування на уроках сприймати на свій рахунок, а гарний настрій учнів – як підготовку до якоїсь масштабної пакості. Діти швидко помічають таку роздратованість та роздмухують її.

Яким може бути булінг

Практично 90% учителів мають прізвиська. А на кожному другому уроці діти можуть ігнорувати завдання або прохання наставника. Булінг – це не завжди відверта лайка чи агресія. Окрім того, у наш час значна частина знущань оселяється на території Інтернету. Які ж види булінгу вчителів називають психологи?

1. Кібербулінг. Сьогодні один із найпопулярніших – у соцмережах діти можуть лишати образливі коментарі, писати повідомлення з погрозами та знущаннями, створювати спеціальні групи хейтерів або створювати фотоколажі, меми та закидати ним акаунти вчителів.

2. Відкрите цькування та конфлікт. Це може мати різні прояви: від зриву уроків до ситуацій, коли діти навмисно псують речі вчителів або обладнання в класі. Сюди можуть додаватися погрози і навіть фізичне насилля.

3. Приховане цькування та шеймінг. Не обов’язково різкі слова та вчинки можуть довести вчителя до зриву. Часто ігнорування, смішки в класі, перешіптування, вигадані прізвиська чи відверте обговорення вчителя на перервах можуть зіграти гіршу роль, ніж прямий конфлікт. Тихе цькування – найпоширеніша форма булінгу в школах України і часто призводить до вигорання вчителів і звільнення.

4. Пресінг. Цей тип булінгу стосується взаємин з адміністрацією школи та батьками. Коли вчитель замість підтримки отримує додатковий стрес та змушений працювати в тотальній недовірі з колегами та керівництвом. Часто подібні ситуації завершуються тим, що вчителя “ввічливо просять” вийти на пенсію або піти з колективу.

Звідки приходить булінг

Булінг, про який всі активно почали говорити не так давно, увійшов у словник і навіть в закони України – буквально в січні 2019 року. Але булінг зачіпає не лише учнів, як ми звикли чути, а й самих учителів. Для булінгу завжди потрібний сталий трикутник “жертва-агресор-глядачі”, саме підтримка аудиторії дає силу та мотивацію провадити травлю надалі. Якщо з цього трикутника випадає будь-яка зі сторін – вакантне місце завжди займає хтось новенький. Відчуття єдності міцнішає, коли група осіб – будь-то діти чи дорослі – спільно цькують жертву. Це інстинкт і, на жаль, діти легше за дорослих піддаються йому, особливо тоді, коли поруч немає лідера та наставника, який може запропонувати іншу схему об’єднатися та переживати спільну ейфорію. Наприклад, навколо класного наукового проекту або спільного хобі.

Саме тому вчителі стають легкою мішенню. Особливо у нашу добу, коли кожен учень може піддавати сумніву знання та досвід педагога, його “дореволюційні” методи виховання та стару систему цінностей. Але чи можна запобігти нестримній хвилі знущань та попередити катаклізм? Так, якщо вчасно звернути увагу на групу дітей, яка починає шукати “жертву” і спробувати:

• Працювати з групами. Учителям вкрай необхідно розумітися на кризовій психології та скеровувати енергію дітей на створення, а не руйнацію. Звісно, це вимагає додаткових зусиль від педагога, знань, курсів та головне – бажання змінити ситуацію, а не шукати винних.

• Знайти спільні локальні інтереси для дітей, які об’єднають їх функціонально та з користю.

• Встановити контакт з найбільш агресивними дітьми та лідерами груп. Це має бути щирий інтерес: спитайте учня на перерві, як у нього справи? Дізнайтеся, що він любить їсти, які книжки читає або серіали дивиться? Школярі завжди чуйно та гостро реагують на особисту увагу і повагу.

• Запросити ментора або куратора до класу. Щоб змінити правила поведінки та створити нову ієрархію стосунків. Часто поява нової людини докорінно змінює атмосферу та настрій в групі.

• Ставитися до дітей як до дорослих та рівних. Спільні інтереси та розмова без зверхності часто можуть вирішититконфлікти.

• Повідомити адміністрацію про ситуацію в класі та попросити допомоги психолога – спільна робота понизить градус агресії та вкаже на точки дотику із дітьми.

Звісно, протистояти булінгу самотужки майже неможливо. І досить травматично. Учителі мають отримувати професійну підтримку психологів, адміністрації школи та юристів, щоб із мінімальними ризиками вирішувати всі випадки цькування. Без шкоди дітям та собі. І тут потрібні державні програми, які дійсно впливатимуть на зарплату вчителів, гідний відпочинок, вчасне навчання новим методам викладання та постійну підтримку і захист. 

джерело

ЯК НАВЧИТИСЯ РОЗБИРАТИСЯ В ЛЮДЯХ?

 

Одного разу учень запитав у старця:

– Як мені навчитися розбиратися в людях, – кому довіряти, а кого остерігатися?

– Спершу скажу тобі, кого треба остерігатися, – мовив старець.

– Остерігайся найсмиреннішого на вигляд! Коли побачиш, що хтось перед тобою б’є поклони, обіймає тебе і виявляє неймовірну прихильність, того бійся найбільше!

– Як же так, старче? – здивувався учень. – Поясни мені!

– Бо він перший же зрадить тебе! – відповів старець, зітхаючи.

– А кому ж мені довіряти? – спитав учень.

– Довіряй тим, хто простий з тобою і каже тобі правду, хай яка вона буде – ці люди перші прийдуть тобі на допомогу!

***
«Остерігайтесь фарисейської закваски, тобто лицемірства» (Лк. 12:1)

 

Павло Чубинський: невідомі перипетії долі

 Завидна доля випала написаним у вже далекому 1862 році Павлом Чубинським віршованим рядкам «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Без малого півтора сторіччя жили ці слова у серцях українців, щоб, врешті-решт, стати офіційним Гімном нашої незалежної держави. От лише чи багато з нас знають, ким був насправді для України Павло Чубинський - «скромний чиновник міністерства транспорту», як стверджують видані вже за часів незалежності енциклопедичні довідники, нарешті повертаючи із забуття надовго викреслене із історії ім’я.

У ЗАСЛАННЯ - БЕЗ СУДУ І СЛІДСТВА

За великим рахунком, глибоко символічно, що нинішній Бориспіль Київської області, де 27 січня (15-го - за старим стилем) 1839 року у сім’ї небагатих дворян народився Павло Чубинський, на той час адміністративно належав до Переяславського повіту Полтавської губернії. Отож, сама доля потурбувалася, щоб майбутній автор українського гімну з’явився на світ у місці, де поєднались відразу кілька визначних для історії України територій - Київщина, Переяславщина, Полтавщина.
Втім, коли у червні 1861 року молодий юрист Павло Чубинський після закінчення навчання у Петербурзькому університеті повернувся у рідну Україну (як він вважав, назавжди), ніхто не міг навіть подумати, що на цього юнака очікує важка, але особлива доля. Вже до грудня 1862 року двадцятитрирічний хлопець встигне вчинити стільки «злочинів», що його без жодного суду і слідства вишлють на примусове поселення до Архангельської губернії. Причому відправленому в заслання не повідомлять не лише за що його покарано, а й навіть на який термін!
Вже після цього на хуторі під Борисполем, де проживала родина Чубинських, жандарми влаштують нічний обшук, в якому лише в ролі понятих братиме участь понад 40 осіб. Однак нічого крамольного так і не буде знайдено, а результатом звернення згорьованого батька на «височайше ім’я» стане лише відповідь ІІІ жандармського відділення з переліком «провин» Павла Чубинського. Це, по-перше, «посещение могилы Шевченко»; по-друге, «пение возмутительных песен»; по-третє, «напивость водкою» і, по-четверте, «ношение малорусского костюма».
Даремно Павло Чубинський у своїх численних зверненнях до владних структур доводитиме, що немає нічого «злочинного у відвідинах могили нашого дорогого поета», нагадуючи, вже як юрист: «що не заборонено - те дозволено і ergo - карати за це не можна». Стосовно ж горілки, то він не має «до неї прив’язаності». А якби навіть напивався, то «в цьому немає злочину, особливо державного». Та й «простонародний костюм не був заборонений, то яка ж у тому провина?»
Це був час, коли в кожному освіченому українцеві, який не забував, що він - українець і, тим більше, розмовляв і одягався як українець, влада бачила небезпечного злочинця; коли як офіційний документ по Міністерству освіти «признавалось полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов»; коли міністр внутрішніх справ Валуєв доводив, що «малорусского языка не было, нет и не может никогда быть».
А тут у Києві з’являється Чубинський, довкруг якого відразу гуртуються всілякі «хлопомани», записуючи і вивчаючи народні звичаї, допомагаючи селянам відстоювати у судах свої права, доводячи, що українські діти мають навчатись рідною мовою і, найстрашніше, маючи за мету «ложное и противоправительственное толкование народу его положения».
Щоправда, останнє - лише цілком справедлива оцінка владою своїх власних дій, бо злочинні дії Чубинського, як сказано у матеріалах створеної за найвищим повелінням комісії, «открыть фактически невозможно, потому что, действуя на умы простого и легковерного народа, (он) имеет на своей стороне этот народ». Втім, відсутність доказів (бо навіть авторство крамольної пісні «Ще не вмерла України» так і не було доведено) не стала перешкодою для появи розпорядження «по ІІІ Отделению Собственной Его Императорского Величества Канцелярии»: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных и положительно опасных в крае агитаторов».

З України - засуджений, в Україну – заслужений

Про те, як велося Павлу Чубинському на чужині, найкраще розповість написаний ним тоді лист: «Мені хотілось би бути там, де всі близькі серцю, де рідне поле, де співа соловей, де криниця з вербою зеленою. Де всю ніч співають дівчата. А тут - лишенько. Вісім місяців зима, да й літо хтозна-яке, скрізь болото та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а як почуєш, дак таку, що лучче б не слухав... Гірше те, що не знаєш, коли повернусь додому».
Слабка людина опустила б руки, а Павло Чубинський, навпаки, береться до праці. Почавши зі скромної посади судового слідчого у м. Пенега, він вже невдовзі стає секретарем Архангельського губернського статистичного комітету, паралельно з цим працюючи на посадах редактора «Губернских ведомостей», молодшого, а згодом старшого чиновника з особливих доручень при губернаторові краю.
За свідченням сучасників, великою мірою завдяки чесності і порядності П. Чубинського, «в час перебування його в Архангельській губернії хабарництво і сваволя якщо й не зовсім зникли, то дуже боялися виходити на світ Божий». А завдяки славі «газетного кореспондента» навіть статті без підпису, в яких діставалось «на горіхи» недолугим і жадібним чиновникам, почали приписувати П. Чубинському, що, як і в Україні, не пішло на користь його стосункам з місцевим жандармським начальством, яке в будь-якій критиці вбачало «замах на устої влади».
Відтак заслання могло б стати довічним, якби не винятковий талант П. Чубинського як дослідника. Його аналітичні публікації, присвячені стану хлібного і лляного виробництва та торгівлі в Архангельській губернії, проблемам солеварної галузі, обґрунтуванню необхідності спорудження В’ятсько-Двінської залізниці викликали великий інтерес в Петербурзі. У результаті П. Чубинський отримує офіційне завдання двох найвідоміших наукових товариств - Вільного економічного і Російського географічного - провести детальне обстеження Північного краю.
Зібрані впродовж 1867 року в 36 повітах семи північних губерній матеріали виявились настільки значущими, а їхній науково-статистичний аналіз - настільки вражаючим, що автора у січні 1869 року з особистого дозволу міністра внутрішніх справ викликають до Петербурга, нагороджують срібною медаллю Імператорського географічного товариства та обирають дійсним членом цієї поважної наукової установи.
Та, найважливіше, за клопотанням вчених П. Чубинському дозволяють вільне проживання в столиці і всіх губерніях Росії, за винятком... Архангельської (не інакше, як надто вже допік архангельським жандармам цей на диво безкорисливий і чесний чоловік).
А 16 травня 1869 року дійсний член Імператорського Російського географічного товариства П. Чубинський «з височайшого соізволєнія» відряджається в Україну для етнографічно-статистичних досліджень ще одного малодослідженого краю - південно-західного.

Експедиція Українська

Парадокс, але з політичних причин найбагатшим і найцивілізованішим регіоном тодішньої Російської імперії була Малоросія не лише за назвою, а й рівнем вивчення краю. Важко повірити, однак у часи, коли вже діяли Північно-Західне, Оренбурзьке, Кавказьке і Сибірське відділення Російського географічного товариства (РГТ), в Україні, де працювало аж три (!) університети, ні етнографічних, ні навіть економічних досліджень практично ніхто не проводив.
Відтак, робота експедиції Чубинського, на фінансування якої РГТ спромоглося виділити мізерну суму в 3 тис. рублів, поклала початок не лише планомірному вивченню виробничих сил регіону та життя і побуту трьох найбільших народностей цього краю - українців, поляків і євреїв, а й стала початком формування Південно-Західного відділення РГТ - першої академічної наукової установи України.
За досить короткий час, упродовж якого офіційно працювала експедиція - з 16 травня 1869 р. до 16 травня 1873 р., вдалося зібрати неоціненні матеріали, які було систематизовано і видано в семи томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край».
Ці безцінні томи, за словами Івана Франка, стали «основою всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». А про роль, яку відіграли «Праці» у розвитку культурного і національного самоусвідомлення українців, можна судити, зокрема, за спогадами Ольги Косач-Кривинюк. За її свідченнями, «томи трудів Чубинського з казками і піснями» були «найулюбленішими книжками» маленької Лесі Українки, тексти яких вона знала мало не напам’ять.
Стосовно ж наукової цінності «Праць», то їхнім наочним підтвердженням стало присудження Чубинському «за особенную его деятельность и неусыпные труды, коим русская наука обязана собранием громадного материала для изучения быта, юридических обычаев и народной жизни Юго-Западного края» у 1873 р. золотої медалі РГТ, у 1879 р. - золотої медалі Міжнародного конгресу в Парижі і цього ж року - Уваровської премії Петербурзької Академії наук.
Втім, для українців значно важливіше, що завдяки роботі П. Чубинського, маршрути експедицій якого, до речі, кілька разів пролягали через територію нинішньої Житомирщини - Бердичівський, Житомирський, Новоград-Волинський, Радомишльський, Овруцький повіти, збережено пам’ятки народної творчості: близько 4 тис. обрядових пісень, три сотні казок, понад 60 записів місцевих говірок, народний календар.
Нотатки про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі, які мали свого часу величезне прикладне значення, нині стали безцінними історичними документами. Як і практично перші наукові описи Холмської Русі, Підляшшя, Сідлецької і Гродненської губерній, Пінського і Мозирського повітів Мінської губернії, населених поліщуками. Біда лише в тому, що жодного разу ці матеріали не перевидавались, адже «неблагонадійність» П. Чубинського не викликала сумніву ні в царської, ні в радянської влади. А ось чому і нині зібране невтомним дослідником багатство залишається фактично недоступним для тих, хто так щиро виспівує написаний ним гімн, залишається загадкою.

«Особоє совещаніє»... царських часів

Завдяки старанням П. Чубинського, 13 лютого 1873 р. у Києві було нарешті відкрито Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, що дало можливість продовжувати розпочату під час «Малоросійської експедиції» роботу. Це, зрозуміло, аж ніяк не сподобалось тим, хто вважав: українців «нєт» і «нє может бить».
У результаті кожна дрібниця набувала політичного забарвлення. Що, здавалось би, крамольного в організованому 2 березня 1874 р. одноденному переписі населення Києва? Але виявилось, що киян насправді у півтора раза більше, ніж офіційно вважалося і (що значно страшніше!) переважна більшість їх ідентифікувала себе українцями. Та особливо обурило «російських патріотів», що під час перепису йшлося не про «малорускоє нарєчіє», а «язик».
Ще гірше вийшло із запланованими до друку «Записками Південно-Західного відділу». До читачів потрапили лише два перших томи, з яких цензура вилучила лише статтю П. Чубинського про бюджет селянської сім’ї. А вже віддрукований третій том із матеріалами двох наступних томів влада конфіскує повністю.
У липні 1875 р. «в особом совєщанії із ліц єго вєлічеством указаних» розглядається загроза українофільства, викликана поширенням в Україні підручників і молитовників на «малоросійском язикє». Вердикт Олександра ІІ: відділ географічного товариства у Києві закрити.
Чубинського вдруге висилають з України, заборонивши проживати йому в Київській, Волинській, Подільській, Харківській, Катеринославській, Херсонській, Воронезькій губерніях і в столицях.

Для Чубинського це не лише моральний, а й матеріальний удар. Мало хто досі знає, що далеко небагатий П. Чубинський за свої особисті кошти викупив авторські права на неопубліковані за життя твори Т. Шевченка, в результаті чого вони дійшли до читачів. Що саме П. Чубинський за власний кошт купив будинок для знаменитого, але бездомного кобзаря Остапа Вересая і що платою за успіх української експедиції стали борги, нароблені задля науки. Працюючи в Україні відразу в кількох акціонерних товариствах, ще можна якось розраховуватись з кредиторами, але як вижити у вигнанні?
П. Чубинському ще вдасться добитись дозволу жити у Петербурзі, працюючи чиновником у міністерстві транспорту. В рідну Україну йому дозволять повернутись лише тяжко хворим, не забувши при цьому заборонити бувати в Києві. 14 січня (за старим стилем) 1884 року, не доживши одного дня до свого 45-річчя, Павло Чубинський тихо згасне на хуторі під Борисполем. Пам’ять про нього намагатиметься знищити не одна антиукраїнська влада, і навіть камінний надгробок з його могили опиниться у підмурівках колгоспної комори. Та написана ним пісня не вмре - не загине.
Щоразу, встаючи під перші акорди священного українського гімну, хоч на мить згадаймо і того, хто написав: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Павло Чубинський на це заслужив.

джерело

Ангеліна Гаврилюк - Пісня для тата (переробка для випуску 4 класу)

 

Пісня для тата

Мій татко взірець родини, найкращий для мене він. Мій татко завжди хороший, і лагідний і смішний. Мій тато завжди серйозний, робота для нього життя. Але найдорожче для тата, звичайно це наша сім'я. Пр. Татові слова, люба доня моя. Дякую тобі, що ти є на землі. Мій тато - це справедливість, порядність і доброта. Мій тато для нас опора, підтримка на все життя. Я хочу щоб був він здоровим, і завжди такий молодий. Молюсь я за нього Богу, Щоб довго він жив на землі. Пр. Татові слова, люба доня моя. Дякую тобі, що ти є на землі. Татові слова, найрідніша моя, Дякую тобі, що ти є на землі. промова: Я юблю тебе тату, ти найкращий. Навіть коли ти злишся, я все одно люблю тебе. Памятаю твої слова, що ми повинні поважати і любити один-одного, бо ми є родина. Пр. Татові слова, люба доня моя. Дякую тобі, що ти є на землі. що ти є на землі

27 січня – 181 рік від дня народження автора українського Славня

 Павло Чубинський був талановитим етнографом, журналістом, правником. Брав участь у національному русі на Правобережжі. Й залишився навіки в українській історії як автор нашого Славня – «Ще не вмерла Україна».

Павло Платонович Чубинський народився 1839р. у невеликому хуторі поблизу Борисполя на Київщині, в родині українського шляхтича. Батько Павла пишався своїм давнім козацьким походженням: в околиці містечка був похований пращур славного роду – козак Іван Чуб.

Навчався Павло у Другій Київській гімназії, затим – на юридичному факультеті Петербурзького університету, який закінчив 1861р. й дістав ступінь кандидата юридичних наук.

Навчаючись в університеті, П.Чубинський був одним з найактивніших учасників української громади, дописувачем журналу «Основа». Під час зустрічей громадівців познайомився з відомими діячами української культури - Т.Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем. Тарас Григорович став для Чубинського духовним світочем, вчителем у житті й творчості.

Наприкінці жовтня 1862р. Павла Чубинського вислали до Архангельської губернії, під поліційний нагляд – «за шкідливий вплив на розум простолюду». Тут Чубинський працює слідчим, секретарем у статистичному комітеті, редагує місцеву газету, служить чиновником з особливих доручень при губернаторі. Протягом семи років заслання П.Чубинський робить кілька важливих наукових досліджень.

1869 р. науковцеві було дозволено повернутися до України. Він очолив етнографічно-статистичну експедицію на Південно-Західних теренах, яка досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької, а також територію в Бессарабії, де мешкали українці. У підсумку експедиції з’явилися сім томів дослідження «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край», які вийшли друком у 1872-79р.р. в Петербургу. Видання увібрало унікальні етнографічні та фольклорні матеріали: казки, легенди, обрядові пісні, описи одягу, звичаїв, говірок тощо. Композитор Микола Лисенко долучився до цього видання, поклавши на ноти обрядові пісні.

П.П.Чубинський ініціював створення Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства, яке почало працювати у 1873р., й через два роки очолив його.

Саме він запропонував провести одноденний перепис мешканців Києва, який і відбувся 2 березня 1874р. під його керівництвом.

Він був надзвичайно активним у громадському житті, одним з кращих представників українських науки і культури.

А ще Павло Чубинський писав вірші, особливо у молоді роки. 1871р. в Києві вийшла друком збірка його поезій «Сопілка Павлуся» — щоправда, без прізвища автора. Ліризм і щирість творів привабили увагу читачів.

У квітні 1879р. Павло Чубинський вийшов у відставку і повернувся до родинного хутора. Наступного року тяжка недуга прикувала його до ліжка. Помер П.П.Чубинський 26 січня 1884р., за день до свого 45-річчя.

Переповідають, що вірш, який став складовою національного Гімну, Павло Чубинський створив протягом півгодини – восени 1862р. в Києві, на Великій Васильківській, 122, у будинку купця Лазарєва, в якого винаймав житло. Під час зустрічі у квартирі Чубинського сербські студенти заспівали патріотичну пісню, в якій були слова: «Серце биє, кров ся лиє за нашу свободу». Господар, глибоко вражений твором, вийшов з кімнати і за короткий час повернувся, тримаючи в руці аркуш паперу з текстом…

Уперше вірш був оприлюднений у грудневому числі часопису «Мета» 1863р. і набув великої популярності. Захопився текстом і о.Михайло Вербицький – відомий у краї композитор. Він написав музику до твору, і вперше пісня – слова та ноти — побачила світ 1865р.

(Слід сказати, що автор тексту був висланий, за особистим наказом шефа жандармерії кн.Долгорукова, до Архангельської губернії — про що ми вже згадували - з формулюванням «за шкідливий вплив на розум простолюду» саме після появи вірша «Ще не вмерла Україна». )

Перше публічне виконання пісні «Ще не вмерла Україна…» відбулося 10 березня 1865р. в Перемишлі — на завершення концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. На платівку вперше її записали в кельнському відділенні музичного видавництва «Грамофон» у жовтні 1910р. – виконував її відомий український оперний співак Модест Менцинський .

Під час Української Революції 1917-20 р.р. пісня «Ще не вмерла Україна…» виконувалась як Державний Гімн УНР та ЗУНР. У червні 1917р. відоме американське видання The New York Times оприлюднило інформацію про затвердження офіційного перекладу Гімну України.

15 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила музичну редакцію Гімну, а 6 березня 2003-го – текст «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»

Олена Бондаренко

Тепер всі учасники революції Гідності - не герої.

 

Ексзаступник голови Адміністрації президента Януковича Андрій Портнов заявив про те, що виграв суд у Міністерства освіти щодо перегляду підручників з історії стосовно подій Революції Гідності в Україні в 2013-14 рр.

Окружний адмінсуд Києва задовольнив позов Портнова і зобов'язав Міносвіти забезпечити перегляд підручників на підставі заяви Портнова.

джерело

 

Фіолет - БРО, ТВОРИ ДОБРО! (Official Music Video)

Давайте трохи більше любити українське, бо нам є чим пишатися.

 

Євген Клопотенко

 

15 січня 2020 р.  · 

Українці не слухають пісні українською. Гірко та смішно, справді ж? Я відкрив топчик з популярними в Україні піснями, а там більшість російською та англійською. Мені сильно заболіло від цієї реальності. Що ми як нація провалили найпростіше тестове завдання на любов до самих себе. Своєї ідентичності та країни.

⠀

Потім я змирився та почав шукати. Бо зрозумів, що українських пісень набагато більше, ніж ми з вами знаємо. Тому ділюся з вами українськими гуртами та виконавцями, які, можливо, відомі не всім. Вони дуже різні, але дуже круті. Є джазові, є поп-виконавці, є божевільні, є еклектичні, є з фольклорними нотками. Коли слухаєш - відчуття, що вони словами та нотами обіймають твою душу.

⠀

Юлия Рома

, альбом «Радуйся». Це колядки та щедрівки у джазовій обробці. Знайшов тиждень тому та вкрився мурахами.

⠀

Далі буде просто перелік виконавців (суперпопулярних навмисно не додавав). Гуглите кожного, слухайте все підряд, бо вони того варті.

⠀

LATEXFAUNA

,

Grohotsky Igor

, Гурт [o],

Bria Blessing / Брія Блессінг

,

Granula Grace

,

TVORCHI

,

Dakh Daughters

, Kate Soul, Dakha Brakha,

B А́ L L I - Lisa Bajrak

,

Гурт Правиця

,

Alina Pash

,

Анастасия Кочетова

,

Дао Парк - Dao Park

,

Maryna Tymofijchuk

,

Яна Шемаева (Jerry Heil)

,

MÉLOVIN

та

Antytila / Антитіла

(знаю, що ви про них знаєте, просто нагадаю),

Maria Burmaka

(написав, що супепопулярних виконавців додавати не буду, але Марія - то любов).

⠀

Слухайте. У навушниках чи так, щоб лунало на весь простір. Насолоджуйтеся та обов‘язково поширюйте. Давайте трохи більше любити українське, ніж ми любимо зараз. Бо нам є, чим пишатися.

P.S. Якщо можете доповнити список - обов‘язково пишіть в коментарях.