Виникає запитання: а чи є запит українського суспільства щодо створення іншої школи? Якщо є, то:
Де свіжі проривні ідеї та всенародна увага до людей, які змінюють мислення?
Де палкі загальнонаціональні дискусії про майбутнє школи?
Де захопливі зіткнення ідей, які сформують лідерів освіти ХХІ століття?
Чому величезна протестна енергія вчительства досі не народила лідерів, спроможних її дбайливо зібрати та сконцентрувати у потрібному напрямку?
Відкрийте будь-яке солідне західне видання, і ви відразу ж побачите, які освітні проблеми знаходяться там у центрі громадської уваги. У нас відбувається тотальна деінтелектуалізація, а там жваво обговорюють:
Як штучний інтелект вплине на освіту?
Як можна розширити горизонти можливого в освітньому середовищі, наприклад, за допомогою iPad?
Які є найефективніші способи підтримки соціально-емоційного благополуччя педагогічного персоналу школи, учнів та сімей?
Як вчителі та учні можуть скористатися технологією розпізнавання мовлення?
Які стратегії та практики онлайн-навчання є ефективнішими та як забезпечити безперервну освіту в гібридному або віртуальному класі?
Як допомогти учням знайти розумний баланс у цифровому світі?
Які стратегії залучення до уроків робототехніки найкраще працюють?
Як подолати негативні наслідки так званого «токсичного позитиву» (вимушеної життєрадісності), який є у школах?
Якщо ми й надалі стоятимемо осторонь цих дискурсів, усе, що відбуватиметься в українській освіті, буде лише «вечорами на хуторі поблизу…» Європи.
Основний показник продуктивності спілкування – досягнення суспільного порозуміння, спрямованого на вибір кращих життєвих перспектив. Чи є у нас таке порозуміння з питань перспектив розвитку освіти?
На жаль, навіть громадські обговорення, наприклад, проєктів нормативних документів, зазвичай є удаваними й проходять за таким сценарієм: запрошують вносити пропозиції – люди пишуть, пропонують, надсилають – реакції жодної. Немає навіть елементарної відповіді: «Дякуємо, отримали». І у людей очікувано виникає відчуття того, що вони займаються сізіфовою працею.
Ті теми, які вже там, на Заході, пройшли етап суспільного осмислення і поступово утвердились у педагогічній культурі, у нас стають актуальними лише в одному випадку – коли під це дають гранти.
Тоді навколоосвітянські спритники, які на цьому роблять свої статки, хапаються за чергову золоту жилу. Звісно, їм однаково, що впроваджувати: академічну доброчесність чи інклюзію, гендерні підходи чи соціально-емоційне навчання, протидію булінгу чи якість освіти… Вони просто скомпілюють із західних джерел якийсь посібник з «модної» тематики, проведуть гучну презентацію, серію семінарів… і на цьому все.
Зрештою, обдурити грантодавців для таких спритників – не проблема. Проблема – перейняти аудиторію тематикою, якою ти сам не надто перейнявся. Адже переконання йдуть від переконань. Тому, як наслідок, з’являється звичка до подвійних стандартів: думати одне, говорити друге, а робити третє.
ЩО Ж У ПІДСУМКУ?
Як і дві тисячі років тому, лозунг «Хліба й видовищ!» беруть на озброєння ті, хто апріорі не здатний до продуктивної роботи. Робота – це їхній протиприродний стан, вони лише вважають, що їм усі зобов’язані.
Саме в цьому середовищі й народилось суто споживацьке ставлення до школи, яке не підіймається вище перших двох сходинок піраміди Маслоу: «Дай! І щоб усе було безкоштовно!». Як і у часи Римської імперії, наші популісти цинічно грають на примітивних інстинктах натовпу – тобто, вкидають «гарячі теми» на кшталт поборів чи булінгу.
А от ті, хто «серце віддає дітям», дуже хотіли б розраховувати на жвавий інтерес батьківської громадськості до побудови справді нової української школи, а ще – на відповідальність, довіру та світлі помисли.
Освітній експерт:
Немає коментарів:
Дописати коментар