ПРИСТРАСТІ ЗА ОСВІТКОЮ
найцікавіше помічаєш тоді, коли починаєш відкривати у собі момент байдужості – особливо до, здавалось би, дуже важливих і вікопомних речей. ось, наприклад, як сьогодні, коли вчергове зазирнувши у портал у потойбіччя під назвою «новини вищої освіти» і залишивши там свій коментативний послід, виринув на (умовно – з огляду на погоду і обставини) свіже повітря і змушений був констатувати: а мені ось зараз все одно. і чому б це? – тому що через майже два тижні починається приймальна кампанія, у якій я знову verschwende два місяці, звідки вийду з ущент подраними нервами (бо хто виконував процедури приймальної комісії, спілкувався з абітурієнтами і їхніми батьками, той у звіринець не ходить) – і яка зараз, видається, потрібна лише якомусь залишку ентузіастів, хото хоч якось за це бере на себе відповідальність (я дивлюся на одну колегу і просто дивуюся, де вона вирощує собі нервові клітини на це).
та повна дурня, яка цього року накручена з подачами документів, пільгами, вступними випробуваннями і співбесідами, некорелюючими датами і погіршенням загальної атмосфери завдяки безкінечним змінам вимог, графіків і папірців, - заздалегідь настроює на вельми скепсисні очікування від прийдешнього. бо головне зараз, бачте, визначитися з «візією» і переконати в тому, що англійська – понад усе.
від такого в душі пробуджується все те, від чого ти роками намагався позбавитися – від закоснілості, власної обмеженості (і нерозривно пов’язаної з цим обмеженості освітньої системи), проте – ну не можна не зізнатися собів цьому! – як же хочеться на момент стати таким само обмеженим, як і представники міністерської закритої екосистеми, що живуть в ідеальному газі і вимагають від інших дихання згідно з їхніми уявленнями.
ви знаєте, що крістіан діор попервах, коли починав свою безцінну дизайнерську діяльність, проходився по манекенам, коли їх одягали в сукні, з молотком – добиваючись від них відповідного вигляду, потрібного співвідношення талії і стегон? ось у мене враження, що щось подібне система намагається в міжсезоння поміж закінченням одного навчального року і початком іншого зробити з тим, що систему і складає. чесно – це прямо чи змова яка, чи що? від подібних думок хочеться тупо піти «у відмову» і бикувати на всі пропозиції.
я не можу зрозуміти: освітня адмінверхівка просто не може вигадати, як би ще змусити попрацювати забезкоштовно «основу харчової ланки освіти»? як покрутити системою так, щоб в умовах позірної «прозорості», тим не менш, понакручувати схемок. не бажаючи реформувати себе, верхівка ієрархічної піраміди безкінечно реформує нижню частину, де від новації, вибачте, продиху немає – – і де від новацій ми щороку маємо всі гіршу і гіршу якість тих знань, які отримують – учні, студенти, аспіранти, не важливо. з підвищенням частоти словосполучення «академічна доброчесність» тільки більш видимими стали механізми, якими її потрібно обходити і з якою зневагою до неї переважно ставляться. коли вона, ця академічна доброчесність, стає розмінним мідяком в ситуації, коли міністр може гордо відмовитися від «непотрібної» йому дисертації, принижуючи тих, хто її писав («шоу довгоносиків», як завжди: «а на ці гроші ми купимо багато всяких благ – і гордо од них откажемся. может бить»).
від частоти говоріння про те що освіта повинна бути учне-/студентоцентричною, вона стає більш далекою від них. збільшення кількості учнів у класі не веде до зростання ні духу колективності, ні ефективності здобуття знань. неможливість поділу класів і студгруп на потоки принципово знижує якість оволодіння будь-якою мовою (ви здивуєтеся – і українською теж) – зрештою, про це свідчать документи за грифом міністерства: такої кричущої безграмотності, тупості, невміння осмислено формулювати і виставляти пунктуаційні знаки рідко де можна побачити (ось, я вже починаю бикувати і «йти у відмову»).
оця новітня тенденція (дивним чином їй підпадають ті, хто вчився в 90-ті чи на самому початку 2000-х) – поклоніння англійському і закордонному, вона смішна і принизлива. це все одно, що купувати «ліцензійну лімітовану» партію продукції за знижкою в «аврорі», або на точці – «все по 5». сорян: освіта – це не сцена тедексу для міністерської номенклатури і не корито для численних бюрократичних каналів, де заступники, голови департаментів і інша чиновнича твань займається перерозподілом ресурсів. освіта вимагає ресурсу – ви здивуєтеся – навіть грошового. але удавана соромязливість у говорінні про гроші – на заробітну плату, на підручники, на автобуси для школярів, на створення (не силами учителів-викладачів, взятих у феодальне володіння) інфраструктури і подоби пристойності – ні, це не про освітні інституції вищого порядку. та про що говорити – навіть у звичках календарно-обрядового порядку уявлення освітянського начальства не виходять за рамці найгірших випусків «сонячних кларнетів» (не тичини), і це вони – так, знають-вміють-практикують. а ще – вимагають на пошану собі.
учителів-викладачів регулярно звинувачують у їхній «совковості» і небажанні мінятися. ага! конешно. у ситуації, коли адмініструванням освіти займаються мальовані матрьошки - і не дивно, змагатися з ними – себе не поважати.
найцікавіше помічаєш тоді, коли починаєш відкривати у собі момент байдужості – особливо до, здавалось би, дуже важливих і вікопомних речей. ось, наприклад, як сьогодні, коли вчергове зазирнувши у портал у потойбіччя під назвою «новини вищої освіти» і залишивши там свій коментативний послід, виринув на (умовно – з огляду на погоду і обставини) свіже повітря і змушений був констатувати: а мені ось зараз все одно. і чому б це? – тому що через майже два тижні починається приймальна кампанія, у якій я знову verschwende два місяці, звідки вийду з ущент подраними нервами (бо хто виконував процедури приймальної комісії, спілкувався з абітурієнтами і їхніми батьками, той у звіринець не ходить) – і яка зараз, видається, потрібна лише якомусь залишку ентузіастів, хото хоч якось за це бере на себе відповідальність (я дивлюся на одну колегу і просто дивуюся, де вона вирощує собі нервові клітини на це).
та повна дурня, яка цього року накручена з подачами документів, пільгами, вступними випробуваннями і співбесідами, некорелюючими датами і погіршенням загальної атмосфери завдяки безкінечним змінам вимог, графіків і папірців, - заздалегідь настроює на вельми скепсисні очікування від прийдешнього. бо головне зараз, бачте, визначитися з «візією» і переконати в тому, що англійська – понад усе.
від такого в душі пробуджується все те, від чого ти роками намагався позбавитися – від закоснілості, власної обмеженості (і нерозривно пов’язаної з цим обмеженості освітньої системи), проте – ну не можна не зізнатися собів цьому! – як же хочеться на момент стати таким само обмеженим, як і представники міністерської закритої екосистеми, що живуть в ідеальному газі і вимагають від інших дихання згідно з їхніми уявленнями.
ви знаєте, що крістіан діор попервах, коли починав свою безцінну дизайнерську діяльність, проходився по манекенам, коли їх одягали в сукні, з молотком – добиваючись від них відповідного вигляду, потрібного співвідношення талії і стегон? ось у мене враження, що щось подібне система намагається в міжсезоння поміж закінченням одного навчального року і початком іншого зробити з тим, що систему і складає. чесно – це прямо чи змова яка, чи що? від подібних думок хочеться тупо піти «у відмову» і бикувати на всі пропозиції.
я не можу зрозуміти: освітня адмінверхівка просто не може вигадати, як би ще змусити попрацювати забезкоштовно «основу харчової ланки освіти»? як покрутити системою так, щоб в умовах позірної «прозорості», тим не менш, понакручувати схемок. не бажаючи реформувати себе, верхівка ієрархічної піраміди безкінечно реформує нижню частину, де від новації, вибачте, продиху немає – – і де від новацій ми щороку маємо всі гіршу і гіршу якість тих знань, які отримують – учні, студенти, аспіранти, не важливо. з підвищенням частоти словосполучення «академічна доброчесність» тільки більш видимими стали механізми, якими її потрібно обходити і з якою зневагою до неї переважно ставляться. коли вона, ця академічна доброчесність, стає розмінним мідяком в ситуації, коли міністр може гордо відмовитися від «непотрібної» йому дисертації, принижуючи тих, хто її писав («шоу довгоносиків», як завжди: «а на ці гроші ми купимо багато всяких благ – і гордо од них откажемся. может бить»).
від частоти говоріння про те що освіта повинна бути учне-/студентоцентричною, вона стає більш далекою від них. збільшення кількості учнів у класі не веде до зростання ні духу колективності, ні ефективності здобуття знань. неможливість поділу класів і студгруп на потоки принципово знижує якість оволодіння будь-якою мовою (ви здивуєтеся – і українською теж) – зрештою, про це свідчать документи за грифом міністерства: такої кричущої безграмотності, тупості, невміння осмислено формулювати і виставляти пунктуаційні знаки рідко де можна побачити (ось, я вже починаю бикувати і «йти у відмову»).
оця новітня тенденція (дивним чином їй підпадають ті, хто вчився в 90-ті чи на самому початку 2000-х) – поклоніння англійському і закордонному, вона смішна і принизлива. це все одно, що купувати «ліцензійну лімітовану» партію продукції за знижкою в «аврорі», або на точці – «все по 5». сорян: освіта – це не сцена тедексу для міністерської номенклатури і не корито для численних бюрократичних каналів, де заступники, голови департаментів і інша чиновнича твань займається перерозподілом ресурсів. освіта вимагає ресурсу – ви здивуєтеся – навіть грошового. але удавана соромязливість у говорінні про гроші – на заробітну плату, на підручники, на автобуси для школярів, на створення (не силами учителів-викладачів, взятих у феодальне володіння) інфраструктури і подоби пристойності – ні, це не про освітні інституції вищого порядку. та про що говорити – навіть у звичках календарно-обрядового порядку уявлення освітянського начальства не виходять за рамці найгірших випусків «сонячних кларнетів» (не тичини), і це вони – так, знають-вміють-практикують. а ще – вимагають на пошану собі.
учителів-викладачів регулярно звинувачують у їхній «совковості» і небажанні мінятися. ага! конешно. у ситуації, коли адмініструванням освіти займаються мальовані матрьошки - і не дивно, змагатися з ними – себе не поважати.
Немає коментарів:
Дописати коментар