Борис Лятошинський - класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К. Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в європейський контекст.
Народився 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київський університет (1918) та Київську консерваторію (1919). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця життя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працював професором Московської консерваторії.
Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери ("Золотий обруч", "Щорс"), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфонічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано ("Слов'янський концерт", сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок ("Ромео і Джульєтта" В. Шекспіра, "У пущі" Лесі Українки) та кінофільмів ("Іван", "Тарас Шевченко", "Григорій Сковорода", "Іван Франко", "Кармелюк" та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка "Тарас Бульба" (з Л. Ревуцьким) і "Енеїда", Р. Глієра "Шахсенем" та балети.
Композитор збагатив жанрово-стильову палітру української музики, розширив її концептуально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.
І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді нагородою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі. З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціалістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою "для нас".
Творчість Лятошинського не вкладалася в таке "прокрустове ложе". Соцреалістом не був. Дивитись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти... Євген Станкович, який належав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: "Вже тоді відчувалося, що Лятошинський - фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно минулого і сьогодення... Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності".
Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опускатися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав згодом впливу французьких імпресіоністів, перейшовши далі до західноєвропейського експресіонізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жартівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: "Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики - не люблять і не розуміють".
Оскільки його талант і музичне мислення найяскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамовиту критику чи бурхливу реакцію.
Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася "під забороною". Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марними, а сам композитор згодом був затаврований як "формаліст". Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби негласне табу.
Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ із симфоніями Лятошинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американського диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр України здійснив запис музики видатного композитора (5 симфоній і симфонічна поема "Гранжина") на три компакт-диски, які фірма "Марко Поло" розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.
Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належно поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: "Борис Миколайович був великим композитором і водночас видатним педагогом, що виховав чимало обдарованих музикантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші".
Немає коментарів:
Дописати коментар