Прагнення бути ідеальною мамою

 

Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду його з трьох років переконувати: «Милий! Ти не повинен стати інженером. Ти не маєш бути юристом. Це не має значення, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? На здоров'я! Футбольним коментатором? Будь ласка!

Клоуном у торговому центрі? Відмінний вибір!

І у своє тридцятиліття він прийде до мене, цей спітнілий клоун, що лисіє, з підтіканнями гриму на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років! Я клоун у торговому центрі! Ти таке життя хотіла для мене? Чим ти думала, мамо, коли казала мені, що вища освіта не обов'язково? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики грати з пацанами?

А я скажу: «Милий, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив грати з молодшими хлопцями».

А він скаже:

"Я не знав, до чого це приведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя" - і розітре брудним рукавом помаду по обличчю. І тоді я встану, гляну на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І, якщо ти цього не розумієш, то ти ідіот».

Він скаже «ах» і зомліє. На психотерапію потрібно приблизно п'ять років.

Або не так. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки.

Буду йому з трьох років говорити: «Не будь ідіотом, Владик, думай про майбутнє. Вчи математику, Владик, якщо не хочеш все життя бути оператором кол-центру».

І в своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий програміст з глибокими зморшками на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я працюю у „Гугл“. Я працюю двадцять годин на добу, мамо. Я не маю сім'ї. Чим ти думала, мамо, коли казала, що гарна робота зробить мене щасливим?

Чого ти домагалася, мамо, коли змушувала мене вчити математику?

А я скажу: «Дорогий, але я хотіла, щоб ти здобув хорошу освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості, любий». А він скаже: «А на хріна мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я йду повз клоунів в торговому центрі і заздрю ​​їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти, ти, ти зламала мені життя» — і потре пальцями ніс під окулярами. І тоді я встану, гляну на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі постійно скаржаться. І, якщо ти цього не розумієш, то ти ідіот».

Він скаже «ох» і зомліє. На психотерапію потрібно приблизно п'ять років.

Або інакше. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки.

Буду йому з трьох років казати: «Я тут не для того, щоб щось казати. Я тут для того, щоб тебе кохати. Іди до тата, любий, спитай у нього, я не хочу бути знову крайньою».

І у своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий режисер із тугою в очах, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся домогтися твоєї уваги, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів та п'ять спектаклів. Я написав про тебе книжку, мамо. Мені здається, тобі все одно. Чому ти ніколи не висловлювала свою думку? Навіщо ти весь час відсилала мене до тата?

А я скажу: «Дорогий, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, любий, а для порад у нас є тато». А він скаже: «А на хріна мені татові поради, якщо я питав тебе, мамо? Я все життя домагаюся твоєї уваги, мамо. Я схиблений на тобі, мамо. Я готовий віддати все, аби хоч раз, хоч раз зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своєю мовчанкою, своєю відстороненістю ти, ти, ти зламала мені життя» — і театрально закине руку до чола. І тоді я встану, гляну на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі весь час на щось чекають. І, якщо ти цього не розумієш, то ти ідіот».

Він скаже «ах» і зомліє. На психотерапію потрібно приблизно п'ять років.

Цей текст – гарна профілактика нашого материнського перфекціонізму – прагнення бути ідеальною мамою. Розслабтеся! Як би ми не намагалися бути добрими мамами, нашим дітям все одно буде що розповісти своєму психотерапевту.

Від Світлани Хміль