Чи правильно ми використовуємо термін «бідність» для позначення становища у якому опинилась переважна більшість освітян та науковців України?
Говорити про бідність, означає все зводити все до рівня індивідуальних проблем конкретних осіб. У всьому світі є люди, які не можуть дати собі ради (здобути освіту, знайти роботу, вести здоровий спосіб життя тощо), тому вони й опиняються на «дні», стають «бідними».
Хто в цьому винен? Як правило, вони самі. Для декого з них бідність є стилем життя: їм подобається не працювати й бути вільними від суспільства, їм подобається спати під мостом і відчувати себе романтиками, їм подобається зловживати алкоголем тощо.
А в нас є мільйони успішних людей із вищою освітою, які виконують надзвичайно важливу для суспільства роботу, однак опинилися за межею бідності. І в цьому падінні на «дно» немає їхньої провини (в усьому світі учительство належить до середнього класу). Винне суспільство: учительська «бідність» є не індивідуальною, а є соціальною проблемою. Приказка «Чого бідний? Бо дурний» — не про вчителів, тому що в нашому випадку вони, швидше, мають «горе з розуму», їхня бідність не є наслідком власної неспроможності здобути освіту, знайти постійну роботу тощо. Це люди, які, як правило, не погано навчались у школі, закінчили ВНЗ, добросовісно працюють. Вони заробляють більш ніж достатньо для того, щоб мати гідний їхньої соціальне значущої місії рівень життя. Проблема в тому, що «хтось» їх безцеремонне обкрадає.
Звісно, можна жартувати з приводу того, що «вчитель, як і сапер, помиляється тільки один раз, коли обирає професію», але цей жарт звучить як присуд до довічної бідності лише в нас.
Американський учений Майкл Еппл у книзі «Культурна політика і освіта» наголошує: «Слово «бідний» означає, що проблеми бідної людини є значною мірою наслідком її невдач». Якщо ми вживаємо щодо учительства слово «бідний», у цьому випадку «по суті, не передбачаються носії панування».
«Сказати «пригноблений», а не «бідний» означає вдатися до сильнішого вислову, — продовжує Майкл Еппл, — який вказує, то є структури гноблення».
Отже, слід називати речі своїми іменами: вчителі, викладачі ВНЗ та науковців Україні є пригнобленою верствою населення, а в ролі «структури гноблення» виступає наша рідна Українська держава, яка, з одного боку, законодавче декларує право вчителя на зарплату, не нижчу від середньої заробітної плати в промисловості, а з іншого — фактично встановлює платню, яка навіть не забезпечує реального прожиткового мінімуму.
За міжнародними нормами, бідність починається, коли на одну людину є сума менша, ніж 150 доларів на місяць. Тобто, якщо у вашій сім’ї з 4 осіб, є менше ніж 600 доларів на місяць, ви живете за межею бідності.
До того ж «держава» в особі правлячи кіл є не просто «структурою гноблення» в матеріальному плані, до недавнього часу(а подекуди й зараз) вона хотіла тиснути на вчителя і в інших сферах життя6 підказувати, «як правильно голосувати», мобілізовувати на різноманітні добровільно-примусові неоплачувані роботи, наприклад з благоустрою міста чи з організації різноманітних масових видовищ, рекомендувати передплачувати якусь газетку, зобов'язувати за власні гроші, усупереч нормативним актам, придбати санітарну книжку тощо.
Тому ми не просто «бідні», ми ще й навіки перелякані! Для нас досі є актуальним заклик Роберта Бернса з вірша «Чесна бідність»:
Хай бідні ми, хай злидні ми,
Не маємо нічого,
А будьмо чесними людьми
Й не біймося нікого.
Майкл Еппл наголошує на необхідності вживати «правильні» слова, точні формулювання для позначення певних соціальних явищ.
Тож, говорячи про «бідність» освітян та науковців, треба брати це слово в лапки.
Чому бідні? Бо пригноблені!
Чому пригноблені? Бо перелякані!
Чому перелякані? Бо «вони роблять вигляд, що нам платять, а ми лише робимо вигляд, що працюємо».
Чому «ми лише робимо вигляд, що працюємо» ? Бо у нас вся енергія потягу йде у свисток…
Немає коментарів:
Дописати коментар