Школа без правил — шлях у безодню

 

Раніше мені часто доводилось чути по радіо про трагедії на шахтах. Кожна така новина била в саме серце. Я уявляв, як дружина проводжає чоловіка на зміну, кладе йому в торбу тормозок — пару варених яєць, шмат сала, хлібину — і не знає, чи побачить його ввечері. Настільки нереально небезпечною колись була професія шахтаря.

А мамочка моя завжди проводжала мене на роботу, перехрещувала й бажала успіху, бо вважала професію вчителя неймовірно складною та відповідальною. Вона постійно хвилювалась, щоб день у мене пройшов добре, а потім увечері розпитувала: як пройшов день і що цього разу учудили мої шибеники.

Минуло кілька десятиліть - і шахт в Україні майже не залишилось. І зараз інші мамочки проводжаючи своїх дорослих і малих дітей до школи, перехрещують і бажають успіхів. А потім з нетерпінням та тривогою чекають на повернення додому. І ці хвилювання не безпідставні. Щотижня інформаційний простір здригається від чергової історії: учитель не витримав, дитина відповіла зухвало, батьки зняли відео, а адміністрація шукає винних, а не причин.

Місяць тому сталася трагедія, яка приголомшила всю країну. Колишній молодий учитель вбив двох підлітків. Ця новина поширилася блискавично - і викликала одне питання: як ми до цього дійшли?

Не стороння людина, не випадковість - педагог, який колись мав навчати добру, опинився у вирі відчаю, де межі просто зникли.

Можливо, агресія в школах не з’являється на порожньому місці. Можливо, вона вшита у саму структуру шкільної системи - ту, яку ще у XVII столітті створив Ян Амос Коменський.

Він мріяв про впорядковану, зрозумілу й однакову для всіх школу. Так народилася модель, де учитель - у центрі, учні - в рядах,

дзвінок - сигнал до послуху, а дисципліна - обов’язкова умова успіху.

“Без дисципліни школа не може стояти, як тіло без душі”, - писав Коменський.

Його мета була благородною - навчити всіх.

Але засоби - суворі.

Так школа стала першою “фабрикою знань”: усі в один час, за єдиним розкладом, у спільному темпі.

Мануфактури лише зароджувалися, але дух фабрики вже жив у класах. І відтоді майже нічого не змінилося.

У цій вертикалі часто немає чим дихати - ані дитині, ані вчителю.

Для успішного навчання потрібен порядок - так вважали в усі часи.

У радянській школі дисципліна трималася на страху, колективі та контролі. Страх перед оцінкою, осудом, дирекцією. Колектив - як заміна внутрішньої совісті. Контроль - як головний інструмент управління.

З розпадом СРСР цей трикутник розсипався. Страх зник, на зміну йому прийшла вседозволеність. Діти звикли до свободи, швидкості, вибору. А школа залишилась у минулому, де кожна дрібниця регламентується, а вчитель звітує більше, ніж навчає.

Класно-урочну систему використовує майже весь світ. Але різниця в тому, як різні країни реагують на порушення. У них діє процедура, у нас - лише емоція.

Наша біда в тому, що ми надто поблажливі. Ми проходимо повз ті порушення, де іноземні колеги давно склали б акт і викликали батьків.

Ми обмежуємося зауваженням - без фіксації, без пояснень, без інформування.

А коли учень знову провокує, педагог зрештою зривається - і стає винним. І навіть найдосвідченіший педагог не може бути впевненим, що не припуститься помилки. Свідченням тому є коментарі адміністрацій навчальних закладів: досвідчений педагог, на якого ніколи не було ніяких нарікань, зірвався і буде відповідати за всією суворістю закону.

Щоб якось утримати дисципліну, вчителі вигадують власні “ігри”.

Так вчителька в тік-тоці поділилася власною системою підтримки дисципліни «три життя»: на початку уроку вчителька малює на дошці три серця, що символізує три «життя» на день. За кожне зауваження, вчитель витирає одне серце. Коли зникають усі три — клас отримує додаткове домашнє завдання.

Зовні це - гра, а насправді - спроба контролю без підтримки.

Інша колега поділилась своєю історією: “Останній урок перед канікулами. 8 клас. Святковий настрій. Учень підходить і каже:

— Хочете, я вам фокус покажу?

Я усміхаюсь і кажу: давай.

Він розганяється, підстрибує, вдаряється головою об панель і падає.

У мене — порожнеча. Перед очима поліція, камери, допити.

А він підводиться, усміхається:

— А ось і фокус! Хотів подивитись, як ви зреагуєте, якщо я не встану.

Он, до речі, вас знімали.

Ви знаєте, що я пережила за ці півтори секунди?А що було всередині, коли побачила, що мене ще й знімали на камеру?”

Як на такий випадок відреагували б у різних країнах?

В Україні обмежились усним зауваженням, “виховною бесідою”, без психолога, без соціального педагога жодного протоколу.

У Великій Британії вчитель би склав звіт про поведінку, батьків запросили б на зустріч із координатором безпеки дітей. Відеозйомку без згоди розглядали б як порушення приватності.

У Канаді подія розглядалась би як інцидент безпеки. Проводиться зустріч примирення,

створюється план поведінкової підтримки.

У Франції справа передається на дисциплінарну раду школи, де присутні директор, учитель, батьки, психолог і представник учнів.

У США випадок заноситься до журналу дисциплінарних інцидентів. Може бути тимчасове відсторонення. За зйомку без згоди окрема відповідальність.

Українські педагоги не раз зверталися до Міністерства освіти і науки з проханням розробити єдині правила поведінки в школі —щоб дисципліна мала законну основу, а не трималася на емоціях.

Декілька років тому обговорювалися варіанти документів: “Положення про правила поведінки учнів”, “Дисциплінарний статут школи”, рекомендації щодо відповідальності учасників освітнього процесу. Це були не накази, а робочі напрацювання, які так і не втілились.

Міністри змінювалися, цілі ставали іншими, і про попередні ідеї просто забули.

Тому кожен учитель сьогодні відповідає за все — але не має жодного правового інструменту, щоб захистити себе чи інших. Іноді він боїться навіть зробити зауваження. А система накопичує напругу - до чергового зриву.

Школа має навчати не лише трьом десяткам предметів, а й відповідальності, співчуттю та повазі. Для цього потрібна нова дисципліна - дисципліна довіри: не карати - а пояснювати, не контролювати - а підтримувати, не принижувати - а навчати вибору. Це - не вседозволеність. Це - домовленість про порядок, який тримається не на страху, а на повазі.

Колись небезпека ховалася під землею. Сьогодні вона - у втомі, байдужості й мовчанні. Якщо не змінити повітря, яким дихає школа, вона просто не витримає. Не треба вибухів, щоб зруйнувати систему. Достатньо тривалого мовчання.