За спогадами сучасників, на прем'єрі твору публіка стоячи аплодувала Лятошинському. Незважаючи на це, невдовзі після прем'єри Спілка композиторів України на зборах за участю гостей із Москви М. Коваля та Е. Захарова засудила твір як «антинародний» і назвали його «формалістичним мотлохом, який треба спалити»[2].
Причини цього зрозумілі: адже симфонія, написана невдовзі після Другої світової війни містила епіграф «Мир переможе війну»,[3] а фінал симфонії в початковій редакції був далеко не переможний, а трагічний[2]. Композитору закидали, що він трактує тему війни «не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст»[2].
У своїх спогадах про Бориса Лятошинського композитор Анатолій Кос-Анатольський писав таке:
 | На одному із композиторських пленумів, у 50-х роках у Києві виконували Третю симфонію Б. Лятошинського. Цей твір у першій редакції справив на мене глибоке, але трохи похмуре враження, і я уявив собі автора як людину замкнуту, сувору й похмуру[1]. |  |
Щоб урятувати твір, Лятошинський змушений був переробити симфонію, зокрема замінити фінал на переможний і оптимістичний. Перше виконання симфонії у новій редакції пройшло у Ленінграді у 1955 р., диригував Євген Мравінський. Це було невипадковим — якщо б у Російській РСР симфонію «схвалили», у Києві композитора вже не могли б переслідувати за цей твір. Окрім того, авторитет Мравінського теж був певним захистом для твору. Після виконання симфонії у новій редакції ставлення до неї раптово змінилось, і її охрестили вагомим твором для української симфонічної музики.
Саме в цій редакції симфонія продовжувала виконуватись протягом десятиліть, аж поки ідеологічні табу не були зняті після розпаду СРСР.
Немає коментарів:
Дописати коментар