Скрябін: таємниці легенди

 

Нікколо Паганіні

 

Сьогодні, 27 жовтня, відзначається день народження великого італійського скрипаля, композитора та віртуоза Нікколо Паганіні.

🎻Паганіні був не лише композитором та скрипалем, а й гітаристом. Насправді його музичне коріння пов'язане з мандоліною (як і у його батька). В 1801 він залишив публічне життя на три роки. Вважається, що цей час він провів у будинку тосканської дворянки, яка воліла, щоб він грав на гітарі. Навіть після цього періоду Паганіні грав на гітарі для приватних аудиторій, але не на публіці. Багато його композицій поєднували гітару з іншими струнними інструментами, наприклад, у дуетах для скрипки та гітари «Сонати з Лукки».

🎻Паганіні був одним із перших музикантів, які виступали без нот. На початку ХІХ століття було прийнято, щоб виконавці мали ноти на сцені, проте Паганіні відкинув цей підхід. Будучи творцем та майстром скрипкової техніки, він також був видатним шоуменом. Він ходив по сцені з впевненою манерою, граючи на скрипці, що було б неможливо, якби він був прив'язаний до пюпітра.

🎻Азартний гравець. Паганіні одного разу програв свою скрипку роботи Аматі в парі. Після цього один аматор скрипкової гри позичив йому інструмент майстра Гварнері. З того часу Паганіні грав лише на скрипках Гварнері, особливо прославившись своєю улюбленою скрипкою, яку він назвав "Канон". Наразі «Канон» виставлений у Музеї Палаццо Турсі у його рідному місті Генуя, Італія.

🎻Хоча Паганіні був азартним гравцем і помер у скрутному фінансовому становищі, незважаючи на стан, зароблений на гастролях, він підтримував художників, які не досягли такого успіху. Повідомляється, що він виступав на благодійних заходах і концертах на допомогу артистам, які потребують наприкінці своєї кар'єри.

Енріко Карузо

 

Енріко Карузо - перший оперний співак, який вирішив записати свої партії на платівки.

У 24 роки співак виконав партію Енцо у знаменитій «Джоконді». Тоді слава прийшла до Нього сповна.

Композитор Джакомо Пуччіні, почувши тенора Карузо, сказав, що він посланець Бога.

Карузо завжди виконував партії рідною мовою, уникаючи перекладів. Він також був чудовим образом на сцені.

За своє життя співак встиг записати близько 500 грамофонних платів, де було близько 200 оригінальних творів.

Окрім співу, Енріко любив створювати карикатури, грав на багатьох музичних інструментах, писав статті про вокальні техніки.

Карузо не мав класичної освіти. Він встиг лише закінчити початкову школу. Решту свого часу він присвятив співу.

Енріко Карузо - людина, яка стала оперною легендою. Сьогодні його манера виконання є прикладом усім молодим виконавцям.

Дмитро Бортнянський

 

"28 жовтня 1751 р. у Глухові народився Дмитро Бортнянський, перший український композитор-універсал: автор романсів, опер, творець нового типу хорового концерту; перший, чиї музичні твори почали виходити друком. Свого геніального попередника Михайло Вербицький називав "українським Моцартом".", - Ганна Черкаська.

"Українським Моцартом" називав Дмитра Бртнянського автор музики державного гімну України Михайло Вербицький. Музична спадщина Бортнянського величезна, а його церковно-вокальний стиль є вершиною тогочасного мистецтва. Недаремно творами Бортнянського захоплювалися Берліоз і Бетховен.

Повне зібрання творів Д.Бортнянського в 10 томах вийшло у 1882 р., вже після його смерті.

Дмитро Бортнянський був тим духовним, музичним генієм, який сягав своїм корінням глибин української культури. Його твори приваблювали слухачів простотою і народною мелодійністю, поєднуючи в собі елементи народного кобзарського мистецтва і українського хорового співу.

Максим Березовський

 

"27 жовтня 1745 р. у козацькій столиці Глухові народився Максим Березовський, перший композитор-українець, класик європейської музики. Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу.", - Ганна Черкаська.

Його ім'я увійшло в історію музики як автора першої української симфонії і опери, основоположника жанру хорового концерту.

Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу. На замовлення театру в Ліворно Березовський створив оперу «Демофонт». Цей твір викликав захоплення знаменитих музик світу. Затим була опера «Іфігенія». Упродовж 9 років Максим Березовський посилав свої твори до Петербурга, їх виконували у присутності царського двору, концерти українського композитора вивчали любителі церковного співу.

Переможна любов до рідного краю привела Березовського до столиці північної імперії, але у Петербурзі його трактують, як малоросійського вискочку. Злидні переслідують першого композитора Росії, він ледве зводить кінці з кінцями, не має навіть власного костюма. І продовжує працювати, створює шедеври духовної музики – концерти «Вірую», «Отче наш». У цей час Григорій Потьомкін захопився ідеєю створення музичної академії в Катеринославі чи Кременчуці, запросив Березовського на посаду ректора. Але із зруйнуванням Запорозької Січі ця ідея вмерла, Потьомкін забув про Березовського, а цариця дуже різко, знахабніло поводилися з Максимом. Він вирішив їхати додому… Свої закінчені й незакінчені твори «Марія», «Пугачов», «Арія кошового», «Хортиця», «Хор запорожців» та різні обробки рідних пісень, інструментальні твори про козаків-запорожців склав у валізу.

Композиторові був тільки 31 рік, але безнадія, психічна депресія, цькування довели до чарки. 24 березня (2 квітня 1777 р.) у Петербурзі Максим Березовський перерізав лезом горло. Правда, ніхто не спростував чуток, що Максим Березовський був убитий за наказом Катерини ІІ. За іншою з версій Березовський помер від хвороби, що супроводжувалася високою температурою, – «лихоманки».

Навіть ховали генія на казенний кошт на чужій землі. Загинув майже увесь архів композитора.

джерело

Максим Созонтович Березовський (27.10.1745-04.04.1777), український композитор, диригент, співак, класик європейської музики, представник новаторського раннього класичного стилю в українській музиці.

М. Березовський народився у м. Глухові на Сумщині. З раннього дитинства проявив неабиякий хист до музики.

Початкову музичну освіту майбутній композитор отримав у Глухівській музичній школі, яка була заснована у Глухові за ініціативи Гетьмана Данила Апостола. Тут учні за 2 роки навчання вивчали нотну грамоту, різні види хорового співу, гру на бандурі та на цимбалах. Вищу музичну освіту Березовський здобув у Києво-Могилянській академії. Саме у цей період Березовський починає писати свої перші хорові концерти та музичні твори. Тут з’являються його перші духовні твори – канти.

Завдяки чудовим вокальним здібностям, М. Березовський стає співаком придворної співочої капели у Петербурзі. Там він вчиться композиції у придворного капельмейстера Франческо Цопписа, досконально вивчаючи секрети майстерності італійської композиторської школи. У цей же період 15-ти річний композитор пише ряд хорових концертів, які завойовують широке визнання у публіки.

У 1760-х рр. Березовський, який служить придворним камер-музикантом, створює ряд хорових церковних концертів – “Приидите и видите”, “Вси языцы”, “Тебе бога хвалим”, “Господь воцарися”, “Хвалите господа с небес”.

М. Березовський - один із засновників хорального напрямку, автор перших зразків камерно-інструментального та оперного жанрів у вітчизняній музиці. Разом із Д. Бортнянським, М. Березовський створив новий класичний тип хорового концерту.

Творчий доробок композитора великий, але, на жаль, багато його творів не зберіглося. Серед творів, що відомі сьогодні - концерти «Не отвержи мене во время старости», «Остригну сердце», «Милость и суде воспою», «Слава в вышних Богу», опера «Демофонт», «Іфігенія» (не закінчена), літургії св. Іоанна Златоустого та інших.

Його композиторська майстерність отримала безліч схвальних відгуків сучасників – хвалили за хороший смак та мелодійність творів. Хоровий концерт класичного типу М. Березовського об’єднав традиції вітчизняного церковного співу «а капела» (без інструментального супроводу) зі співом італійських хорових шкіл.

У 1769-1771 рр. Березовського навчається в Болонській філармонічній академії. Цей найбільш престижний навчальний заклад з XVII ст. готував музикантів для всієї Європи.

Вчителем М. Березовського став знаменитий Падре Джованні Баттіста Мартіні. Навчання в Академії тривало 3 роки, і 15 травня 1771 р. М. Березовський представив свою екзаменаційну роботу з композиції, підписану Massimo Beresovski. Цей рукопис – є єдиним твором, написаним рукою самого композитора, який дійшов до наших часів та зберігається архівах Академії. Після вдалих іспитів М. Березовський одержав почесне звання Академіка музики, статус іноземного члена Болонської академії. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до сих пір зберігається в архіві Болонської академії.

Тріумфом перебування Березовського в Італії стала постановка в Ліворно його опери «Демофонт». Тут він також написав “Сонату для скрипки та чембало”, “Симфонію” та три клавірні сонати.

На жаль, велика частина спадщини композитора втрачена.

Серед численних духовних творів збереглися лише Літургія та кілька духовних концертів. Серед них – “Господь воцарився”, що є найбільш раннім зразком класичного хорового циклу, і “Не отвержи мене во время старости”, що став своєрідною кульмінацією творчості композитора.

Небагаточисельні зразки творчості Березовського дозволяють говорити про широту жанрових інтересів композитора, про органічне поєднанні в його музиці національної мелодики із загальноєвропейськими прийомами та формами розвитку.

У наші дні творча спадщина українського композитора входить до репертуарів багатьох європейських хорових колективів. Поряд з Д. Бортнянським та А. Веделем М. Березовський – один з найталановитіших українських композиторів XVTII ст., залишив нащадкам унікальні зразки духовної музики, що відносяться до «золотого віку» української музики.

В рідному місті композитора, у Глухові встановлено пам’ятник видатному українському композитору - Максиму Березовському, який вперше в історії української музики поєднав у своїй творчості досвід західноєвропейської музичної культури з давніми традиціями українського хорового співу.

Леся Дичко

 

Леся Дичко.

Леся Дичко.

Леся Дичко.

24 жовтня виповнюється 85 років Лесі Дичко - видатній українській композиторці, педагогині, народній артистці України, лавреатці Шевченківської премії, музичних премій, кавалеруорденів князя Володимира і княгині Ольги.

Леся Дичко - одна з найвідоміших хорових композиторів в Україні. Її твори широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах, у концертних програмах всього світу.

Хорова музика - улюблений жанр композиторки. Леся Дичко продовжила унікальну традицію української авторської духовної музики.

"Вона не уявляє собі життя без музики, творчості, спілкування з людьми. Вечори музикування, які зав­жди любила влаштовувати у себе вдома, запрошуючи музикантів, художників, цікавих людей, - свято для її душі, для гостей, нагода познайомити зі своїми новими творами, послухати композиції учнів, імпровізувати.", - Софія Грица для журналу "Музика".

Вона є авторкою балетів "Досвітні вогні", "Катерина Білокур", трьох хорових опер, трьох симфоній, 14-ти кантат, 2-х ораторій, 4-х Літургій на канонічні тексти та багатьох творів симфонічної та камерної музики і музики до кінофільмів, мультфільмів, понад 40 пісень.

Визнання новатора в хоровому мистецтві принесли їй кантати "Червона калина", "Пори року". "Кантата “Пори року” (слова народні) була написана в 1973 р. і стала хрестоматійним твором української музики. Парадоксально, але вперше цілісно твір був виконаний лише 30 років після його написання. Сталося це у дрогобицькому Соборі Святої Трійці у 2004 році.", - @Ковчег Україна

Новаторкою виступила вона й у мас­штабних жанрах - опері, балеті, адаптувавши їх до хорової музики. Відомий польський композитор Ромуальд Твардовський вважав її "королевою" української хорової музики.

У 1983 р. Леся Дичко створила балет "Катерина Білокур", який ще називався "Натхнення", за мотивами творів видатної української художниці. Живопис - одна з пристрастей Лесі Дичко поруч з музикою і архітектурою. Балет "Катерина Білокур" готувався до постановки, але через раптову смерть головного диригента Київського театру опери і балету Стефана Турчака у 1988 р. премʼєра не відбулася.

"За словами Ірини Сикорської Леся Дичко "вимальовує свої хорові картини, змушуючи звичні кольори яскравіти безліччю відтінків, створюючи найтонше звукове колористичне плетиво. І кожним звуком засвідчує: так могла написати тільки українка!"

Диригент Валерій Матюхін назвав Лесю Василівну "українським музичним Куїнджі".

Народилася Леся Дичко в Києві в родині інтелігентних, музично обдарованих батьків, котрі відразу виявили неабиякі музичні здібності своєї доньки. Її дідусь і бабуся були репресовані, тато виховувався в дитбудинку. Як згадує мисткиня, він мав абсолютний слух (грав напам’ять Шопена), мама чудово малювала. Дівчинка закінчила Київську дитячу музичну школу № 2, продовжила навчання в середній спеціальній музичній школі імені М.В. Лисенка. Після десятирічки були консерваторія, аспірантура, де, серед інших відомих педагогів, її наставниками були Костянтин Данькевич у Києві та Микола Іванович Пейко в москві. Крім консерваторії, Леся Дичко навчалася в художньому і театральному інститутах. З самого дитинства вона була надзвичайно життєрадісною й оптимістичною. Рідні та близькі називали її "вічною фантазеркою". Не втратила вона цих якостей і досьогодні. Сама композиторка не уявляє свого життя без музики: "Я маю дуже щасливу долю. Все життя я віддала музиці. I якби мені запропонували все спочатку, я б знову обрала музику. Музика, музика і тільки музика".", - УКРІНФОРМ.

Під час наступу рашистів на Київ Леся Дичко не залишила рідного міста: "Київ я обожнюю. Ми з чоловіком весь цей час перебували вдома. Страшно було, звичайно, як вони гатили по місту! Будемо триматися! Я вірю в перемогу, звичайно, вірю! А ця навала - вона піде. Шкода лише, що стільки горя принесла.", - сказала в одному з інтерв'ю Леся Дичко.

Многая літа!

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Батько “народних” пісень

 

Він був приречений творити шедеври, такі як «Віють вітри», «Козак виїжджає, дівчинонька плаче», «Ой місяцю, місяченьку, не світи нікому», «Така її доля», «Нащо мені чорні очі», «Думи мої, думи мої». Скільки років ми чули, що це пісні «народні», тобто байстрюки. А батько був-таки…
24 жовтня 1902 р. у Києві упокоївся 69-річний український композитор, піаніст і педагог Владисла́в Іва́нович Заремба.
Він побачив світ 15 (27) червня 1833, м. Дунаївці, нині Хмельницької області. Змалку виховувала природа, українські та польські пісні.

Коли Владиславу виповнилося 13 років, його батьки переїхали в Кам’янець – Подільський. Музики навчався у братів Антона та Йосипа Коципінських у Кам’янці-Подільському. Потім рік стажування за кордоном. У 22 роки – Владислав — органіст у місцевому костелі, викладач гри на фортепіано жив у Кармелітському монастирі.
Від березня 1856 р. Житомир, тут Заремба одружився, знайшлися йому двоє синів і дочка.
Від 1862 року викладав гру на фортепіано та хоровий спів у жіночих пансіонах Києва: Левашовський інститут, Інститут шляхетних панянок.

У творчій спадщині В.Заремби понад 30 пісень на слова Т.Шевченка: «Якби мені, мамо, намисто», «Утоптала стежку», «Якби мені черевички», «Калина», «Така її доля» Є. Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить»).
Владислав Заремба – композитор, автор аранжування пісні «Дивлюсь я на небо».
Його син, Заремба Сигізмунд Владиславович — був віолончелістом, композитором та диригентом; Антон – публіцист.
Помер В. Заремба у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

джерело

В Україні за 4 роки закрили 2114 шкіл, а першокласників стало на понад 122 тисячі менше

 Найбільшого скорочення зазнають сільські школи, яких зараз налічується 7439, тоді як у 2020/2021 їх було 9293.

Протягом 2020-2024 років 2 114 українських шкіл закрили. Як повідомляє Education.ua з посиланням на дані Інституту освітньої аналітики, закрилася пʼята частина сільських закладів, а у містах кількість шкіл зменшилася на 5%. Водночас першокласників за 4 роки стало менше на 31%

Освітній портал проаналізував, що у 2020/2021 навчальному році в Україні працювали 14 815 шкіл, а у 2023/2024 їх залишилось 12 701. Таким чином, за 4 роки закрилися 2 114 шкіл, тобто 14%.

Найбільше скорочення спостерігається в сільських школах. Якщо у 2020/2021 навчальному році в селах було 9 293 заклади, то у 2023/2024 їх залишилося лише 7 439, що говорить про втрату майже 2 000 шкіл. За 4 роки кількість сільських шкіл скоротилася на 20 %.

Водночас у містах аналогічна тенденція є менш інтенсивною: протягом 4 років закрили 260 шкіл –  5%.

Попри значні втрати шкільної матеріально-технічної бази, основна причина закриття шкіл — це зменшення кількості учнів. Як свідчать дані дослідження освітнього порталу Education.ua, тільки у 2024 році до шкіл пішло на 14 % першокласників менше, ніж торік.

«Через зменшення кількості учнів як унаслідок демографічних проблем, так і через вимушену міграцію через війну родин з дітьми, багато шкіл залишаються без учнів. Це змушує засновників закривати малокомплектні школи, утримувати які стає фінансово важко для місцевих громад», - пояснюють на порталі.

джерело

Як маніпулювати вчителями?

 

Віктор Громовий

«Вчителі нічого не роблять?»

 Уся наша система освіти базується на неоплачуваній понаднормовій роботі вчителя та директора школи.

«Вчителі нічого не роблять!»

«Вчителі гуляють все літо!»

«Вчителі працюють щодня лише до 15:00!»... Так вважають ті, хто не вірить у реальність того, що вчителям дуже мало платять і вони перевантажені. 

Віктор Громовий

"Тому що ми любимо дітей"  На цю фразу треба накласти табу. Бо саме на такий менталітет розраховує система, щоб продовжувати недоплачувати освітянам і вимагати від них виконання будь-яких забаганок "агентів змін". Хай пояснять, чому не вони, а вчителі повинні жертвувати своїм здоров'ям та добробутом, а часто і своїми сім'ями заради їхніх фантазій про НУШ.

Правда життя

 

"Розвиток"/занепад нашої системи освіти протягом останніх 30 років

 

Григорій Громко

Провідний співавтор

  · 4d  · 

Цікаві "цифри", які показують "розвиток"/занепад нашої системи освіти протягом останніх 30 років (брали останній рік перед широкомасштабною агресією).

Висновки:

- дітей народжується все менше, населення України старіє;

- оптимізація мережі закладів загальної середньої освіти в цілому відповідає зменшенню кількості учнів;

- маємо більше 100 тис. "зайвих вчителів" (не варто в мене кидати капцями - це факт);

- щодо "вищої" освіти - ми попереду всієї планети;

- зважаючи на те, що 80% випускників вишів не працюють за спеціальністю, наші заклади вищої освіти здебільшо є "дитячими садками", де "діти" 18-22 років перебувають під наглядом викладачів - такий собі спосіб "боротьби" з безробіттям серед молоді.

- кількість аспірантів у 2022 році - 33 826, у 2023 - 46 523, у 2024 році має бути ще більше, але загальні дані поки що не оприлюднені.

Школа в стані кризи

 

Нам потрібно уважно придивитися до наших шкіл і визначити все, що нам більше не потрібно робити. Потрібно знайти якомога більше речей, які ми зможемо зняти з тарілок перевантажених освітян. За своєю суттю, мистецтво віднімання полягає у видаленні периферійних частин системи, щоб ми могли краще зосередитися на найважливіших речах.
Школи — це складні системи, які врівноважують конкуруючі потреби різних акторів і зацікавлених сторін. Багато частин системи є результатом сильної пропаганди з боку невеликої групи — додати правило, або вимогу, або програму, або систему.
Так школи стають сумішшю пріоритетів та ініціатив.
Більшість віднімань не відразу призводять до яскравих сонячних променів і надії, що вливаються крізь вікна класу. Але кожне маленьке віднімання може змусити людей почуватися трохи легше, дихати трохи легше.
Джастін Райх, професор Массачусетського технологічного інституту https://ascd.org/.../the-power-of-doing-less-in-schools

Коли школа опиняється в стані кризи віднімання стає секретною зброєю, щоб повернути її на правильний шлях.

Школи повинні припинити додавання та прийняти «мислення віднімання».

Звичайно, віднімання не вирішує всіх проблем, але воно може зменшити стрес, полегшити тягар і повернути вчителям одну річ, якої у них ніколи не вистачає: час.

Час для навчання дітей.

«Речі, які ми прибираємо з учительських столів».

Головні «неїстівні страви», які слід прибрати з тарілок вчителів:

1. Мінімізуйте усілякі наради, атестації, сертифікації, агентозмінські тусовки з модними назвами тощо.

2. Спекайтесь менталітету постійної активності, який краде особистий час. Запровадьте і жорстко дотримуйтесь «права на відключення» вчителя в позаробочий час.

3. Звільніть вчителів від надмірного контролю, необхідності звітувати про «проведені заходи» тощо.

4. Утримуйтеся від додавання непотрібних (неефективних тощо) псевдоінновацій та модних інструментів.

5. ... ?

Віктор Громовий

Реформи заради реформ! НУШ навіть ще не вилупилась! Ще жодного випуску не було! Втисячне - ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД ДІТЕЙ, їм і так непереливки!

Виходить так, що НУШ розпочато фактично у 2019 році. Сьогодні ці діти - 6 клас! Здебільшого - 5! З цих 5 років - 3 роки пандемії, 2.5 роки повномасштабної війни. Ці діти опанували дистанційні методи, ці діти вчаться в підвалах. Коли чую про недолугість школи чи освіти чи падіння якихось там результатів PISA, то завжди дивлюся, що це за нелюди про це говорять.

Даєш СуперНУШ! Комісії та комітети з розробки, нові тиражі паперів, наради-вебінари... життя!! Ну і фінансування відповідно...