Система оцінювання в українській школі переживає внутрішню кризу: спочатку Міністерство освіти і науки запровадило нову модель, яка спричинила хвилю обурення серед педагогів. Тепер, після громадського резонансу, МОН, схоже, готове її переглядати. Та наразі — без конкретних рішень.
Насправді проблема значно глибша: вона торкається того, як школа бачить дитину і як допомагає їй зростати. Основні функції оцінювання — підтримка, розвиток і орієнтир для руху вперед. Але на практиці воно дедалі частіше перетворюється на формальність — звіти й нескінченне заповнення таблиць. Форма починає витісняти зміст. А там, де форма перекриває живий контакт між учителем і учнем, школа втрачає довіру та сенс.
Утім, про все по черзі. 2024 року набрав чинності наказ №1093, яким було запроваджено оцінювання результатів навчання школярів за групами компетентностей відповідно до Державного стандарту базової середньої освіти 5–9 класів НУШ. Його суть полягала в тому, що замість однієї узагальненої оцінки за роботу учня вчитель мав окремо оцінювати різні «групи результатів»: когнітивні (знання й розуміння), комунікативні (вміння висловлюватися), соціальні (взаємодія в колективі), емоційно-ціннісні (ставлення, мотивація) та інші компоненти. Тобто одна дія дитини — один твір, усний виступ, розв’язана задача чи практична робота — мала розкладатися на кілька паралельних оцінок.
Ідея здавалася сучасною, але на практиці призвела до протилежного: вчитель замість того, щоб бачити роботу учня цілісно, був змушений розкладати її на десятки мікрокритеріїв і переносити їх у таблиці. Часу на оцінювання побільшало, а на урок, пояснення й розмову з дитиною — поменшало.
Петиція на урядовому сайті з вимогою скасувати наказ №1093 набрала 25 тисяч голосів менш як за тиждень. Головний аргумент: рекомендації щодо оцінювання не покращують якості освіти, а лише ускладнюють роботу вчителів зайвою бюрократією. Підписанти, серед яких чимало педагогів, зверталися до уряду з проханням переглянути підхід до оцінювання та створити прості й ефективні методи, які справді підтримують навчальний процес.
Однак уряд фактично відмовив у скасуванні. На сайті Кабінету міністрів України з’явилася відповідь із посиланням на МОН про те, що ця система оцінювання відповідає новому Державному стандарту освіти й під час її апробації нарікань не було. Навіть навпаки: вчителі пілотних класів «відзначали, що запропоновані процедури і критерії оцінювання створюють передумови для індивідуалізації навчання та надають змогу якісно спланувати індивідуальну роботу з учнями; зауважень від педагогів щодо додаткового бюрократичного навантаження у зв’язку із запровадженням нових підходів до оцінювання знань не надходило».
Та, вочевидь, нарікання все-таки дійшли до адресата. Бо наприкінці жовтня 2025 року МОН винесло на громадське обговорення «проєкт акта» під назвою «Система оцінювання результатів навчання здобувачів освіти». І в ньому, як стверджують у міністерстві, «враховано сучасні дослідження у системах оцінювання результатів навчання України та світу, особливості психофізичного різноманіття учнівства». Усі охочі можуть вносити пропозиції, які буде оприлюднено згодом на сайті МОН.
На перший погляд, це означає, що є шанс у відкритій дискусії вдосконалити систему оцінювання, зробити її ефективнішою й такою, що відповідає сучасним трендам. Але… самого тексту наказу, з якого було б зрозуміло, які саме нові механізми оцінювання хоче затвердити МОН, не оприлюднено. Формально обговорення є, по суті ж обговорювати нічого. МОН ніде не каже про те, що систему оцінювання, на яку було стільки нарікань, буде змінено.
У запропонованому для громадського обговорення документі багато описів намірів і принципів, але коли йдеться про те, що саме має оцінювати вчитель, увага переноситься з навчального змісту на поведінкові прояви дитини на уроці.
Це видно з таблиці рівнів оцінювання, наведеної в додатку: замість чітких орієнтирів щодо того, як учитель має оцінювати, акцент зроблено на зовнішніх проявах — чи дитина активна, чи взаємодіє, чи витримує темп. Запропоновані формулювання звучать як «виконує завдання лише за підтримки», «потребує постійного спостереження», «проявляє активність не завжди», «уникає взаємодії».
Тобто оцінюється не зміст роботи, а ступінь зовнішньої впевненості та поведінкової відкритості. За нинішніх складних умов навчання під час обстрілів, тривог і блекаутів це означає, що якщо дитина від стресу чи втоми стримана, виснажена, тривожна або має тиху вдачу — вона може отримати початковий рівень не через брак знань, а через емоційний стан і спосіб реагування. Адже за новими правилами оцінюють не те, як учень мислить, вчиться, працює, а яке враження справляє. Ніхто не сперечається — це важливі спостереження. Але вони — не про опанування навчального матеріалу. Натомість оцінювання в школі ніколи не було тільки про результат. Воно давало відчуття, що дорослі бачать дитину: її шлях, її зусилля, її рух між «вдалося» й «поки ні». Помилка сприймалась як частина навчання. Сьогодні місце розуміння посіла фіксація. Замість того, щоб помічати хід думки учня під час розв’язання задач, більше уваги приділяють зовнішнім проявам: наприклад, наскільки голосно, швидко, впевнено він реагує. Але не всі діти живуть у стані легкості — для багатьох виснаження й тривога є тлом. Коли оцінювання перетворюється на спостереження за поведінкою, воно перестає підтримувати й починає тиснути. У цей момент школа втрачає те, чого не замінити таблицями, — вона перестає бути простором зростання.
За такого підходу дуже важливо зберегти цілісність оцінки. Розкладання учня на десятки елементів не робить оцінювання точнішим, навпаки — розмиває суть. То що ж робити? Відповідь проста — не треба вигадувати велосипед. Не варто створювати ще одну нову систему оцінювання.
У нас є 12-бальна — її достатньо, якщо чітко визначити, що саме оцінюють і як про це повідомляють дитині. Оцінювання й контроль — різні речі. Підсумковий бал має з’являтися наприкінці теми, коли видно загальну роботу. А критерії оцінювання мають бути короткими та зрозумілими: одна сторінка на предмет.
Українська мова — зрозумілість думки, послідовність, вплив помилок на сприйняття, самостійність. Математика — спосіб, логіка, точність, перенесення способу на іншу задачу. Іноземна мова — розуміння, переказ, грамотність, говоріння без страху. Образотворче мистецтво — намір, акуратність, послідовність, виразність. Технології — самостійність, акуратність, послідовність дій, відповідальність за результат. Зворотний зв’язок має бути коротким і зрозумілим, один раз на тему, без оцінювання особистості. Оцінювати потрібно не темперамент і не стан нервової системи, а результат навчання. Дитину треба бачити, а не вимірювати.
Можна створювати нові стандарти, писати проєкти актів і виносити їх на громадське обговорення. Можна посилатися на сучасні дослідження та світовий досвід. Але якщо в цьому процесі губиться відповідь на просте запитання — «Що саме ми хочемо сказати дитині через оцінку?» — вся конструкція розсипається. Бо без цієї відповіді будь-яка система, навіть найдосконаліша на папері, залишається порожньою формою. А школі потрібен зміст.
джерело
