Що малося на увазі спочатку
Віками дитина не мала жодних прав. Дітей сприймали як речі, використовували, змушували силою виконувати волю батьків, ігнорували їхні потреби та інтереси. Навчання та виховання супроводжувалися фізичними покараннями, мета яких — залякати та зламати супротив. Останнім часом вважалося, що дорослі знають, що саме зі знань та навичок потрібно передати дітям. Що ті мають засвоїти, щоби стати успішними членами суспільства. Школа була зосереджена на шкільній програмі, яку «завантажували» в учнів.Сучасний світ, в якому будь-яку інформацію можна погуглити, не потребує вже такої традиційної освіти. Тож сучасною і прогресивною є ідея НУШ про те, що освітній процес має бути спрямований на задоволення освітніх потреб дітей, допомагати їм застосовувати знання та навички, продовжувати навчатися протягом життя.
Дитиноцентризм — це коли враховуються потреби дитини, коли йдеться про партнерство всіх учасників освітнього процесу, включно з учнями. Але не про те, що враховувати слід виключно інтереси дитини, ігноруючи потреби батьків та вчителів. Дитиноцентризм — це коли правила є, але вони дитині вигідні.
За останні роки поняття «дитиноцентризм» пережило дивний ребрендинг: часом ідеться про права без обов’язків, про скасування будь-яких вимог, лише б «не травмувати».
Чому виникає плутанина?
Гасла НУШ («дитина в центрі», «навчання через гру») звучать спрощено в медіа.
Частина педагогів не пройшли якісного підвищення кваліфікації, тому транслюють стару практику під новою вивіскою.
Батьки інтерпретують реформу крізь власні страхи: «Аби тільки не було як у моєму суворому дитинстві».
Перекіс в іншу сторону після авторитарного минулого.
Що таке хибний дитиноцентризм? У будь-якому конфлікті, рішенні чи організаційному процесі автоматично обирається те, що «зручно чи приємно» дитині — і лише це.
То може дорослим слід потерпіти, поступитися заради щастя дітей? Річ у тім, що принцип «дитина в центрі всесвіту» лише звучить благородно, але на практиці шкодить самим дітям.
Наслідки для дитини
1. Крихка самооцінка і низька фрустраційна толерантність
Діти, яких усе життя «обслуговують», не тренують здатність витримувати «ні» і конструктивну критику. У підлітковому віці це проявляється різкими сплесками тривоги, депресіями, агресією в соцмережах.
2. Відсутність навички відкладеного задоволення
Дослідження доводять, що здатність чекати пов’язана з академічними успіхами та психічним здоров’ям у дорослому віці. За дитиноцентризму «хочу зараз» задовольняється миттєво і механізм самоконтролю не формується.
Принцип «жити тут і тепер» також неправильно трактують. Ідеться про філософію — максимально відчувати те, що відбувається, бути зануреним у реальність. Також це поняття спочатку стосувалося процесу в психотерапевтичному кабінеті, а не життя. Засновник гештальту Фріц Перлз сказав, що так має фокусуватися клієнт, не занурюючись у спогади.
«Тут і тепер» аж ніяк не означає отримувати все одразу, не планувати майбутнього тощо. Сучасні діти та навіть молодь нерідко хочуть усе одразу — це про відсутність відкладеного задоволення. Важливо пам’ятати, що потреби дитини та її бажання — це різні речі. Жодна дитина не хоче пити гіркі ліки, але вона може потребувати такого лікування.
Чому батьки поспішають задовольнити будь-які бажання? Тому що в батьків у самих погане толерування, вони не витримують істерик. Дитина це усвідомлює, використовує. Істерики стають способом досягти свого, але в дорослому житті ніхто не дослухатиметься до наших «хочу». Треба вміти досягати бажаного. До того ж дитина відчуває, що дорослі слабші за неї. А це завжди викликає тривогу, а не задоволення.
3. Ефект «скляної стелі» у розвитку компетентностей
Це невидимі бар’єри, які не дають ставити значні цілі, досягти того, до чого ми здатні. Бо дітям пропонують занижену планку: зроби хоч щось — і ми тебе винагородимо. Щоб опанувати математику /музику /спорт потрібні зусилля. Коли батьки знижують планку («щоби дитина не засмутилася»), її потенціал просто не розкривається.
В одному фільмі тато питає: «Хіба бувають грамоти за сьоме місце?» Діти дуже чутливі до порожніх похвал. Вони відчувають, коли ми їм брешемо. Усувати конкуренцію, щоб нікому не було прикро, непогано працює в початковій школі, але далі дитина має усвідомити, що конкуренція існує. Заслужений успіх підвищує самооцінку. А хибний «дитиноцентризм» спонукає батьків і вчителів сподіватися, що завищена самооцінка дасть дітям можливість досягти успіху. На жаль, навпаки — вона віддаляє від нього. Лише адекватна самооцінка вмінь, зусиль, результатів може допомогти дитині.
Не треба зациклюватися на перших місцях. Але дитина має розрізняти, де досягнення, де перемога, а де просто підтримка, а попереду великий шлях вдосконалення. Немає куди рухатися, якщо нібито вже все вмієш.
4. Занижена соціальна відповідальність
Дитина звикає бути «проєктом» батьків і не розуміє, як її вчинки впливають на колектив. Це корелює з пізнішим професійним вигоранням і проблемами з командною роботою.
Треба формувати в дитини внутрішній локус контролю. «Хто винен у тому, що я отримав погану оцінку? Вчителька чи я?», «Хто заслуговує на хорошу оцінку? Я чи це мені пощастило?» Один з варіантів — це локус контролю: «Я відповідаю за своє життя чи інші та обставини на мене впливають?»
Учні, які були виховані на зовнішніх заохоченнях, які не беруть на себе відповідальності за своє життя, вже перетворилися на молодь, яка приносить проблеми роботодавцям. Тому що такі працівники весь час хочуть отримувати схвалення і бонуси. Якщо їх немає, вони втрачають мотивацію.
5. Прагнення командувати замість лідерства у власному житті
Ще одна невірно сприйнята концепція. Кожна дитина може бути лідером у власному житті, тобто управляти собою, бути відповідальною, самостійною тощо. Але не кожна дитина може стати лідером в колективі за особливостями характеру. Є лідери, є виконавці. Немає сенсу намагатися перебороти індивідуальні особливості та всіх робити лідерами. Сучасна молодь хоче командувати, бути начальниками, шукає одразу керівні посади, ще нічого не вміючи робити в професійному плані.
Усі ці нюанси вже стають ознаками покоління. Спочатку в Іспанії, потім у США, а нині в багатьох країнах заговорили про те, що молодь від 15 до 25 років боїться будь-якого дискомфорту, не ризикує, не сприймає конструктивну критику, не докладає достатньо зусиль для досягнення мети. Оця культура «avoid discomfort» («ніякого дискомфорту»), на жаль, гальмує розвиток критичного мислення, підприємництва, громадської відповідальності. Це має вже економічні наслідки: важко підібрати кандидатів на вакансії, роботодавці витрачають чимало часу і грошей на підтримку ментального здоров’я «крихких» співробітників. З одного боку, це добре, але люди мають розвивати стресостійкість, а не сподіватися лише на психологічну підтримку.
Наслідки для батьків
1. Постійне почуття провини
Нині це просто катастрофа: тати й мами ніби весь час змагаються, чи вони достатньо гарні батьки. Вони вважають, що це не так, якщо дитині нудно, образливо, важко. І тому вони іноді перетворюються на аніматорів для своїх дітей.
2. Емоційне та фінансове виснаження
Якісне батьківство потребує ресурсу. Коли ресурс іде виключно на «розваги й комфорт» дитини, його бракує на партнерські стосунки, самореалізацію, здоров’я. Будь-який комфорт потребує грошей. Наприклад, відвезти дитину на машині в школу теж потребує грошей та часу.
3. Адвокатська позиція
У стосунках «школа-дитина-батьки» замість співпраці з учителем вони захищають дитину від будь-яких вимог. Трапляється, батьки знецінюють роботу вчителя. Якщо на кухнях ведуться розмови про те, що вчителі якісь не такі, діти це чують. Знецінений учитель навчати не може. 
Наслідки для вчителів і школи
1. Підрив авторитету педагога
Якщо достатньо сліз чи скарги від батьків і вимога/оцінка скасовується, це породжує так звану рентну поведінку у дітей. Коли вони вимагають оцінки, маніпулюють правилами, зосереджені не на навчанні, а на вигодах та заохоченнях.
2. «Клієнт завжди правий»
Навчальний процес перетворюється на сервіс «розваж дитину». Учитель втрачає час і ресурси на дипломатію, а не на зміст предмета.
3. Зростає ризик емоційного вигорання
Самого педагога, тому що дуже багато часу і сил іде на це все. А для шкіл це обертається плинністю педагогічних кадрів.
Порівняйте засади НУШ і «дитиноцентризм», за якого дитина — це VIP-персона
Цю різницю важливо на кожному прикладі проговорювати батькам:
«Ми обговорюємо правила разом, але порушення мають наслідки».
«Ми не ставимо двійок у першому класі, але надаємо річний звіт про прогрес і план дій».
Що замість викривленого дитиноцентризму?
1. Підхід «Усі потреби важливі»
Дитячі теж, але вони не єдині. У вчителів та батьків теж є свої потреби. І ми не маємо перетворюватися на людей, які жертвують своїм часом заради потреб дитини.
2. Авторитетне (але не авторитарне) виховання
Чіткі правила, теплі емоційні стосунки, пояснення наслідків дій.
3. Партнерство «батьки — школа — дитина»
Дитина має право голосу, але не право вето.
4. Принцип «не роби за дитину те, що вона може зробити сама»
Тобто зона найближчого розвитку (Zone of Proximal Development, психолог Лев Виготський). Нову справу дитина може робити разом з батьками певний час. Але кількість цього часу обмежена фразою «Я сама». Якщо дитина каже «Я сама», ми маємо дати їй можливість це зробити самостійно. Якщо ми весь час супроводжуємо, то цим виховуємо навчену безпорадність. І дитина вже каже «Я нічого сама не можу, нехай мені хтось допоможе».
Пані Катерина зізналася, що була вражена тим, скільки історій їй розповіли за часів карантину через пандемію ковіду, коли діти вступили в хороші школи, ліцеї, тому що їхні батьки дистанційно склали за них іспити. І цим зіпсували їм самосприйняття, самооцінку, стосунки з однокласниками, тому що діти не тягнуть програму. І це стає вже трагедією для них.
— Я колись прийняла рішення з молодшим сином, що не роблю нічого за нього, — розповіла Катерина Гольцберг. — Дотримуюсь. І тут у школі кажуть, що треба принести «Дари осені». Знаєте, як я називаю ці виставки? «Творчість наших батьків». І син робить кривеньку поробку з горішка — «золоту рибку». Я на неї дивлюся і думаю: «Ні, я не можу це понести. Мені буде соромно, я ж пам'ятаю, що там носять інші батьки». Я в такій екзистенційній кризі. Але пересилила вагання й віднесла. Через пару днів син приносить грамоту. Вчителька відзначила його, бо зрозуміла, що він це робив сам. І я їй дуже вдячна за це.
5. Формування культури зусилля
Хвалити не лише за результат, а за стратегію подолання труднощів (не просто за кількість зусиль, адже можна втомлюватися, багато робити, але механічно, не шукати, що саме треба зробити) І казати дитині, наприклад: «Ти обрав правильну стратегію. Дійсно, тут треба намалювати цю задачу, щоб легше було її розв’язати».
6. Дбати про власний ресурс
Психічно здорові, задоволені життям батьки — це дуже хороший приклад для дитини.
Завдяки цим моментам ми виховаємо не «ідолів сім’ї», а самостійних, емпатійних і стійких громадян.
джерело
