Кобзарське мистецтво трималось на трьох стовпах: сліпих старцях, козаках і на придворних капелах бандуристів.
Сліпі бандуристи-кобзарі були особливою закритою спільнотою – кастою хранителів особливих знань (щось на кшталт жреців-шаманів – тих, кому відкривається внутрішній зір). Вони мали власний кодекс правил, свої таємні книги і мову, ба навіть власні техніки бойового мистецтва.
Усі члени спільноти проходили багаторічну фахову підготовку і, починаючи від кінця XVII аж до початку ХХ ст., нерідко об’єднувалися в цехи. Такі братства діяли на підставі суворих законів, що були викладені у спеціальних книгах. Висока християнська мораль, патріотизм, строгі вимоги до техніки виконання та репертуару, пошана до інструменту – основні статті таких “кобзарських конституцій”. Всередині цехів діяла струнка ієрархія: на чолі стояв (пра)панотець-цехмайстер, а цеховики поділялися на старців, кобзарів (бандуристів), лірників, стихівничих і поводирів.
Стати кобзарем можна було лише після складання іспиту на кобзарських сходинах у присутності панотців та інших виконавців. Від учня вимагалось майстерне публічне виконання великої кількості дум, псальм, плачів і голосінь, жартівливих пісень і танців.
Виняткове значення мала музика на Січі. Запорожці, що втратили зір в боях чи полоні, зараховувалися до полку музикантів, при якому існувала школа. Тут уставники навчали майбутніх кобзарів музичної грамоти, церковного співу та гри на інструментах полкових оркестрів, а також на кобзі, торбані, бандурі і панській бандурі.
Про січових бандуристів-характерників збереглося чимало легенд: кажуть, що своїм виконанням вони були здатні знеболювати рани, повертати сили виснаженим тривалими боями козакам. Відомі непоодинокі випадки важливої розвідницької ролі сліпих кобзарів — Божих людей, для яких, за традицією того часу, кордонів не існувало. Вони передавали важливі відомості полоненим козакам у ворожому стані, співаючи думи та пісні.
Немає коментарів:
Дописати коментар