Георгій (1913 -1992) і Платон (1918-1989) Майбороди

 

18 листопада з різницею в п'ять років на Полтавщині народилися брати Георгій (1913 -1992) і Платон (1918-1989) Майбороди - відомі українські композитори, Шевченківські лавреати.

"Імена цих композиторів стали знаковими у процесі становлення і розвитку українського музичного мистецтва. Кожен із них залишив у спадок Україні величезний доробок творів, які стали класичним надбанням. Йдучи пліч-о-пліч у житті та на творчій стежці, брати піднесли українську музичну традицію, нашу культуру в цілому та збагатили пісенну скарбницю світового мистецтва. Їхній прадід Федір славився майстерним співом і власноруч виготовляв музичні інструменти. Батько Іларіон грав на гітарі, мандоліні, скрипці, балалайці та бандурі, а мати Одарка співала у церковному хорі. Платон змалку самостійно навчився грати на балалайці, а Георгій грав на мандоліні та навчив молодшого брата нотній грамоті. Страшного 1933 р. на Пелехівщині створювали колгосп, батько родини відмовився до нього вступати, тому Майбороди вимушено виїхали до Запоріжжя.", - Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

У родині був своєрідний ансамбль, який складався зі скрипки, бандури, балалайки і мандоліни.

Брати були учасниками Другої світової війни. На фронт пішли добровольцями. Потрапили в полоні, опинившись в оточенні. З концтабору "Хорольська яма" хлопців визволила мати, викупивши їх.

Георгій Майборода закінчив аспірантуру Київської консерваторії. Створив опери "Тарас Шевченко", "Милана", "Ярослав Мудрий", 5 симфоній, "Гуцульську рапсодію", сюїту "Король Лір", концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень.

Платон Майборода за два роки завершив чотирирічний курс Київського музичного училища, закінчив Київську консерваторію. Він створив понад 100 пісень, зокрема на слова В.Сосюри, В.Симоненка, А. Малишка, Д.Луценка, М.Ткача, музику до кінофільмів, обробки народних пісень.

Брати зробили значний внесок у розвиток української музики.

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Історія пісні "Чорнобривці"

 

Прогули в школах тепер обернуться штрафом – готуйте до 5100 грн

Якщо дитина пропускає заняття в навчальному закладі без поважної причини або робить такі провини, як куріння сигарет та вейпів, вживання спиртного, хуліганство або дрібні крадіжки, це може стати підставою для притягнення батьків до адміністративної відповідальності. 

Відповідно до частин 1-4 статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за такі правопорушення неповнолітніх батьки можуть отримати попередження або сплатити штраф від 850 до 1700 гривень. Якщо такі провини дитини повторюються протягом року, розмір штрафу зростає до 1700-5100 гривень. 

Аналогічні санкції застосовуються і до батьків дітей віком від 14 до 16 років, якщо їхні дії мають ознаки злочину або іншого адміністративного правопорушення. 

Крім того, Кабінет Міністрів України затвердив порядок ведення обліку дітей шкільного віку (ухвала від 13.09.2017 р. №684). 

Цей документ зобов’язує навчальні заклади негайно повідомляти поліцію та служби у справах дітей про тих школярів, які не відвідують заняття 10 днів поспіль без поважних причин. 

Це дозволяє органам своєчасно втручатися та вживати дій щодо захисту прав дітей на здобуття середньої освіти. Для підтвердження поважності причин відсутності дитини на заняттях батьки мають надати медичну довідку або письмове пояснення. 

Ці документи фіксуються в особистій справі учня та зберігаються протягом навчального року. Відповідно до статті 55 Закону України «Про освіту», батьки несуть зобов’язання допомагати дітям у виконанні освітньої програми та досягненні передбачених навчальних результатів. 

Варто сказати, що це нововведення дуже потрібне в умовах сучасного світу, коли діти стали поводитися як дорослі, а дорослі – як діти. 

Тому кожному батькові необхідно взяти себе в руки і нарешті почати правильно виховувати своїх дітей, щоб вони були фізичні та психологічно здоровими.

джерело

9 листопада День пам'яті Григорія Сковороди

 Григорій Савич Сковорода (03.12.1722-09.11.1794), український поет і мислитель, богослов, поліглот, педагог, музикант, знавець Античності й Середньовіччя, один з найбільших і найзагадковіших християнських філософів світу.

Г. Сковорода народився в с. Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Початкову освіту здобув в сільській школі, навчався у дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві. Навчався у Києво-Могилянській академії, але вищої освіти не скінчив. За життя неодноразово спробував отримати вищу освіту в університетах Будапешта, Відня, Братислави та Галле, але сам досконало вивчив латинь, єврейську, грецьку, польську, німецьку, італійську та французьку мови. Мав музичний талант – прекрасно грав на флейті та органі, сопілці, скрипці, гуслях, лірі та бандурі.

У 1742-1744 жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші. У 1750 р. у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

У 1753 р. повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник з етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього.

У 1754-1759 рр. жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Учителюючи в Харкові, склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

З 1769 р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами.

Твори Г. Сковороди збагатили всю східнослов'янську культуру. Він здійснив непересічний вплив на філософію та літературу, за що був названий українським «Сократом».

1 липня 1753 р. Г. Сковорода опублікував свій перший датований вірш, присвячений вступу на єпископську кафедру (в Переяславі).

Перша філософічна публікація Сковороди - трактат «Нарцис, або пізнай самого себе», з’явилася вже після смерті автора (Санкт-Петербург, 1798).

Творчий доробок мислителя - філософські та поетичні твори, серед яких «Сад божественних пісень» (1780), «Байки харківські» (1770, 30 байок, написані староукраїнською мовою), «Убогий жайворонок».

Байки Сковороди - це філософські мініатюри, розмисли про сродну працю, щастя та вдячність, яка має наповнювати кожну мить життя мудрої людини, це добрі й кумедні оповідки про тварин, які хитрують, ледарюють, бояться і деруть носа, як справжнісінькі люди. Герої байок показують, як важливо бачити не тільки зовнішню, а й внутрішню суть речей, братися за ту справу, до якої маєш здібності, не обманювати інших і цінувати час.

Все своє життя Григорій Савич наполягав на освіті, протиставляючи свої ідеї церковній схоластиці. Сам Сковорода володів кількома мовами: латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання вважаючи, що «перший розум наш…».

Сковорода був переконаний, що боже царство знаходиться всередині кожної людини. Як філософ, завжди базувався на знаннях Біблії.

Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Він не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі.

Григорій Сковорода народився в селі Чорнухи, Лубенського полку, в родині козака.

З дитинства виявляв здібності й бажання вчитися. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де освоїв кілька іноземних мов, в тому числі німецьку, латинську, грецьку.

У 1745-1750 рр. Сковорода багато подорожує Європою, відвідав Словаччину, Угорщину, Австрію. Після повернення займається перекладацькою і викладацькою діяльністю, пише свої перші твори.

У 1755 р., після вояжу до Москви, він пише вірші до збірки «Сад божественних пісень». Паралельно викладає поетику, етику і грецьку мову в Харківському колегіумі. До харківського періоду життя Г. Сковороди також належать його знамениті «Байки харківські та вступні лекції-проповіді до курсу етики.

Мислитель вів простий та скромний спосіб життя: сп"оживав звичайну їжу, спав 4 години на добу, проте залишався завжди бадьорим, активним, виявляв милість до бідних.

У перервах між роботою Григорій Сковорода намагався бути на самоті, оселявся в різних віддалених і тихих місцях, де займався письменством.

Після низки наклепів і доносів, в 1769 р., Григорій Савич був звільнений з роботи і у додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа і педагога.

Останні 25 років свого життя він був мандрівним філософом, без постійного місця проживання та роботи. Саме в цей час відбувається розквіт його творчості: він завершив збірку «Сад божественних пісень», написав основні філософські трактати, діалоги та притчі.

Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).

Помер письменник в селі Іванівка Харківської губернії, після довгої та важкої хвороби. Пізніше був виконаний заповіт просвітителя - на його надгробку з'явився напис «Світ ловив мене, та не впіймав».

Григорій Савич був одним із найпопулярніших авторів у тогочасній Україні: у 19 ст. у багатьох домах були його портрети.

Нині могила українського філософа знаходиться в селі Сковородинівка, під Харковом.

Головним змістом людського існування Григорій Сковорода вважав самопізнання.

Свої книги Сковорода писав сумішшю церковнослов'янської, української та російської мов, байки - російською книжною мовою, пісні - українською.

Сягнувши у своїх помислах життєво важливих, екзистенційно вагомих проблем людського буття, Г. С. Сковорода досі актуальний – як особистість, мислитель, письменник.

Сьогодні твори Г.Сковороди видані у зібранні «Повна академічна збірка творів» (за редакцією Леоніда Ушкалова, 2010), виданнях «Буквар миру. Книга для сімейного читання» (2014), «Сковорода. Найкраще» (2017).

#ГригоріСавичСковорода

Батькам на замітку: Чому шкільні оцінки не показник академічних успіхів дитини

 

Закінчилася перша чверть, і, звісно, багатьом батькам хочеться розуміти, наскільки успішною в навчанні є їхня дитина. Часто висновок про це вони роблять за оцінками. Але оцінка — це лише один з елементів контролю, й не варто її ідеалізувати. Вчитель фізики і співзасновник приватної школи «Базис», заслужений вчитель України, Олександр Триліс розмірковує для ZN про оцінювання в школі й про висновки, які роблять батьки, побачивши наявність або відсутність певних оцінок у своєї дитини.

Насамперед слід забути про те, що оцінка має відображати об’єктивну відповідність чи невідповідність учня певному стандарту. Тому що такого стандарту немає. Точніше, в кожній установі, в кожного вчителя свій стандарт, і він може змінюватися швидше, ніж батьки доберуться до школи, аби щось з’ясувати. Проте оцінка зберігає значення як інструмент упливу вчителя на учнів.

Досвідчений педагог може досягти магічної результативності, просто ставлячи в одних місцях галочки, а в інших — хрестики. Зрозуміти щось, споглядаючи ці галочки та хрестики ззовні, — завдання нереальне. Хіба що вчитель свідомо передає якусь інформацію батькам, але й тут можуть виникнути проблеми комунікації. «Як там мій, усе нормально?» — запитують батьки в учителя. А це залежно від того, що мається на увазі. Адже насправді успішність учня з того чи того навчального предмета (або й з усіх відразу, або й просто успішність у різних сферах, не пов’язаних зі школою) складається з кількох компонент, і оцінка не може відобразити їх усі.

Мотивація. Мабуть, найважливіше, що є в навчанні. Чи є в учня прагнення до знань, чи цікавий йому предмет? За великим рахунком буде мотивація — буде й усе інше. Та чи ставлять за рівень зацікавленості оцінки? Яким тестом його перевіриш? До речі, мотивація має свою внутрішню структуру, і теж складається з декількох компонент. Може, учень орієнтований на гарні оцінки, боїться поганих, може, йому потрібна увага дорослих, а може — схвалення (це різні речі); може, він хоче бути найкращим або довести собі й усім, що він крутий, а може, йому цікавий зміст навчального матеріалу. Можливо, учень вважає, що знання знадобляться для професії, на яку він орієнтується, а буває так, що вчитися — модно. Насправді частіше все разом, але в якій пропорції?

Розуміння джерел мотивації є критично важливим для того, щоб її викликати та підтримувати, «вміти зацікавити».

Швидкість сприйняття. Ось де основне джерело оцінок. Здатність одразу осягнути зміст, зрозуміти, чого від тебе хочуть, в обмежений час дати відповідь на запитання — не остання якість у житті, й у школі геть не зайва. Є й інші не менш важливі якості, але зароблянню оцінок вони сприяють меншою мірою, а часом і заважають.

Глибина сприйняття. Здатність установлювати взаємозв’язки, простежувати віддалені наслідки, розуміння загальної картини — непогано, чи не так? Але це громіздкий тягар. Це гальмо, яке змусить вас замислитися над однією задачею, питанням і, можливо, так і не отримати відповіді, на яку розраховував учитель, а на інші питання контрольної вже не буде часу.

Стійкість отриманих знань. Вочевидь важливий параметр, але практично ніколи не перевіряється й тому на оцінки не впливає. Про контрольні та іспити попереджають заздалегідь, щоб учень устиг напхати матеріал в короткотривалу пам’ять, «підготуватися». Оцінюваних запитань із тем, що були, наприклад, рік тому, не ставлять.

Креативність. Здатність народжувати ідеї, бачити несподівані рішення проблем, шляхи розвитку — надзвичайно важлива риса для сучасної людини. Але для учня — радше проблема. Бурхливий потік ідей, не завжди адекватних, може заважати вчителю, наприклад, якщо в нього є план уроку, «а цей, подивіться на нього, креативний», уже щось придумав, відволікає себе та інших.

Акуратність. Ось іще одне джерело оцінок, одна з найвищих шкільних чеснот, та й у житті не зайва. Старанно виконане домашнє завдання, акуратно оформлена самостійна робота, приємний зовнішній вигляд — мрія вчителя.

Зосередженість. Здатність керувати увагою, утримувати її на певному об’єкті, концентрація — дуже потужний інструмент у навчанні й у житті, який часто приходить із віком. Але він суперечить багатозадачності — людина може випасти з контексту, проґавити зупинку, отримати проблеми в спілкуванні.

Комунікабельність. Спілкування в межах навчального предмета — це непросто. Вміння ставити запитання, обговорювати інформацію, ділитися враженнями, обстоювати, обґрунтовувати свою думку. Вміння працювати в команді, підкорятися, керувати. Придумаймо, як це перевірити у системі ЗНО? Заробимо Нобелівську премію з педагогіки.

Ініціативність. Здатність починати справу, робити перший крок, сміливість, рішучість. На жаль, не дуже вітається в нашій шкільній системі. Наявні форми контролю успішності учнів не передбачають оцінювання їх ініціативності. Може, тому, що ця якість неважлива? Навряд чи. Може, числом її не оціниш? Оце ймовірніше.

Цей без претензії на повноту перелік показує, що успішність учня — багатокомпонентна характеристика, яку практично неможливо виразити невеликим натуральним числом (оцінкою). Компоненти успішності впливають один на одного, змінюються з часом, іноді їх нестача створює критичні проблеми, іноді проблеми створює надмірний розвиток, а іноді повна неуспішність за одним із пунктів виявляється непринциповою, обходиться, переростається, забувається.

Шановні батьки! Про що ж ви дізнаєтеся, коли бачите оцінки своєї дитини, наприклад, 10, 3, 10 і — тематична! — 9? За великим рахунком — ні про що, а якщо детальніше, то дещо про стан стосунків учня з учителем, про вміння пристосовуватися. Я бачив ситуації, коли 9 означало, що учень спокійно сидить на уроках й іноді навіть записує щось у зошит. Просто більшість не робила й цього, а декілька учнів іще й щось пам’ятали, то отримували 10–12. Бачив і такі ситуації, що 9 означало повне володіння курсом за чотири роки, здатність вступити до найкращих профільних ЗВО, але учень іноді помилявся в складних розрахунках.

Була ще історія, коли учень 4 класу отримав за семестр оцінку 1 із предмета «етика». Як гадаєте, цей учень був маніяком? Садистом? Ні, просто оцінки ставили за виконання завдань у спеціальному «робочому зошиті з етики», який дитина щасливо загубила вже в перший день занять, тобто не мала жодного виконаного завдання за семестр.

Якщо ви (батьки) хочете бути в курсі успіхів і проблем вашої дитини, варто відкинути ілюзію, що завдяки оцінкам ви щось контролюєте. Це занадто вузький інформаційний канал, не шукайте простих рішень складної проблеми. Обмежитися покаранням за погані оцінки та схваленням за гарні означає втечу від відповідальності, відмову вкладати енергію своєї особистості в розвиток дитини. 

Що взагалі-то не смертельно, але сумно. Тому що дитина, підліток потребує уваги насамперед від батьків, це конче необхідно для формування особистості, для самооцінки — справжня увага, жива, емоційна. Потреба в такому контакті зазвичай є й у батьків, але буває не зовсім зрозуміло, як це здійснити на практиці. От і виходить, що за випадкову двійку можна отримати вдома скандал, а за виклянчену дванадцятку — новий телефон. Батьки так бурхливо реагують на оцінки, бо мають святу потребу бурхливо реагувати, а кращого контакту з дитиною, ніж щоденник, не мають.

Шановні батьки! Налагоджуйте контакт із дитиною. Нехай шкільне навчання не зашкодить вам, не стане джерелом постійного конфлікту, а допоможе. Обговорюйте з дитиною зміст навчального матеріалу, покажіть, що цікавитеся предметом, вважаєте його важливим (а якщо не вважаєте, хай не вчить, правда), це дуже потрібно для мотивації дитини. Покажіть, що й ви трохи розбираєтеся в предметі, але дечого й не знаєте, нехай дитина пояснить. Без брехні, шкільні предмети містять дуже багато цікавого та корисного, і я певен, що жоден дорослий не знає всього цього в повному обсязі.

Виконайте разом із дитиною завдання — не для того, щоб забезпечити їй гарну оцінку на завтра, цього не потрібно, а щоб відчути зміст і рівень складності цього завдання, побачити у спільній роботі рівень дитини. Добре, якби були спеціально передбачені завдання для виконання всією сім’єю — в старших класах, із серйозних предметів, не їжачки з шишечок. Запитайте про події в школі, на уроках, про вчителя, висловіть своє ставлення (це окрема складна тема, що казати, якщо вчитель особисто вам не подобається, мабуть, зменшувати його авторитет не варто, хоч яким би поганим він був, краще від цього не стане).

Якщо дитина уникає спілкування, закривається, що буває на певних етапах розвитку, залишається особистий контакт із учителем. У деяких школах обов’язком учителів є регулярне написання для батьків коротенької характеристики поточної ситуації з предметом. Якщо ви отримали 70 знаків (декілька слів) тексту, то за кількістю інформації це еквівалентно сотні оцінок, і це не фокус, це працює.

Живе спілкування не піддається прямому обрахунку, але обсяг інформації величезний. Зовнішній вигляд учителя — декілька мільйонів оцінок, щоб ви розуміли. Тобто просто побачивши вчителя, ви отримуєте інформації більше, ніж із оцінок усіх ваших знайомих за всі роки школи. Я не возвеличую учителя, та ж математика стосується, наприклад, того, як виглядає кабінет. Так от, учитель не дасть вам повної розкладки за всіма пунктами, це неможливо, але ви побачите, що він за людина, як ставиться до вашої дитини, можливо, відчуєте якісь конфлікти чи навпаки — перспективи. Важливо, що й учитель отримає важливий для нього зворотний зв’язок, відчує принципи та цінності вашої сім’ї, не обов’язково усвідомлюючи це, але коригуючи своє ставлення до вашої дитини, сподіваюся, в конструктивному напрямі.

Так, випускні, екзаменаційні оцінки важливі для творення подальшої біографії. Учень виконує велику роботу, щоб отримати високу випускну оцінку, — роботу з вивчення предмета, спілкування з учителем, із однокласниками. На шляху до результативної оцінки будуть сльози, безсонні ночі, радість перемоги, відчуття власного безсилля — це життя, це правильно.

Кожне рішення впродовж усього навчання впливає на остаточний результат, визначає його. Але в зворотному напрямку це не працює — знаючи, яким було навчання, ви можете передбачити, якою буде оцінка, але знаючи оцінку, неможливо відтворити процес навчання. Розуміючи людину, ви можете прогнозувати, які в неї будуть оцінки, але знаючи тільки оцінки, неможливо зрозуміти людину.

Отже, передаючи повноваження — довіряйте, а не довіряючи — не передавайте повноважень. Ясна річ, довіра виникає не на порожньому місці. Довіра до своєї дитини, довіра до вчителів. То хто, як не ми, батьки та вчителі, зробить це місце не порожнім, наповнить його доброзичливістю, відвертістю, розумінням. Коли, як не зараз?

джерело

Яку зарплату отримуватимуть вчителі до кінця 2024 року?

Як мали змінитися доходи освітян?

У 2024 році вчителям мали двічі переглянути розмір окладу. Як повідомляв прем’єр-міністр Денис Шмигаль ще минулого року під час засідання уряду, цей процес планувалося зробити у два етапи, у рамках підвищення мінімальної зарплати:

з 1 січня – підвищення на 10% (до 3 195 грн);
з 1 квітня – додаткове підвищення на 12% (до 3 600 грн).

І дійсно, згідно з Пояснювальною запискою до проєкту Державного бюджету України на 2024 рік, у педагогів мало відбутися зростання зарплати.

Проте, Кабмін ухвалив проєкт зі змінами, які передбачає скасування другого етапу підвищення заробітних плат. Тобто залишили лише перегляд розміру оклад з 1 січня – 3 195 грн.

Яка зарплата буде до кінця 2024 року
В Освіторії.медія повідомили, що найнижчий оклад отримують вчителя без категорії, згідно з законодавством він відповідає 10 або 11 тарифному розряду, що на сьогодні становить 5 815 грн і 6 294 грн відповідно.

ля вчителів другої категорії (12 розряд) базовий оклад становить 6 773 грн, першої категорії (13 розряд) – 7 253 грн, а для вищої категорії (14 розряд) – 7 732 грн.

При цьому зазначили, що ставка не може бути нижчою за мінімальну зарплату в країні. Якщо заробітна плата нараховується лише в розмірі окладу без надбавок, автоматично здійснюється доплата до мінімальної зарплати.

Чи зміняться оклади вчителів до кінця 2024 року
Другий етап підвищення заробітної плати вчителів відклали на невизначений термін.

Міністр освіти і науки України Оксен Лісовий пояснив, що через складну ситуацію в державному бюджеті педагогам не варто очікувати підвищення зарплати до завершення війни.

джерело

Скрябін: таємниці легенди

 

Нікколо Паганіні

 

Сьогодні, 27 жовтня, відзначається день народження великого італійського скрипаля, композитора та віртуоза Нікколо Паганіні.

🎻Паганіні був не лише композитором та скрипалем, а й гітаристом. Насправді його музичне коріння пов'язане з мандоліною (як і у його батька). В 1801 він залишив публічне життя на три роки. Вважається, що цей час він провів у будинку тосканської дворянки, яка воліла, щоб він грав на гітарі. Навіть після цього періоду Паганіні грав на гітарі для приватних аудиторій, але не на публіці. Багато його композицій поєднували гітару з іншими струнними інструментами, наприклад, у дуетах для скрипки та гітари «Сонати з Лукки».

🎻Паганіні був одним із перших музикантів, які виступали без нот. На початку ХІХ століття було прийнято, щоб виконавці мали ноти на сцені, проте Паганіні відкинув цей підхід. Будучи творцем та майстром скрипкової техніки, він також був видатним шоуменом. Він ходив по сцені з впевненою манерою, граючи на скрипці, що було б неможливо, якби він був прив'язаний до пюпітра.

🎻Азартний гравець. Паганіні одного разу програв свою скрипку роботи Аматі в парі. Після цього один аматор скрипкової гри позичив йому інструмент майстра Гварнері. З того часу Паганіні грав лише на скрипках Гварнері, особливо прославившись своєю улюбленою скрипкою, яку він назвав "Канон". Наразі «Канон» виставлений у Музеї Палаццо Турсі у його рідному місті Генуя, Італія.

🎻Хоча Паганіні був азартним гравцем і помер у скрутному фінансовому становищі, незважаючи на стан, зароблений на гастролях, він підтримував художників, які не досягли такого успіху. Повідомляється, що він виступав на благодійних заходах і концертах на допомогу артистам, які потребують наприкінці своєї кар'єри.

Енріко Карузо

 

Енріко Карузо - перший оперний співак, який вирішив записати свої партії на платівки.

У 24 роки співак виконав партію Енцо у знаменитій «Джоконді». Тоді слава прийшла до Нього сповна.

Композитор Джакомо Пуччіні, почувши тенора Карузо, сказав, що він посланець Бога.

Карузо завжди виконував партії рідною мовою, уникаючи перекладів. Він також був чудовим образом на сцені.

За своє життя співак встиг записати близько 500 грамофонних платів, де було близько 200 оригінальних творів.

Окрім співу, Енріко любив створювати карикатури, грав на багатьох музичних інструментах, писав статті про вокальні техніки.

Карузо не мав класичної освіти. Він встиг лише закінчити початкову школу. Решту свого часу він присвятив співу.

Енріко Карузо - людина, яка стала оперною легендою. Сьогодні його манера виконання є прикладом усім молодим виконавцям.

Дмитро Бортнянський

 

"28 жовтня 1751 р. у Глухові народився Дмитро Бортнянський, перший український композитор-універсал: автор романсів, опер, творець нового типу хорового концерту; перший, чиї музичні твори почали виходити друком. Свого геніального попередника Михайло Вербицький називав "українським Моцартом".", - Ганна Черкаська.

"Українським Моцартом" називав Дмитра Бртнянського автор музики державного гімну України Михайло Вербицький. Музична спадщина Бортнянського величезна, а його церковно-вокальний стиль є вершиною тогочасного мистецтва. Недаремно творами Бортнянського захоплювалися Берліоз і Бетховен.

Повне зібрання творів Д.Бортнянського в 10 томах вийшло у 1882 р., вже після його смерті.

Дмитро Бортнянський був тим духовним, музичним генієм, який сягав своїм корінням глибин української культури. Його твори приваблювали слухачів простотою і народною мелодійністю, поєднуючи в собі елементи народного кобзарського мистецтва і українського хорового співу.

Максим Березовський

 

"27 жовтня 1745 р. у козацькій столиці Глухові народився Максим Березовський, перший композитор-українець, класик європейської музики. Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу.", - Ганна Черкаська.

Його ім'я увійшло в історію музики як автора першої української симфонії і опери, основоположника жанру хорового концерту.

Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу. На замовлення театру в Ліворно Березовський створив оперу «Демофонт». Цей твір викликав захоплення знаменитих музик світу. Затим була опера «Іфігенія». Упродовж 9 років Максим Березовський посилав свої твори до Петербурга, їх виконували у присутності царського двору, концерти українського композитора вивчали любителі церковного співу.

Переможна любов до рідного краю привела Березовського до столиці північної імперії, але у Петербурзі його трактують, як малоросійського вискочку. Злидні переслідують першого композитора Росії, він ледве зводить кінці з кінцями, не має навіть власного костюма. І продовжує працювати, створює шедеври духовної музики – концерти «Вірую», «Отче наш». У цей час Григорій Потьомкін захопився ідеєю створення музичної академії в Катеринославі чи Кременчуці, запросив Березовського на посаду ректора. Але із зруйнуванням Запорозької Січі ця ідея вмерла, Потьомкін забув про Березовського, а цариця дуже різко, знахабніло поводилися з Максимом. Він вирішив їхати додому… Свої закінчені й незакінчені твори «Марія», «Пугачов», «Арія кошового», «Хортиця», «Хор запорожців» та різні обробки рідних пісень, інструментальні твори про козаків-запорожців склав у валізу.

Композиторові був тільки 31 рік, але безнадія, психічна депресія, цькування довели до чарки. 24 березня (2 квітня 1777 р.) у Петербурзі Максим Березовський перерізав лезом горло. Правда, ніхто не спростував чуток, що Максим Березовський був убитий за наказом Катерини ІІ. За іншою з версій Березовський помер від хвороби, що супроводжувалася високою температурою, – «лихоманки».

Навіть ховали генія на казенний кошт на чужій землі. Загинув майже увесь архів композитора.

джерело

Максим Созонтович Березовський (27.10.1745-04.04.1777), український композитор, диригент, співак, класик європейської музики, представник новаторського раннього класичного стилю в українській музиці.

М. Березовський народився у м. Глухові на Сумщині. З раннього дитинства проявив неабиякий хист до музики.

Початкову музичну освіту майбутній композитор отримав у Глухівській музичній школі, яка була заснована у Глухові за ініціативи Гетьмана Данила Апостола. Тут учні за 2 роки навчання вивчали нотну грамоту, різні види хорового співу, гру на бандурі та на цимбалах. Вищу музичну освіту Березовський здобув у Києво-Могилянській академії. Саме у цей період Березовський починає писати свої перші хорові концерти та музичні твори. Тут з’являються його перші духовні твори – канти.

Завдяки чудовим вокальним здібностям, М. Березовський стає співаком придворної співочої капели у Петербурзі. Там він вчиться композиції у придворного капельмейстера Франческо Цопписа, досконально вивчаючи секрети майстерності італійської композиторської школи. У цей же період 15-ти річний композитор пише ряд хорових концертів, які завойовують широке визнання у публіки.

У 1760-х рр. Березовський, який служить придворним камер-музикантом, створює ряд хорових церковних концертів – “Приидите и видите”, “Вси языцы”, “Тебе бога хвалим”, “Господь воцарися”, “Хвалите господа с небес”.

М. Березовський - один із засновників хорального напрямку, автор перших зразків камерно-інструментального та оперного жанрів у вітчизняній музиці. Разом із Д. Бортнянським, М. Березовський створив новий класичний тип хорового концерту.

Творчий доробок композитора великий, але, на жаль, багато його творів не зберіглося. Серед творів, що відомі сьогодні - концерти «Не отвержи мене во время старости», «Остригну сердце», «Милость и суде воспою», «Слава в вышних Богу», опера «Демофонт», «Іфігенія» (не закінчена), літургії св. Іоанна Златоустого та інших.

Його композиторська майстерність отримала безліч схвальних відгуків сучасників – хвалили за хороший смак та мелодійність творів. Хоровий концерт класичного типу М. Березовського об’єднав традиції вітчизняного церковного співу «а капела» (без інструментального супроводу) зі співом італійських хорових шкіл.

У 1769-1771 рр. Березовського навчається в Болонській філармонічній академії. Цей найбільш престижний навчальний заклад з XVII ст. готував музикантів для всієї Європи.

Вчителем М. Березовського став знаменитий Падре Джованні Баттіста Мартіні. Навчання в Академії тривало 3 роки, і 15 травня 1771 р. М. Березовський представив свою екзаменаційну роботу з композиції, підписану Massimo Beresovski. Цей рукопис – є єдиним твором, написаним рукою самого композитора, який дійшов до наших часів та зберігається архівах Академії. Після вдалих іспитів М. Березовський одержав почесне звання Академіка музики, статус іноземного члена Болонської академії. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до сих пір зберігається в архіві Болонської академії.

Тріумфом перебування Березовського в Італії стала постановка в Ліворно його опери «Демофонт». Тут він також написав “Сонату для скрипки та чембало”, “Симфонію” та три клавірні сонати.

На жаль, велика частина спадщини композитора втрачена.

Серед численних духовних творів збереглися лише Літургія та кілька духовних концертів. Серед них – “Господь воцарився”, що є найбільш раннім зразком класичного хорового циклу, і “Не отвержи мене во время старости”, що став своєрідною кульмінацією творчості композитора.

Небагаточисельні зразки творчості Березовського дозволяють говорити про широту жанрових інтересів композитора, про органічне поєднанні в його музиці національної мелодики із загальноєвропейськими прийомами та формами розвитку.

У наші дні творча спадщина українського композитора входить до репертуарів багатьох європейських хорових колективів. Поряд з Д. Бортнянським та А. Веделем М. Березовський – один з найталановитіших українських композиторів XVTII ст., залишив нащадкам унікальні зразки духовної музики, що відносяться до «золотого віку» української музики.

В рідному місті композитора, у Глухові встановлено пам’ятник видатному українському композитору - Максиму Березовському, який вперше в історії української музики поєднав у своїй творчості досвід західноєвропейської музичної культури з давніми традиціями українського хорового співу.

Леся Дичко

 

Леся Дичко.

Леся Дичко.

Леся Дичко.

24 жовтня виповнюється 85 років Лесі Дичко - видатній українській композиторці, педагогині, народній артистці України, лавреатці Шевченківської премії, музичних премій, кавалеруорденів князя Володимира і княгині Ольги.

Леся Дичко - одна з найвідоміших хорових композиторів в Україні. Її твори широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах, у концертних програмах всього світу.

Хорова музика - улюблений жанр композиторки. Леся Дичко продовжила унікальну традицію української авторської духовної музики.

"Вона не уявляє собі життя без музики, творчості, спілкування з людьми. Вечори музикування, які зав­жди любила влаштовувати у себе вдома, запрошуючи музикантів, художників, цікавих людей, - свято для її душі, для гостей, нагода познайомити зі своїми новими творами, послухати композиції учнів, імпровізувати.", - Софія Грица для журналу "Музика".

Вона є авторкою балетів "Досвітні вогні", "Катерина Білокур", трьох хорових опер, трьох симфоній, 14-ти кантат, 2-х ораторій, 4-х Літургій на канонічні тексти та багатьох творів симфонічної та камерної музики і музики до кінофільмів, мультфільмів, понад 40 пісень.

Визнання новатора в хоровому мистецтві принесли їй кантати "Червона калина", "Пори року". "Кантата “Пори року” (слова народні) була написана в 1973 р. і стала хрестоматійним твором української музики. Парадоксально, але вперше цілісно твір був виконаний лише 30 років після його написання. Сталося це у дрогобицькому Соборі Святої Трійці у 2004 році.", - @Ковчег Україна

Новаторкою виступила вона й у мас­штабних жанрах - опері, балеті, адаптувавши їх до хорової музики. Відомий польський композитор Ромуальд Твардовський вважав її "королевою" української хорової музики.

У 1983 р. Леся Дичко створила балет "Катерина Білокур", який ще називався "Натхнення", за мотивами творів видатної української художниці. Живопис - одна з пристрастей Лесі Дичко поруч з музикою і архітектурою. Балет "Катерина Білокур" готувався до постановки, але через раптову смерть головного диригента Київського театру опери і балету Стефана Турчака у 1988 р. премʼєра не відбулася.

"За словами Ірини Сикорської Леся Дичко "вимальовує свої хорові картини, змушуючи звичні кольори яскравіти безліччю відтінків, створюючи найтонше звукове колористичне плетиво. І кожним звуком засвідчує: так могла написати тільки українка!"

Диригент Валерій Матюхін назвав Лесю Василівну "українським музичним Куїнджі".

Народилася Леся Дичко в Києві в родині інтелігентних, музично обдарованих батьків, котрі відразу виявили неабиякі музичні здібності своєї доньки. Її дідусь і бабуся були репресовані, тато виховувався в дитбудинку. Як згадує мисткиня, він мав абсолютний слух (грав напам’ять Шопена), мама чудово малювала. Дівчинка закінчила Київську дитячу музичну школу № 2, продовжила навчання в середній спеціальній музичній школі імені М.В. Лисенка. Після десятирічки були консерваторія, аспірантура, де, серед інших відомих педагогів, її наставниками були Костянтин Данькевич у Києві та Микола Іванович Пейко в москві. Крім консерваторії, Леся Дичко навчалася в художньому і театральному інститутах. З самого дитинства вона була надзвичайно життєрадісною й оптимістичною. Рідні та близькі називали її "вічною фантазеркою". Не втратила вона цих якостей і досьогодні. Сама композиторка не уявляє свого життя без музики: "Я маю дуже щасливу долю. Все життя я віддала музиці. I якби мені запропонували все спочатку, я б знову обрала музику. Музика, музика і тільки музика".", - УКРІНФОРМ.

Під час наступу рашистів на Київ Леся Дичко не залишила рідного міста: "Київ я обожнюю. Ми з чоловіком весь цей час перебували вдома. Страшно було, звичайно, як вони гатили по місту! Будемо триматися! Я вірю в перемогу, звичайно, вірю! А ця навала - вона піде. Шкода лише, що стільки горя принесла.", - сказала в одному з інтерв'ю Леся Дичко.

Многая літа!

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.