четвер, 29 січня 2026 р.

KOZAK SIROMAHA – ГУЛЯЛИ

 Я душа в тілі людини, я не тіло, я особистість, я в Україні, не на Україні.

Бо це сонячна радість. Я відчуваю її, пізнаю, знаю, ціную, навчаю. Любов віддаю щиро. Зла ні на кого не тримаю, бо кожен що наробив у житті - отримує своє сповна, закон природи не дарма. Цінуємо своє, своїх, поважаємо інших. Воювати - битися за святе без ненависті - гуляти. Закохані, в пошуках романтики - гуляли. Родинне свято, збір друзів близьких та родичів - гуляли. Козаки на коханях гопака - гуляли. У своїх безмежних мріях гуляємо, досягаємо! Ps. Любов, воля, перемога. Козак Сіромаха.



Земля квітуча, мова співуча,
Дівчата гарненькі,
Які солоденькі!..
Ріднії люди, добра вдача,
Козак співає - душа плаче...

Приспів:
Гуляли! Гуляли! Гуляли! Гуляли!
На широкі крила встали!
Гуляли! Гуляли! Гуляли! Гуляли!
Козаки по полю далеко мандрували!

Сам по собі в гаю чи в полі,
Ревуть гармати, не сумуй, мій брате!
В нас є Хортиця! В нас є Карпати!
Пройде страшна зима,
Підуть брати, як звати...

Приспів.

А я - така натура,
Виросла! Була! Пала!
А я - така натура,
Виросла! Була! Пала!
А я - така натура,
Виросла! Була! Мала!
А я - натура
Виросла! Виросла! Ха!

Приспів.

КОМФОРТНА ШКОЛА І РЕАЛЬНИЙ СВІТ


 КОМФОРТНА ШКОЛА І РЕАЛЬНИЙ СВІТ

Бо школу можна спростити.
А життя - ні.
Останнім часом дедалі гучніше звучить ідея, що школа для дитини має бути в задоволення. Легкою, яскравою, нескладною пригодою.
Без перевантажень. Без зайвого стресу. Без «травмуючих» оцінок.
Краще сердечка й смайлики. А якщо дитина за рік нічого не засвоїла і особливо не напружувалась - нічого страшного. Не будемо травмувати. Переведемо далі.
Соломку підстелили. Ще трохи соломки. І ще.
Щоб падати було м’яко.
А краще - взагалі не падати. Лягти. Увімкнути телефон. Розслабитись.
Все одно ж якось буде.
Права - дітям.
Вчителям - вимогу. Зробіть цікаво. Захопливо. Весело.
І тут раптом - сюрприз.
Діти нічого не хочуть вчити. Не цікаво. Не важливо. Не потрібно.
Серйозно?
Ми роками системно пояснювали, що напружуватись не треба.
Зусилля - необов’язкові. Наслідків немає.
Навіщо напружуватись, якщо соломки настільки багато, що можна просто лежати?
Але є одне питання, яке чомусь випадає з цієї красивої казки, а що далі?
Невже після школи життя теж буде легкою пригодою?
Завжди цікавою. Завжди в задоволення.
Ми ж усі із захватом їдемо на роботу?
Навіть коли не хочеться.
Батьки щодня з радістю готують, прибирають, вирішують проблеми?
Звісно ні.
Ми це робимо не тому, що кайфуємо.
А тому, що треба.
Бо є наслідки, є відповідальність. Бо так влаштоване життя.
Життя - не завжди зручне.
Не завжди цікаве. Не завжди м’яке.
І саме школа - той безпечний простір, де дитина може вперше зіткнутися з труднощами, але не на самоті.
Це і є те саме «загартування».
Той самий імунітет.
Як м’язи: кожне зусилля - новий ріст.
Часто чую від батьків:
«Стільки всього непотрібного вчать. Мені в житті нічого з цього не знадобилось».
А хто знає, що знадобиться дитині?
Ким вона стане?
Що саме вистрелить через 10–15 років?
Ніхто.
Саме тому школа - це різноманітне меню, а не один «корисний» салат.
Щоб дитина могла спробувати. Помилитись. Зрозуміти. Вибрати.
Фундамент закладається не під одну професію, а під життя.
А тим, кому здається, що з усього цього «нічого не знадобилось»,
цілком імовірно, шанс був - але ним не скористались.
А можливо, щось таки знадобилось, просто без усвідомлення.
Винятки, звісно, бувають. Але вони не правило.
І ще одне спостереження.
В одній громаді кілька шкіл.
В одну - черги. Конкурс. Престиж.
В інші - не можуть набрати навіть клас.
Умови однакові. Приміщення. Обладнання. Вчителі.
То в чому секрет?
Колись один директор зробив просту, але непопулярну річ - конкурс.
І це спрацювало.
Батьки думають: якщо конкурс - значить, цінно.
Дитина думає: я доклав зусиль - і в мене вийшло.
Формується цінність. Мотивація. Внутрішня відповідальність.
З роками школа отримує гнучкий, мотивований контингент.
Результати. Репутацію. Попит.
А інші - «дообслуговують усіх інших».
Поки школа безумовно відкрита для всіх - її цінність зменшується.
Бо те, що дістається без зусиль, рідко цінують.
Школа - не кара.
Але й не курорт.
Це непростий, але дуже важливий життєвий етап.
І якщо ми замість підготовки до падінь продовжимо лише підстеляти соломку,
життя потім не питатиме - і забере своє.
Без сердечок.
Без попередження.
І точно - без соломки.
P.S. Комфорт, безпека й умови - так.
Структурне спрощення, яке прибирає зусилля - ні.
─────────────────────
ДУМКИ БЕЗ МЕЖ
простір, де щирість не має кордонів.
Дякую, що читаєте. Дякую, що думаєте 💙💛

І все ж таки справжній психологічний комфорт — впевненість дитини в тому, що вона здатна впоратися з труднощами.
...образливе те, що у відсутності як інтересу до навчання, так, відповідно, і знань, звинувачують вчителя.

понеділок, 26 січня 2026 р.

Про сертифікації вчителів

 Ігор Лікарчук

Знову Facebook приніс новину.
Майже третина загальної квоти на проходження сертифікації вчителів у 2026 році так і не була використана. За наявності п’яти тисяч місць на незалежне оцінювання зареєструвалося лише 3423 педагоги.
На жаль, мій не надто оптимістичний прогноз долі сертифікації в українському виконанні, оприлюднений три роки тому, справдився.
Підтвердженням стала відмова вчителів її проходити.
Не спрацював навіть «пряник» — 20% надбавки.
Бо цей пряник не здатен перекрити приниження, тривогу, клопоти і проблеми, які падають на плечі тих, хто наважується сертифікуватися. Від цього він солодшим не стає.
Якщо бути об’єктивним, варто віддати належне ДСЯО: вони справді запропонували європейську технологію сертифікації. Наголошую — технологію.
За все інше ДСЯО не відповідає.
А в системі, де вчителя не визнають суб’єктом, будь-який «європейський інструмент» неминуче перетворюється на імітацію.
Пряник без гідності не працює.
Очевидно, це нарешті дійшло і до українських учителів.
Їхнє небажання сертифікуватися — це не «фе» процедурі.
Це велике «ФЕ» державній політиці ставлення до вчителя, у якій навіть пряник у його руках виглядає приниженням.

MIX пісень Назарія Яремчука - Марта Векліч Плюс для розучування

 


неділя, 25 січня 2026 р.

Ой Зима, Зима Весела! ❄️ Найкраща пісня про зиму для дітей | Руханка

 

1 Білі мухи налетіли, Все подвір'я стало біле. Не сидиться нам у хаті, Вийшли діти всі гуляти! Хто на лижі, хто на санки, Веселимось до світанку! Морозець щипає ніс, Подарунки нам приніс! [Приспів] Ой зима, зима весела! Знов прийшла в міста і села! Скрізь веселощі і сміх, І лежить біленький сніг! Ой зима, зима весела! Знов прийшла в міста і села! Знову радощі і сміх, Значить свято — Новий Рік! 2 Ми зліпили снігову, Бабу гарну і живу! Замість носа є морквина, Дуже радісна картина! Рукавички одягай, Сніжку в друга ти кидай! (Бах!) Не сумує тут ніхто, Гарний настрій на всі сто!

субота, 24 січня 2026 р.

NotebookLM від Google: Нова ера в підготовці до уроків

 

NotebookLM — це потужний інструмент, який може суттєво полегшити роботу вчителя завдяки використанню штучного інтелекту.
  • Інструмент миттєво створює конспекти на основі завантажених джерел (підручники, статті, PDF).
  • NotebookLM може швидко створювати запитання до тестів, флешкартки, теми для обговорень або навіть плани уроків, ґрунтуючись виключно на ваших документах.
  • Ви можете завантажити в NotebookLM увесь свій навчальний матеріал (програму, методичні посібники, авторські нотатки). ШІ відповідатиме на запитання та генеруватиме контент, використовуючи лише вашу інформацію, забезпечуючи точність і відповідність програмі.
-Унікальна функція генерації аудіо-діалогів/подкастів на основі ваших текстів дозволяє створювати додаткові навчальні матеріали для учнів з різними стилями сприйняття.
  • Інструмент працює виключно з тими джерелами, які ви самі завантажили (а не з усім інтернетом), тому ризик отримання неправдивої інформації, характерний для інших ШІ-чатботів, мінімізується.
  • Це не просто чат-бот, а асистент, орієнтований на джерело. Він допомагає краще опрацювати та використати наявні у вас навчальні матеріали. #notebooklm #освіта#NotebookLM #GoogleДляВчителя #НоваЕраУроків #ОсвітніТехнології

"Загублена симфонія". Максим Березовський: життя і спадщина музичного генія

 

Навчальне відео для уроків мистецтва у загальноосвітніх школах. Створено з допомогою ресурсу NotebookLM


Музична вітальня (вчителі мистецтва ЗЗСО)

Козацький гопак- чому в Січі це було перевіркою сили, а не танцем

 


Граємося? Щоб лише не догралися…

 

Суботні роздуми
Кілька разів передивлявся в YouTube інтерв’ю одного з відомих українських воєначальників, який у лютому 2022 року взяв на себе надважливу відповідальність — оборону столиці. Говорячи про війну, він перелічував усе, що має перелічувати військовий: зброя, фортифікації, мобілізація, управління.
Але серед цього прозвучало інше слово — освіта. І фраза, яка у воюючій країні звучить майже абсурдно: «В Україні освіта не формує патріотів».
Для мене, людини, яка прожила в освіті все своє життя, ця фраза болить не менше, ніж зведення з фронту. Бо означає вона просту й страшну річ: держава воює, а школа готує дітей до чогось іншого.
І як не важко це визнавати, але заперечити я не можу.
Я вже чую «аргументи» про «національно-патріотичне виховання», про предмет «Захист Вітчизни» (один раз на місяць!!!), виховні години, конкурси, музеї, віночки, шаровари, плани та концепції.
Панове. Можете не поспішати називати їх далі: я бачив цього стільки, що складно здивувати і переконати.
Бо переконаний давно, а слова генерала лише закріпили мою переконаність: з позиції воюючої країни і елементарного глузду усе перелічене — це оболонка. Матеріал для звітів і реляцій. Але точно не про формування громадянина-патріота.
Проблема набагато глибша. Вона — у освітній культурі, що склалася в Україні в останні роки. І у відповіді на питання: кого і до чого готує українська школа?
Минулої суботи я писав про учнівську свободу без меж і комфорт без зусилля — дві конструкції, які формують сучасного учня. Широке поширення мого допису в мережі та коментарі під ним свідчать, що я, на жаль, у своїх висновках не помилився.
Сьогодні — про інше явище, яке заполонило нашу шкільну освіту в останні роки і яке, на мою думку, має руйнівний вплив на формування особистості. Це — гейміфікація. А тут іще кілька днів тому пресслужба Мінцифри заявила про п’ять «освітніх трендів, які змінять навчання» 2026 року. Серед яких — гейміфікація. Яку в українських реаліях ототожнюють з грою.
Давайте назвемо речі своїми іменами.
Гра у педагогіці — не новина. У класичній педагогіці гра у освітньому процесі мала три ключові сенси: роль, правила, відповідальність. Скажімо, Іван Стешенко, міністр освіти доби УНР, наполягав на необхідності існування учнівського театру в кожній школі. Дитина в театральній грі не просто «веселиться» — вона входить у роль, розвиває пам'ять, мову і мовлення, діє в межах правил, контролює емоції, співпрацює з іншими відповідає за результат: свій і колективний. Такою є і класична дидактична гра, і шахи, і пластунські змагання… У всіх них гра — інструмент ускладнення та інтенсифікації навчання, а не розвага.
Гейміфікація в класичному розумінні цього слова — теж про це. Її мета — навчити мозок працювати в умовах складності, у середовищі з обмеженнями, ризиками, наслідками, тиском і вибором. Не випадково армія навчає через симуляції, бізнес — через стратегії. У країнах з сильною школою гра — це інструмент, а не сурогат навчання.
А тепер — до України.
У пресрелізі, який я згадував, метою гейміфікації в школі визначають підтримку мотивації до навчання без стресу та зайвого тиску. На практиці це виглядає так: «Щоб дитина вчилася, їй має бути весело. Без тиску. Без складнощів. І бажано з бонусами». Будемо навчатися — граючись.
Ті, хто просуває гейміфікацію (розробники платформ, EdTech-стартапи), часто роблять акцент на зовнішній атрибутиці.
«Це весело!» Маркетинг обіцяє, що навчання стане суцільною грою. Насправді, глибоке навчання вимагає зусиль і концентрації, які далеко не завжди бувають «веселими».
«Учні будуть вчитися самі», а бали та рейтинги автоматично створять мотивацію. Так, але психологи давно довели, що це працює лише на короткій дистанції.
Ефект новизни. Так, він є. Хоч насправді, «вау-ефект» від нової програми зникає через 2–3 тижні, коли дитина звикає до інтерфейсу.
Але у гейміфікації в українській освіті є іще й «темна» сторона, про яку воліють мовчати.
По-перше, це «вбивство» внутрішньої мотивації в учнів. Якщо дитина вчить математику лише заради «алмазів» у додатку чи майбутніх «мрійок», вона перестає цікавитися самою математикою. Як тільки прибрати нагороди — навчання зупиниться.
По-друге, це надмірна конкуренція. Рейтингові таблиці мотивують топ-5 учнів, але можуть демотивувати решту класу, створюючи відчуття меншовартості.
По-третє, це спрощення контенту. Складні концепції (наприклад, філософські ідеї або глибокий аналіз літератури) важко чи майже неможливо «загорнути» в гру без втрати сенсу.
І головне. У «педагогічній» моделі на основі мотивації виникає зовсім інша логіка освітнього процесу: «Я роблю щось тільки тоді, коли мені за це дадуть винагороду». Знання стають товаром, а не цінністю. Змінюється парадигма процесу навчання: із «вчися, бо це потрібно для життя» на «вчися, бо це дає можливості та нагороди». Сьогодні це — наклейки, бейджики, «сонечка», «квести». Завтра — «мрійки», які можна буде обміняти на розваги.
Для такої логіки освітнього процесу гейміфікація — знахідка, палочка-виручалочка, сучасною мовою підлітків — «Вау»
Мило. Зефірно. Зручно.
І абсолютно не про доросле життя.
Зупинимося і чесно запитаємо: кого готує така модель?
Бійця-захисника? — Ні.
Інженера-конструктора БПЛА? — Ні.
Фронтового лікаря? — Ні.
Першопрохідника? — Ні.
Науковця? — Ні.
Хорошого столяра, муляра, сантехніка? — Ні.
Вона готує споживача. Людину, яка живе за принципом: «А що мені за це буде?»
У мирних країнах це — півбіди. У країні, яка воює і ще довго житиме в умовах загрози, — це катастрофа. Непомітна, тиха, але стратегічна.
Споживач не піде туди, де складно, заради ідеї та Батьківщини. Він піде туди, де дають бонуси. А ще краще — пристосується, щоб їх отримати. Як хамелеон, змінюючи зовнішній вигляд залежно від обставин.
Хамелеони ніколи не захищають територію. Вони захищають лише власну шкіру.
А тепер згадайте основний месидж від МОН освітянам на поточний навчальний рік: «Готувати до життя в мінливому світі». Це якраз про хамелеонів, для яких Батьківщина буде там, де зможуть пристосуватися залежно від мінливості…
Чому так сталося? Бачу чотири причини.
Перша.
В українській освіті зникла практика серйозних науково-педагогічних експертиз новацій. Очевидно, перш ніж підтримувати ідею геміфікації, як одного із основних трендів у освіті, МОН мало б провести серйозну науково-практичну експертизу технологій впровадження гейміфікації в освітній процес і чітко сказати: це — інструмент, а не тренд. Інструментів у педагогіці багато. Надавати перевагу одному із них – зло і професійна некомпетентність. Тим більше, що кожен інструмент можна використовувати, як на благо, так і на шкоду.
Друга.
Як завжди – гроші. Будь-яка «ігрова новація» моментально перетворюється на бізнес-модель. З’являються структури, що продають «ігрові технології», тренінги, сервіси, програми. Чому МОН це легітимізує і фактично благословляє їх на ринок, — здогадатися не проблема.
Третя.
Чиновників, в основному, цікавить картинка: тут і зараз. Використання елементів гейміфікації для створення ефекту «вау» - це якраз. Презентації, фото, реляції, пілоти, форуми, кейси. Показуха змінила якість як управлінську мету.
Четверта.
Про неї говорити складно. Але скажу: національна безпека може бути зраджена не лише сьогодні. Її можуть зраджувати наперед, формуючи тип людини, яка не здатна захищати свою державу, служити державі і творити для неї. Захист, служіння і творіння — це праця. Тяжка і складна. Захист, служіння і творіння на благо держави — далеко не завжди увінчуються нагородами. Але без захисту, служіння і творіння держави не буде.
Споживач, якого закликають готувати до життя в мінливому світі за допомогою ігор, що проголошуються трендом освіти, ні захищати, ні служити, ні творити державу не буде. Саме в цьому і закладена її зрада в майбутньому.
Іще про одне.
Чому ми не говоримо про те, що розвинені країни (Фінляндія, Японія) не роблять гейміфікацію одним із основних трендів освітнього процесу?
Та тому, що у цих країнах державні стратегії фокусуються на феноменологічному навчанні (вивченні реальних проблем) та автономії вчителя. Гейміфікація там сприймається лише як один із тисячі методів, а не як «двигун» системи. Вчитель, якщо вважає за потрібне, то використовує той чи інший інструмент, якщо за потрібне не вважає – не використовує. Там відсутня практика проголошення державою тренді на інструменти педагогічної дії.
Крім того, у освітніх системах цих та інших країн є те, чого немає у освітній системі України.
1. Психологічна зрілість. Фінська освіта базується на тому, що дитина має навчитися вчитися заради самого процесу. Введення «ігрових валют» на державному рівні там вважають кроком назад до «дресирування» балами.
2. Занепокоєність ризиком цифрової залежності. У Швеції та Франції зараз спостерігається зворотний тренд — обмеження використання гаджетів у школах. Державна гейміфікація, навпаки, змушує дитину проводити в екрані ще більше часу.
3. Надання переваги стійкості та глибині знань. Розвинені системи бояться, що «ігрове» навчання зробить знання поверхневими (ефект «погуглив, виграв, забув»).
Там бояться. А ми? Мабуть, уже вовка за хвоста спіймали?
У переліку освітніх трендів 2026 року, оприлюдненому Мінцифри, названі штучний інтелект як асистент учителя, цифрові журнали, цифрові навчальні плани, гейміфікація. Але в цьому переліку немає найважливішого тренду для освіти воюючої країни — формування громадянина України, патріота, здатного відповідати за свою державу і захищати її.
МОН цей перелік не заперечило і не доповнило. А в державній політиці мовчання завжди означає згоду.
Тепер я прекрасно розумію прямий висновок генерала: українська освіта не готує патріотів. Він сказав це як військовий: чітко, коротко і без реверансів. Жаль, що його майже ніхто не чує.
У TikTok, якому гейміфікація освітнього процесу начебто має стати противагою (?), підлітки масово дивляться ролики про те, як майстри роблять молодим хлопцям модні зачіски. Паралельно хлопці й майстри розмовляють.
В одному з таких відео майстер, побачивши хлопця у вишиванці, усміхнувся і запитав, чи це його щоденний стиль. Відповідь була проста: «Сказали, що у ліцеї сьогодні будуть великі гості. Прийдіть у вишиванках».
Ось вам і гра в сучасній школі. У вишиванку. Щоб було зручно школу показати великим гостям. Пристосувалися до життя в мінливому світі: сьогодні одні гості — одна роль, завтра інші — інша. Споживацтво чистої води.
Іще раз: у воюючій країні школа не має права готувати споживача. Бо споживач не захищає державу. Він шукає, де зручніше.
P.S. Випереджаючи тих, хто любить займатися хейтерством. Я добре знаю «плюси» гейміфікації. Це і миттєвий фідбек, і створення умов для реалізації права учня на помилку, і візуалізація того, як учень «росте» (рівні, ХР), що активує дофамінову систему, та інші. Але це за умови, якщо гейміфікація базується на психології та сучасній дидактиці, а не на картинках і кліках мишкою. І лише тоді, коли вона —один із інструментів, а не оголошений державою тренд. Нам до такого розуміння іще дуже далеко.
(Ілюстрація до цього допису створена штучним інтелектом)