Інструкція для батьків, як не піддаватися на шкільні побори.

Конституцією безоплатну середню освіту. Шкільна реальність трохи інакша. Незадовго до нового навчального року батьківські форуми і групи буквально вирують повідомленнями про збори грошей на додаткові зошити чи посібники, на фіранки чи святкування 1 вересня… Одне слово, варіантів шкільних безліч.

Узявши до уваги звернення батьків та поради, які їм давали батьки-активісти, можна укласти таку своєрідну інструкцію для батьків (особливо для новобранців, чиї діти вирушають до першого класу). Ідеться про комунальні, тобто неприватні школи.

Отже, спочатку батькам можуть запропонувати сплатити вступний внесок для зарахування до школи. Це може бути директор, вчитель чи представник батьківського комітету. Платити запропонують готівкою, на банківську картку або на рахунок приватного благодійного фонду чи громадської організації, які є «при школі».

Розповідаємо, чому ви, батьки, не повинні цього робити. Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про освіту», кожна особа має право здобувати початкову та базову середню освіту в закладі освіти (його філії), що найбільш доступний і наближений до місця проживання особи.

Відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про повну загальну середню освіту», кожна дитина має право на здобуття початкової та базової середньої освіти у найбільш доступному та наближеному до місця її проживання закладі освіти (його структурному підрозділі).

Тобто є гарантоване право на здобуття початкової та базової середньої освіти, і про жодні вступні внески до комунальних закладів освіти не може бути й мови.

Згодом батьків приєднають до батьківського чату в якомусь месенджері, і ось там почнеться: здайте у фонд школи, фонд класу, на охорону, прибирання, ремонт тощо. Але підкреслюю ще раз: ви не зобов’язані цього робити. Засновником шкіл є місцева влада, вона й виділяє кошти на потреби школи.

Як же боротися із внесками/поборами? Є кілька порад. Перша — не ходіть на батьківські збори. Друга — вийдіть з усіх батьківських чатів.

Ви відвели дитину до закладу освіти задля освіти. Освітні послуги надають учителі. Саме в них у приватній розмові ви можете дізнатися про успіхи чи невдачі вашої дитини. Персонально і конфіденційно. З усіх питань, які стосуються навчального процесу, поведінки дитини, спілкуйтеся виключно з класним керівником або вчителями-предметниками.

Тепер докладніше про кожен пункт поборів.

Охорона

Особи, які сидять на вахті на вході в школу, мають бути штатними співробітниками й отримувати зарплатню з бюджету, а не з батьківських кишень. Не платіть приватним охоронним структурам у незрозумілий спосіб на підставі договорів, укладених батьківським комітетом.

Ви знаєте, що дітей у школі не охороняють, охороняють комунальне майно. Не платіть за збереження майна, яке вам не належить. Збереження майна — це інтерес і відповідальність власника. Платити за охорону майна має власник (місцева влада), а не батьки.

Прибирання

Технічні працівники зараховані до штату школи, отримують заробітну плату з бюджету і прибирають усю школу, з класами включно. Забудьте про те, що прибиральниці прибирають лише коридори, а класи прибирають діти. Це відмовка для збору коштів або примусу дітей до прибирання.

Пункт 5 статті 53 Закону України «Про освіту» каже: «Залучення здобувачів освіти (тобто школярів. — Р.Б.) під час освітнього процесу до виконання робіт чи до участі в заходах, не пов’язаних з реалізацією освітньої програми, забороняється, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету міністрів України».

Таким чином, учні не можуть бути залучені до будь-яких робіт замість уроків, якщо такі роботи не передбачені навчальним планом. У позаурочний час діти можуть залучатися до прибирання, проте виключно за власним бажанням і з дозволу батьків.

Ремонт

Ремонт у навчальному закладі повинен робити власник. Власником комунальних навчальних закладів є територіальна громада в особі відповідного органу влади, який і відповідає за належний стан навчальних закладів.

Запам'ятайте, будь ласка: ні батьки, ні вчителі, ні, тим більше, діти не зобов'язані робити ремонт (фарбувати, клеїти шпалери, міняти вікна тощо).

Коли хтось проситиме вас безоплатно попрацювати в школі/садочку чи здати гроші на ремонт, порадьте йому насамперед звернутися до органів управління освітою (відділи освіти, управління освіти, департаменти освіти).

Щодо батьківських комітетів

Батьки, чиї діти опинилися в одному класі з вашою дитиною, — випадкові люди. Можливо, когось із них ви знали раніше, з кимось познайомилися вже в навчальному закладі. Якщо усміхнеться доля, декотрі з них навіть стануть вашими друзями, але... Жоден батьківський комітет, жодні батьківські збори не мають права диктувати вам умови: гроші, форма, зошити і т.д.

Батьківських комітетів юридично не існує. Вони не передбачені жодним нормативним актом. Це самопроголошені утворення, які не мають жодного стосунку ні до вас, ні до вашої дитини, ні до ваших приватних коштів. Будь-які рішення батьківських комітетів — фікція, порожнє місце, мильна булька. Якщо голова батьківського комітету підписує якийсь документ, такий папірець є нікчемним, не має жодної юридичної сили. Такого суб'єкта правовідносин як батьківський комітет — не існує.

Ніхто, крім вас, не скаже «ні!» поборам. Ніхто, крім вас, не відмовить здирнику і шахраю.

Зрештою, це ж ваші гроші. Зароблені вашою працею. Ви — їх власник. І тільки ви ними розпоряджаєтесь. Якщо вам забракне духу сказати категоричне «ні!», вам не допоможуть жоден закон, наказ чи навіть «страшна» петиція.

Коли у вас просять милостиню, ви всім даєте? А звіт у жебраків просите про використання пожертви? Попросіть — дізнаєтеся про себе багато нового, може навіть гроші назад кинуть.

Як із жебраками, так і з батьківськими комітетами. Ніхто вам не зобов'язаний звітувати. Ви самі віддали ваші гроші. Можете з ними попрощатися й забути... Це вже і сумно, і смішно водночас — батьки не хочуть здавати «добровільні внески». Але роблять це. І все кивають на Міносвіти, на реформаторів, на чиновників: «А забороніть мені здавати гроші невідомо-кому й невідомо-на що! Але так забороніть, щоб я їх точно не міг/не могла здавати. Тримайте мене за руки й ноги, краще прив'яжіть, бо я не можу не здавати. Це, звісно, мої гроші, але вони не потрібні мені, не потрібні моїй дитині. Вони потрібніші батьківському комітету. Я не хочу, але не можу не здавати…» Невже, такий страшний чорт, тобто батьківський комітет? Може, ви купуєте щось вкрай необхідне? Наприклад, лояльне ставлення інших батьків і працівників закладу освіти? Чи повагу? Не забудьте доплатити за гідність — є така рідкісна й дорога чеснота. Для початку можете письмово повідомити директору про те, що відбувається в закладі освіти, яким він керує. Бо за все, що відбувається в закладі, на керівника покладено персональну відповідальність. Навіть якщо він про це не знає або вдає, що не знає.

Наступна інстанція — органи управління освітою: відділи, управління, департаменти освіти. Письмово повідомляємо про вимагання/шахрайство та бездіяльність директора закладу освіти.

Якщо ні директор закладу освіти, ні органи управління освітою не реагують на правопорушення або реагують, але внески/побори не припиняються, — письмова заява до поліції.

Її потрібно написати/надрукувати (вказати конкретних осіб і конкретні факти, додати докази), підписати власноруч із зазначенням ПІБ заявника та подати до поліції (особисто чи поштою).

Кожен збирач коштів — це конкретна людина, яка має прізвище, ім'я та по батькові. Якщо конкретна людина займається вимаганням чи шахрайством (ст.189 і ст.190 Кримінального кодексу України), ця конкретна людина несе відповідальність.

Дуже хотілося б, аби наші поради не стали вам у пригоді, щоб у школі, в якій навчається ваша дитина, все робилося законно. І, до речі, такі школи є.

джерело

Шановні батьки, вчитель не може виховувати вашу дитину!

 Багато батьків плекають ілюзію, що вчителі в школі можуть навчити їх дітей усього необхідного для дорослого життя. Але саме ми, батьки, відповідальні за правильне виховання людей. Це не функція шкіл.

Багато батьків кажуть: «Нехай вчитель навчить  мою дитину». Ну, давайте полічимо. Вчитель вашої дитини проводить з нею приблизно 7 годин в день, 5 днів на тиждень, приблизно 30 тижнів на рік. Цього часу мало, щоб навчити її правилам поведінки й ще подати навчальну програму!

Саме батьки повинні показувати приклад і викладати своїм дітям важливі життєві уроки. Вчителі можуть доповнювати вас, але саме вас будуть наслідувати ваші діти. Станьте добрим прикладом для наслідування!

джерело

Достойніше не буває. Мінімальна зарплата 6 тис, а вчителі отримують

 

#Зламайсистему

#Зламайсистему

#Зламайсистему

Задай домашнє завдання: "погуляти з татом(мамою, дідом, бабусею) в парку".

 За деревами не видно лісу, а за паперами не видно школи і дітей.

Потерпають і дерева, і діти, і ліс, і школа...

картинка просто так

Микола Садовський

 Тільки двоє акторів були поза конкуренцією в драмі і в опері – це Микола Садовський і Федір Шаляпін. Українець блискуче грав усіх чоловічих персонажів “Наталки Полтавки”.

П’ята дитина Карпа Адамовича Тобілевича – Садовський Микола Карпович (1856-1933) народилася 1 (13) грудня 1856 р. у селі Костувате на Херсонщині. Домашня мамина школа, потім Єлизаветградське реальне училище. Замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища пішов на фронт добровольцем. Микола брав участь у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипки, дійшов до Константинополя. З війни повернувся унтер-офіцером із Георгієвським хрестом. Отримав його на Шипці, коли в бою полковий прапор перехопили турки, Микола пішов на них з голими руками і повернув знамено. Микола пишався, що за всю війну нікого не убив.
Їхньою дивізією тоді командував Михайло Драгомиров, майбутній київський генерал-губернатор. Пізніше, щоб отримати дозвіл на виставу, артист Садовський ішов до свого колишнього командира. Той одразу ж переходив на українську і – давав дозвіл, порушуючи закон.
Служив у Бендерах. Там ставний, незвичайної вроди 22-річний Микола Тобілевич (Садовський) зустрів свою Марію. 24-річна дружина його друга, Олексія Хлистова, сидячи при роялі, виводила:
Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду…
Її спів підхопив такий теплий баритон, що й холодильник би розморозив:
Вони пили, воркотіли,
Та знялися й полетіли.
Якщо Трістана з Ізольдою з’єднало чар-зілля, то серця українських коханців з’єднала пісня. З того часу у Бендерах влаштовувалися концерти, всіх чарував спів херсонця та чернігівки. Зіграли Петра й Наталку в аматорській постановці «Наталки Полтавки». Офіцер Олексій Хлистов писав Миколі: «Связь Ваша с моей женой есть факт, но этого недостаточно для официального развода. Признаете ли вы обвинение мною жены в незаконной связи с Вами? Прошу дать утвердительный ответ. Надеюсь, Вы поступите, как честный человек и как бывший друг…». На одній із вечірок, коли всі були добре під чаркою, гості почали вмовляти Хлистова відпустити Марію на сцену. «Добре, якщо це буде український театр», – сказав чоловік і написав розписку. Незабаром усі роз’їхалися, Хлистови потрапили до Свеаборга, де Марія варила геніальні борщі та їздила в Петербург до консерваторії. І от у 1882 році прийшло Марії запрошення до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Адасовський знайшов переконливі аргументи.
У Єлизаветграді Марія зупинилася у будинку Тобілевичів, де жив тоді Садовський. У міському театрі відбувся дебют Заньковецької у «Наталці Полтавці». Маленька на зріст, веснянкувата акторка підкорила всіх. Марко Кропивницький був до сліз зворушений її грою, зняв свій перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Так і носила Марія все життя ту обручку. Карпенко-Карий вважав: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени».
Здавалося, мрії збуваються: вона – кохана й закохана, вона – актриса. Після семи років життя з Миколою Марія отримала офіційну «волю» від Хлистова, але, щоб обвінчатися вдруге, мала відбути сім років у монастирі. Розлучатися зі сценою, з коханим у неї не було сил! У одному з листів Микола Садовський писав їй: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!»
У Петербурзі сталося диво: Олександр ІІІ з дружиною з’явився у приватному театрі, потім їх запросили грати у трупі імператорського театру і ще кілька разів Заньковецька одержувала запрошення на імператорську сцену.
Та боги заздрять щастю смертних, адже Марія – однолюб, а Микола – ні, не підлий джиґун, просто чоловік, який не відмовляв черговій «кицюні».
Він скакав у гречку з актрисами, але ставав на коліна й обурювався: «Маріє! Невже ти могла так подумати? Ти ж – моя єдина кохана кицюня». А ще сестра Садовського Марія – красуня, великий талант, вічна конкурентка Заньковецької при бідному репертуарі. Дві Марії, виконавиці одних і тих же ролей так ворогували, що Садовська -Барілотті кинула трупу брата і невдовзі 35-літньою пішла з життя, лишила чотирьох сиріт.
Нерви, сварки, коханці розлучалися навіки; Марія йшла з театру. На зло Марії Садовський одружився з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів – Миколу (1898–1964) та Юрія (1899-1909). Був лютий 1900 р. Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька з партеру кинула йому білу троянду на ознаку примирення й усміхнулася. Микола низенько вклонився, взяв квітку, підніс її до вуст. Прийшов короткий мир. Микола розлучився з дружиною, забрав собі молодшого сина – і поїхав до Марії. Юрко одразу ж назвав Заньковецьку «мама Марія», а її матір – «бабуня Марія». Так і лишився він у Ніжині, у бабуні Марії. І знову він кинув усе; поїхав на Галичину, створив у Львові театр, став його директором і режисером. Вона поїхала в турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримали. Він повернувся і вони заснували перший український стаціонарний театр опери та драми у Києві (1907, нині театр оперети). Микола Карпович мав будиночок на хуторі Зелений Клин, але майже не бував там; Марія поселилася у сестри Ліди на Васильківський (поряд із театром). Садовський і днював, і ночував у стінах свого театру, харчувався у своїй маленькій квартирці, обладнаній на третьому поверсі під дахом театру, страви замовляв у ближчому трактирі. І таки не встояв перед чарами юної «кицюні» – Марією Малиш-Федорець. «Малишка» зачарувала Миколу Карповича, почала отримувати ролі, на які претендувала Заньковецька. Не бувати такому! Маня-Мура влаштувала «господареві гарему» сцену; зібрала речі і виїхала в Ніжин. «Поверни мені Юрка!» – тільки й крикнув Садовський. Повернула. Літо Юрко проводив на хуторі, куди батько зрідка навідувався.
І от Садовський грає Карася. Неперевершено грав Микола на натягнутих нервах, танцював. Перед третім актом листоноша приносить телеграму від якої усі оніміли приголомшені. Там йшлося, що Юрко сильно застудився і помер. Антракт продовжили, Садовського відпоїли ліками. «Паяц, на сцену!» – сказав актор – і так дограв, що публіку заціпило.
У грудні 1911 р. відбулося перемир’я: Микола та Марія знялися в першому українському фільмі «Наталка Полтавка» (Катеринослав, Данило Сахненко). Під час війни частину акторів забрали до війська, частину спокусили сусідні театри, «Малишка» теж зникла. Лишилася вірна собацюра Норка. І раптом – херсонська актриса молодесенька та гарнесенька Валентина Іванова.
А коли постала Центральна Рада УНР, Садовський і його театр виконував роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Він емігрував разом із армією Петлюри. В Ужгороді Садовський зустрів свого старшого сина Миколу — офіцера армії УНР, майбутнього професора філософії. Микола-молодший в Ужгороді познайомився з Євгенією Гладиковою, своєю майбутньою дружиною. Утрьох вони добралися до Праги. На еміграції Садовський жив у селі Мокропси, наймався косити сіно за 30 крон і гальбу пива.
Та розлука не для них – і Микола повернувся, прийшов до Марії, яка гіркими докорами поглибила розрив. І пішов Садовський на Стрілецьку, 76 до останньої «кицюні» – акторки Валентини Чаус, молодшої на 45 років. Часто ж ночами Садовський сидів під дверима Заньковецької на Великій Васильківській, 121 і просив: «Маню, відчини!» Марія не мала сил простити.
У 73 роки Садовський без дублера знявся у фільмі «Останній лоцман». Коли дід пірнув у зимну воду Дніпра, всі заклякли з переляку, а він крикнув: «Знімайте, чорт забирай!»
І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала. А перед тим писала його братові Панасу: «Я досі люблю Миколу…».
Через рік Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із коханим. 
джерело

74 роки виповнюється Євгену Савчуку - відомому хоровому диригенту, педагогу, багаторічному керівнику Національної хорової капели "Думка"

 74 роки виповнюється 10 лютого Євгену Савчуку - відомому хоровому диригенту, педагогу, багаторічному керівнику Національної хорової капели "Думка", народному артисту України, голові хорового товариства України імені М.Леонтовича, Шевченківському лауреату, Герою України.

"…Як я себе можу називати героєм, як я став ним в мирний час, а люди гинуть тепер на сході, то це було б нормально, щоб я себе так називав. Ці звання, які зараз існують, вони з часом відімруть. Має бути просто ім’я людини, якщо вона заслужила таке ім’я… Мені з усіх звань найцінніше і найдорожче - те що я лауреат Шевченківської премії.", - сказав Євген Савчук про звання і нагороди в одному з інтерв'ю.

Творчий шлях Євгена Савчука є цілою епохою в історії української культури. Він талановитий диригент, хормейстер, митець, який відкрив світові красу української хорової музики.

Народився в с.Брусниця на Буковині. Закінчив диригентське відділення Чернівецького музичного училища і Київську консерваторію. Ще в студентські роки його запросили працювати у Київському театрі оперети. Євген Савчук був диригентом-хормейстером Державного народного хору імені Г.Верьовки, художнім керівником Київської чоловічої капели імені Л.Ревуцького. З 1984 р. понад дадцять років очолював хорову капелу "Думка", створену в 1919 р. як Державну Українську Мандрівну Капелу.

Він зберіг і творчо розвинув усе найкраще, зроблене його попередниками. Під його орудою за понад 25 років капела зробила вагомий внесок у розвиток національного мистецтва і стала одним з провідних хорових колективів світу. "Думка" по праву вважається законодавцем традицій хорової справи і еталоном хорового виконавського мистецтва.

Саме "Думку" обрав для свого ювілейного концерту в київському палаці "Україна" в 2013 р. всесвітньо відомий італійський композитор Енніо Морріконе, володар декількох "Оскарів", автор музики до 450 фільмів.

Очолювана Євгеном Савчуком капела "Думка" стала лауреатом Національної премії імені Т.Шевченка, об'їздила з гастролями весь світ.

Євген Савчук є ініціатором і організатором ряду конкурсів і фестивалів - імені Миколи Леонтовича, імені Кирила Стеценка, "Співає Київ весняний".

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.