Чому в суспільстві, яке святим назвати складно, ми вимагаємо святості саме від учителя?

 Якщо система знову і знову показує освітянам, що одна помилка (непорозуміння) може коштувати їм роботи та репутації це… ?!

Віктор Громовий

Це не кар'єра. Це постійна загроза. «Дамоклів меч».

Vlad Yakymakha

Утримання вчительського стану в постійному страху — це не просто управлінська помилка. Це симптом глибшої духовної й культурної окупації. Таке явище варто розглядати не лише як соціолог, що зводить усе до статистики, і не лише як психолог, що досліджує травму. У ньому видно метафізику влади, яка намагається викорінити здатність суспільства творити себе.

Освіта — це серце культури. Не музей, не архів, а саме школа: місце, де створюється майбутній носій традиції, де звичні слова “мова”, “воля”, “світогляд” наповнюються кров’ю та рухом. Учитель у такій системі — не просто функція. Це свідок і хранитель культурної тяглості. Доки вчитель мислить вільно, культура жива.

Страх змінює все. Коли вчителя ставлять у режим постійної тривоги — перевірками, погрозами, економічною залежністю, приниженнями, — його свідомість переводять у стан оборони. Людина у страху не творить: вона виживає. Вона перестає піднімати очі до горизонту й вчить лише тому, чому наказано. У такій атмосфері втрачається не тільки свобода слова — втрачається свобода думки. Це і є культурна окупація: не зруйнувати школу, а зруйнувати здатність школи творити.

Окупована освіта стає інкубатором покори. Замість осмисленої історії там живе зручна міфологія. Замість національної гідності — риторика «не висовуйся». Замість діалогу — монолог начальства. І ця деформація непомітно передається дітям: вони вчаться не знанням, а атмосфері. Страх учителя породжує безголосе покоління.

Але культура має одну хитру властивість: вона продовжує рости навіть у тріщинах. Нація вивітрює окупаційні нашарування, як вітер вивітрює пил зі скелі. У кожній країні, що проходила через тиск або пряме поневолення, саме вчительський стан ставав першою точкою пробудження. Кумирів змінювали на мислителів. Страх — на відповідальність. Покору — на гідність.

Тому питання про страх у школі — не про зарплати й нормативи. Це питання про свободу культури. Для суспільства, яке прагне вирватися з колоніального минулого, відновлення гідності вчителя є актом самовизначення. Це схоже на повернення голосу після тривалого мовчання: спершу тіло лякається звуку, але згодом згадує, що може говорити на повні груди.

Культурна деокупація освіти починається зі зміни логіки. Вчитель — не носій страху, а носій смислу. Не адміністрований гвинтик, а співтворець майбутнього. Школа — не підрозділ державної дисципліни, а лабораторія людяності. І саме там народжується етичне ядро нації: здатність бачити світ ясними очима, відрізняти правду від облуди, не боятися бути собою.

Коли в класі зникає страх, зникає й окупація. І з’являється те, що найважче знищити будь-якій імперії: вільне покоління.

Олександр Козлов

Система, яка надмірно карає за поодинокі помилки чи непорозуміння, руйнує довіру, гальмує розвиток і змушує найкращих фахівців тікати з професії, перетворюючи школу на місце, де панує страх, а не натхнення.

Юрій Лісовенко

Біда в тому, що вчителів зробили окремою кастою і вважають за нормально вимагати від них більше чим від пересічного громадянина.