Діти — в реєстрі, вчителі — в журналах, депутати — у фотозвітах

 Maksim MykhajlenkoСоюз освітян України

1 дн. ·

Новорічно - саркастичне. Погляд на діяльність МОН через призму законів Паркінсона.

Діяльність МОН і профільних депутатських комісій ВР — це не просто “управління освітою”. Це живий навчальний посібник з Законів Паркінсона, тільки без бібліографії й з бюджетом.

Є в Паркінсона проста думка: бюрократія не потребує реальної роботи, щоб розростатися. Вона потребує процесу. А процес вона собі завжди намалює.

1) Робота розширюється, щоб заповнити весь виділений час

У нормальному світі люди кажуть: “потрібно покращити навчання”.
У світі Міністерства Обов’язкових Несинітнець це звучить інакше: “потрібно створити дорожню карту, план-графік, порядок взаємодії, інструкцію до інструкції і ще один вебінар, щоб пояснити попередній вебінар”.

Тому будь-яка реформа в освіті магічно перетворюється на серіал:

сезон 1 — “пілот”,
сезон 2 — “масштабування”,
сезон 3 — “уточнення”,
сезон 4 — “внесення змін”,
сезон 5 — “оптимізація процесів”,
а фінал один: вчитель знову сидить уночі й заповнює щось у черговому кабінеті.

2) Штат росте незалежно від сенсу

Паркінсон пояснював це геніально просто: чиновник хоче підлеглого, а не конкурента. І чиновники чудово вміють створювати роботу один одному.
Ось вам і вічний двигун: лист → погодження → зауваження → доопрацювання → повторне погодження → протокол → план заходів → звіт про виконання плану → довідка про підготовку звіту.

І кожен крок потребує відповідального, координатора, адміністратора, модератора, “власника процесу” і, звісно, “комунікаційника”, який напише пост: “сьогодні ми зробили важливий крок”.

Крок куди? Неважливо. Головне — крок, імітація діяльності.

3) Закон тривіальності: чим дрібніше питання — тим більше галасу

Найкраще в Паркінсона — про “вело-сараї”: великі й складні проблеми не хочеться чіпати, бо там потрібні мозок, відповідальність і конфлікти. А от дрібниці — це свято демократії.

Тому коли освітяни намагаються говорити про головне — що, навіщо і як навчати, — нам підсовують “високу дискусію” про те, “як правильно оцінювати”.

Бо оцінювання — це ідеальна тема:

звучить розумно,
не потребує грошей на реальні зміни,
дає купу паперу,
і дозволяє робити вигляд, що система керована.

Ніби проблема країни в тому, що ми неправильно рахуємо трійки, а не в тому, що фундамент тріщить.

4) Комісії та комітети: фабрика “не-результату”

Окрема насолода — депутатські комісії. Це такий формат, де відповідальність розчиняється, як цукор у чаї.

Комісія завжди може сказати:

“ми обговорили”,
“ми напрацювали бачення”,
“ми сформували рекомендації”,
“ми створили робочу групу”.

І все це правда. Просто є нюанс: це не результат. Це ритуал, щоб виглядати зайнятими.

Як це впізнати без Паркінсона і без кандидатської

Є три прості ознаки, що Паркінсон прямо зараз пише вашу освітню політику:

Кількість форм і звітів росте, навіть якщо навчання не покращується.
Час вчителя йде на адміністрування, а не на підготовку до уроків.
Порядок денний забитий дріб’язком, бо за дріб’язок не саджають і не звільняють.

Висновок

Паркінсон — це закони розвитку бюрократії. Це інструкція до того, що станеться, якщо:

немає ліміту на звітність,
немає персональної відповідальності за результат,
і немає механізму “не спрацювало — закрили”.

Тому Міністерство Обов’язкових Несинітнець буде будувати “системи”, “кабінети” і “матриці” рівно доти, доки ми не поставимо просте питання:
де навчальний ефект, де дані, де відповідальні, і чому вчитель став оператором чужої бюрократії?

Бо якщо цього не зробити, то в нас буде ідеальна цифрова держава:
діти — в реєстрі, вчителі — в журналах, депутати — у фотозвітах.
А знання… знання, як завжди, “на наступному етапі реформи”.