Друзі, яка сертифікація?

Союз освітян України

Yurii Ivanovych ·1 год ·

40% шкіл України вже мають проблеми з вільними вакансіями. Зарплати педагогів фактично прирівняли до зарплат прибиральників у магазинах. Учитель, який має освіту, відповідальність і працює в умовах війни, отримує приблизно те саме, що людина без спеціальної підготовки. Це реальність, яку влада вперто не хоче бачити.

За Єдиною тарифною сіткою оклади виглядають так:

— 1 тарифний розряд — 3 195 грн (база для всіх).

— 10 розряд — 5 815 грн.

— 12 розряд — 6 773 грн.

— 14 розряд — 7 732 грн.

Це базові оклади без надбавок. Навіть якщо додати престижність, класне керівництво, ООП, кабінети, шкідливі умови та інші “бонуси” — більшість учителів ледве дотягують до середньої зарплати по країні, а часто й ні.

Десятки нікому не потрібних конкурсів, безкінечні звіти, курси, семінари — макулатура, від якої вже всі втомилися. Ви думаєте, молодь піде працювати в школу після всього цього? Додайте ще “мамок, які все знають”, адміністрації, яка досі працює сталінськими методами, і тотальну недовіру до вчителя.

А тепер порахуйте, який відсоток учителів піде зі школи після війни.

Когось тримає бронювання.

Когось тримає чоловік чи дитина на фронті.

Когось — просто страх, бо розуміють, що більше нікому стояти перед дітьми.

Замість реформи — латання дірок. Замість підвищення зарплат — “доплати тисячі”, які не вирішують проблему, а лише маскують її. Замість підтримки — контроль, звіти, папірці й вимоги.

Так продовжиться ще трохи — і ви справді будете шукати вчителя в Червоній книзі України. Професія, яка тримає країну, на очах перетворюється на виживання. І влада робить вигляд, що все добре, поки школи порожніють.

Наталія Демиденко

А в дитсадках мови немає про надбавки. Оце така зарплатня у педагогів вихователів... ГАНЬБИЩЕ ЯКОЇ СВІТ НЕ БАЧИВ! РОЗУМНІ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ!

Операція «Мінус 70 тисяч»

 Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Кілька днів тому педагогів загальноосвітніх закладів України приголомшила новина із освітянського Комітету Верховної Ради. У ній пропозиція - всіх учителів, які працюють за безстроковими договорами, у 2026 році звільнити з роботи і... прийняти знову на роботу, але вже на контрактній основі  за результатами конкурсів; перестати виплачувати надбавки за категорії та звання; встановити збільшене тижневе навантаження. За оцінками освітянської Профспілки, реалізація цих рішень може призвести до звільнення понад 70 тисяч учителів.

Новина стала «бомбою». 

Сьогодні, коли перші емоції вже трішки вляглися, висловлю кілька власних думок з цього питання. 

Думка 1. Для чого це було зроблено? 

Маю три версії відповіді на це питання. 

Версія А. Історична тяглість учительських «зачисток» у складні для держави часи. 

Українська освітня історія за останні 100 років  пам’ятає дві масштабні й трагічні «зачистки» вчителів:

- 1920-ті — вигнання «буржуазних» учителів, заміна їх «рабфаківськими» кадрами;

- 1930-ті — понад 16 тисяч педагогів розстріляних, репресованих, позбавлених права на професію сталінським режимом, як «врагі народа». Заміна їх ерзац-педагогами, підготовленими на «учительських курсах. 

Обидві «зачистки» мали спільні риси: вони були масовими;  після них у школи приходили не професіонали, а зручні. 

Не проводжу історичних паралелей, однак…

Якщо пропозиції реалізують, знову будуть звільнені  десятки тисяч педагогів. А  паралельно нинішнє МОН говорить про залучення до шкіл «усіх бажаючих». І уже впродовж тижня після появи цих пропозицій - мовчить,.. 

Збіг чи якась логіка?

Версія Б. Владі упродовж багатьох років не вдається виконати вимогу чинного законодавства про встановлення зарплати педагогів на рівні трьох мінімальних. 

Яким способом можна її виконати? Щоб довго не шукати, беремо те, що найлегше - залишити в системі менше вчителів. Тоді ті, хто виживе після конкурсів гіпотетично зможуть отримати  три мінімалки. Закон буде виконаний. А ціна? Мовчимо, не на часі.

Це цинічно. Але чи когось ще дивує цинізм сьогодні?

Версія В. У країнах ОЕСР кількість учнів на одного вчителя суттєво більша, ніж в Україні. Скорочення педкадрів дозволило б вирівняти індикатори. Але міжнародна статистика не фіксує, що вчитель в Україні виконує ще силу-силенну обов’язків, які в інших країнах виконують не вчителі. Це і класне керівництво, і нагляд за учнями, і їхня соціальна підтримка та  багато іншого. Тому  порівняння «десь і тут» — некоректне.

Не виключаю, що можуть бути також інші версії відповіді на питання для чого були прийняті вищезазначені рішення Комітету.  У одному лише впевнений: вони не на користь освіти.  

Думка 2. Що у цих пропозиціях могло бути корисним для освіти? 

Корисність бачу в ідеї запровадження контрактної системи прийому на роботу. Але — не в тому вигляді, в якому це пропонується.

Я маю на увазі Контракт у цивілізованій системі —

а не присягну записку під страхом втрати роботи назавжди.

Контракт у цивілізованому розумінні — це взаємність. Він передбачає рівноправні зобов’язання обох сторін. Роботодавець у контракті чітко визначає: рівень зарплати, що може бути вищим, ніж державний норматив; матеріальне стимулювання: обсяги, форми, регулярність; соціальний пакет: медичне страхування, правовий і фізичний захист; вирішення житлового питання (якщо є потреба); академічну свободу, гарантовану чітко, а не декларативно; захист від нефахового втручання батьків і контролерів; зрозумілі й правові взаємини між учителем і адміністрацією. Також обов’язково: підстави для розірвання контракту з боку вчителя; грошову компенсацію, якщо роботодавець порушує угоду. Зі свого боку вчитель бере відповідальність за: якість роботи; виконання чітко визначених обов’язків; дотримання професійних стандартів

Тобто, ключова формула така: якщо контракт — то не батіг, а взаємний інтерес. Якщо один із двох не отримує нічого — це не контракт.

Щоб цивілізований Контракт став реальністю, потрібно прийняти чимало змін до чинного законодавства і нових нормативних документів. Вони вже є? Немає. 

Тому категорично не сприймаю ідею масового звільнення вчителів. 

Не згадаю випадків в українській історії останніх десятиліть,

коли на законодавчому рівні пропонували звільнити всю професійну спільноту, яка працює за чинними безстроковими угодами.

Чи є це правовим нонсенсом — нехай дискутують юристи. 

Моя думка проста. Це — приниження вчителя як професіонала і як людини. Це — підсилення учителефобії в суспільстві. Це — хрест на мотивації молоді йти в педагогіку. І в такій ситуації освіту не врятує навіть підвищення зарплати вчителям. Бо гідність здешевити неможливо.

Тому, якщо йдеться про цивілізований контракт —

то лише для тих, хто вперше приходить у школу

або свідомо змінює місце роботи. У всіх інших випадках — це репресивна імітація реформи.

Думка 3. Про прийом учителів на роботу за конкурсом. 

У принципі — ідея непогана. Але… ми живемо в українських реаліях. Пам’ятаю ще ті «перші конкурси» директорів шкіл наприкінці існування срср.

Гарна цяцька. Демократична вивіска. Тільки демократії там не було й на копійку.

Слово «конкурс» звучить красиво й нині. Але в Україні воно здебільшого означає: «вирішить той, хто має владу й своїх людей». Конкурси на директорів шкіл — найкращий доказ. 

Сьогодні немає жодної інституційної бази для справедливого конкурсу серед учителів, а саме: незалежної професійної оцінки;  чітких індикаторів «якісного вчителя»;  реального інституту рекомендацій. Атестація часто формальна і дискредитована.  Сертифікація поки що не впливає на кар'єру.  Категорійна система фактично визнана недієвою. 

Тому є ключове питання: «Хто вирішуватиме долю вчителя?» Формально — власник (громада). Фактично — директор закладу. Добре, якщо він із когорти сучасних освітніх менеджерів. А якщо – ні?

Тому критерії у таких (а їх більшість)  можуть бути не про професійність, а про зручність вчителя: лояльний, мовчазний, «наш», не задає питань, не псує статистику

І це вже буде— не конкурс. Це буде оптимізація під лояльність.

І ще одне важливе питання. А хто проводить конкурс на посаду самого директора? Якщо з ним — такі ж самі «конкурси», то що ми очікуємо внизу?

Якби йшла мова про цивілізовану модель конкурсу, то рішення б ухвалювала незалежна наглядова рада закладу, а не одна особа; критерії якості та вимог до претендента були б визначені публічно; його професійні права і захист забезпечені; існувала б  апеляційна процедура; документація конкурсу була б прозора і доступна кожному. Усього цього немає і потрібно багато часу, зусиль, включаючи законодавчу і нормативну діяльність, щоб воно з’явилося. 

Тому насправді ми отримаємо ситуацію, коли сильні  професіонали і люди з позицією стануть «ризикованими» кандидатами. Безініціативні, слухняні й керовані — переможцями.

Конкурс без правил — це не відбір кращих, а легалізоване свавілля.

У такій системі найнебезпечнішим стане думаючий учитель.

Думка 4. Про збільшення тижневого навантаження. 

Коли я прочитав цю пропозицію, відразу згадав слова Маркса: «Капітал не питає про тривалість життя робочої сили. Його цікавить лише максимальна кількість праці, яку можна витиснути за день». (Капітал, т. І, розділ 10)

Виникає логічне й дуже просте запитання: що ми хочемо досягнути цим «витисненням»? Відповідь банальна: зменшити кількість учителів.

Жодного іншого «плюса» інтенсифікація не має і мати не може.

Давайте чесно про реальність. Збільшення години навантаження автоматично робить неможливим або формальним: класне керівництво; роботу з документацією; чергування і нагляд; соціальний супровід дітей; виховну роботу; індивідуальну підтримку учнів; спілкування з батьками. І боротьбу з булінгом, і інклюзію — теж. Учитель це фізично не потягне. А якщо й потягне — затягне петлю на власній шиї.

Тоді постає нове запитання. Хто все це робитиме замість учителя?

Чи має бюджет можливість вводити окремі ставки класних керівників, значно збільшити штат соціальних педагогів і діловодів,  забезпечити супровід кожної проблемної дитини? Ні. І ми це чудово знаємо. А якщо має – то де економія. 

Але є ще один критичний момент. Кількість годин і якість роботи — поняття взагалі не тотожні. Ті, хто готує і приймає рішення в освіті, ніяк не можуть зрозуміти, що справжня вчительська праця – творча праця. Тому є справжні вчителі, а є просто урокодавці. 

Творча праця не масштабується арифметикою. Урокодавча – масштабується. Урок у творчого вчителя — це не шматок робочого дня, а зустріч двох світів: учителя й дитини. В урокодавця урок – буденність і формальність: для відмітки в класному журналі про проведення. 

Якість цієї зустрічі у творчого вчителя не визначається тим, чи їх цього тижня 18 чи 22. Вона визначається тим, скільки сенсу, уваги й професійної енергії вкладає вчитель. Тому збільшення навантаження — це не про розвиток вчителя.

Це про виснаження і вичавлювання того, що неможливо нормувати годинником… Для урокодавців збільшення навантаження – це рай. Він прийшов, провів урок, дав домашнє завдання і пішов. І зарплата більша. Заробітчанство у чистому вигляді.  Якщо таких учителів-урокодавців  сьогодні 30%, то після зачистки творчих, їх буде 80%, якщо не більше. 

Іще про один аспект проблеми збільшення навантаження. Це – про цифри на «стелі». Чи є науково обґрунтовані докази того, що 22 години — це оптимально? Чому не 21? Чому не 23? Або, може, 36? Чому б не 48 — «для економії»? Відповіді на ці «чому» нема. Як і на питання, чому не влаштовує 18 годин? Урешті, можливо варто почати приймати рішення, базуючись хоч на якійсь науковій логіці, результатах досліджень, експериментів. Але – дивлячись на стелю – швидше і зручніше. Або як казав один колишній заступник міністра освіти  «Моя тьотя колись працювала в школі, тому я добре знаю, що таке школа». 

Тобто, граємося в цифри, вигадані навмання, хоч від них  залежить життя тисяч людей. Тут знову  згадав Маркса: «Капітал — це мертва праця, що живе вампіром і живе тим більше, чим більше висмоктує живої праці». (Капітал, т. I)

Згадав і стало  ясно: пропозиції, які обговорюємо, - не про вчителя і не про учня, а про «вампірські» показники.

Думка 5. Про надбавки і доплати.

Якщо коротко — скасування надбавок і доплат це хрест на мотивації вчителя розвиватися. Доплати за категорії, звання, сертифікацію були єдиними стимуляторами професійного зростання; єдиною формою визнання фахової роботи; єдиним сигналом: «твоя майстерність важлива».

І тепер їх просто прибирають.

Учитель логічно запитає: «Навіщо мені зростати, якщо це не цінується?» І скаже це не ледар — а мислячий професіонал,  який бачить, що інвестиція в розвиток не повертається нічим.

У результаті, залишаться в системі, якщо виграють конкурс,  не найсильніші. Залишаться витривалі. Ті, хто готовий перетерпіти, змовчати, пристосуватися. 

Найсильніші на конкурс не підуть. Вони підуть у систему неформальної освіти, у систему репетиторства, в якій єдиним конкурсом буде конкуренція на ринку освітніх послуг. Справжній професіонал буде щасливий від того, що робитиме роботу,  яку любить і поважає. Без усіляких зазіхань на його працю і професійну свободу. 

 Це також добре. Добре для вчителя. Але не для державної системи освіти. Вона у конкуренції із неформальною системою упевнено буде програвати. Але, хто про це думає? «Вампірські» показники беруть гору. 

Думка 6. Про що все це насправді

У лексиконі одного диктатора, що вже десятиліттями править у сусідній державі, є фраза: «Нада пєрєтрахівать кадри». Я згадав її, коли шукав відповідь на запитання: про що все це насправді?

Насправді – це і є «пєрєтрахіваніє»,  яке не несе нічого доброго і позитивного ані для української школи, ані для вчителя,

ані для дітей.

Його істинний зміст — продовження політики учителефобії і заміна професіоналів лояльними виконавцями.

Маю ще раз повторити очевидне. Школа без мислячих учителів

перетворюється на школу без мислення. Пропоновані рішення — не про освіту.

Вони — про дисциплінування і підкорення, про монетиризацію  освітніх смислів і життя, про гіпотетичну і тимчасову вигоду для бюджету, про тимчасовців, які хочуть залишити слід в історії. Поганий слід. Я недарма згадав на початку історичний досвід. 

Але той самий історичний досвід свідчить:  за це доведеться заплатити.

І заплатить не той, хто ініціює такі «реформи». Заплатить суспільство.

Насамперед — діти, яким залишать школу без майбутнього. Ха, а кого це цікавить?

Закон України «Про освіту» визначає оклад учителя не менше трьох мінімальних зарплат

 Закон України «Про освіту» прямо визначає: оклад учителя = не менше трьох мінімальних зарплат. Ця норма діє з 2019 року — але шість років її просто ігнорують. І складається враження, що влада рахує вчителя за дурня, який «не помітить» різниці між законом і реальністю.

2019: повинно бути 12 519 грн, фактично ~8 500 → –4 000 грн/міс.

2020: повинно бути 14 169 грн, фактично ~9 000 → –5 000 грн/міс.

2021: повинно бути 18 000 грн, фактично ~10 500 → –7 500 грн/міс.

2022: повинно бути 19 500 грн, фактично ~11 000 → –8 500 грн/міс.

2023: повинно бути 20 100 грн, фактично ~12 000 → –8 000 грн/міс.

2024–2025: повинно бути 21 300 грн, фактично ~14 300 → –7 000 грн/міс.

За шість років кожному вчителю недодали 350–400 тисяч гривень — це не бонуси, а законодавчо гарантовані гроші.

Додайте вартість доларів по роках , + інфляцію , 

виходить до 15 тисяч доларів США.

І тепер, коли знову запахло виборами, політики раптом згадують про зарплати вчителів. Але шість років бездіяльності — це не забувається.

Учителі не дурні. Учителі просто вимагають виконання закону, а не нових передвиборчих казок.

Для чого розхитують освіту?

Останні тижні ми спостерігаємо дуже знайому для української політики схему. Спочатку в інформаційний простір вкидають ідею, яка гарантовано викличе бурю: зміна умов праці для педагогів, строкові контракти, збільшення навантаження, перегляд соціальних гарантій. Усе це подається як «реформа», хоча насправді є тестом - чи готові вчителі промовчати.

Педагоги вибухнули. І це нормально. Бо мова йшла про професійне виживання.

І коли суспільний опір став очевидним, комітет ВРУ раптом оголошує: «Ми нічого не змінюємо. Ми за вчителів. Ми вас почули». Тобто, пожежу, яку створили самі, — самі ж і “погасили”. І виглядають рятівниками і захисниками освітян.

А тепер — по суті й на пальцях.

1. Влада не дуже й хотіла ламати систему — але якби ми промовчали, зробила б це. Адже, не було жодної глибокої реформи, не було концепції, не було аналізу.

Була звичайна «проба пера»:

якщо суспільство не реагує - запускаємо. Якщо реагує - робимо вигляд, що це був лише «проєкт для обговорення».

2. Реакція освітян зламала сценарій — але не принесла жодного покращення.

Педагоги миттєво мобілізувалися: звернення, пости, петиції. І комітет відступив — але так, щоб отримати оплески.

Результат цієї бурі:

- умови праці не покращено;

- система гарантій не посилена;

- зарплати не підвищені;

- стаття 61 Закону “Про освіту” (три мінімальні зарплати) як була невиконаною, так і залишилася.

Ми просто відбили атаку — але нічого не здобули.

3. А найважливіше — ми загубили корупційний скандал.

Усі ці штучні «освітні бурі» накрили країну саме в той момент, коли суспільство було зосереджене на темі, яка мала би стати політичною кризою — плівки Міндіча, корупційні зв’язки, впливи, рішення, масштаби.

Скандал, який за нормальних умов валить уряди, у нас тихо розчинився між:

- «контрактами, яких не буде»;

- «ініціативами, які скасували»;

- «обговоренням, яке виявилося фейком».

Ми перестали говорити про те, хто і за що відповідає, хто мав би піти, які висновки мали би зробити державні інституції. Штучна хвиля в освіті перекрила реальний шторм корупції. Це - не випадковість. Це - технологія.

4. Тим часом стаття 61 “раптом” з’явилася в риториці лише зараз - перед виборами.

Усю каденцію комітет нічого не робив для її виконання:

- жодного дієвого законопроєкту;

- жодних бюджетних рішень;

- жодного тиску на уряд.

Стаття 61 лежала мертвою нормою — доки не настав передвиборчий рік.

І ось тепер комітет позиціонується як «головний захисник учителя» і «борець за справедливість».

Це не про педагогів.

Це про електоральну арифметику.

5. І тут - найболючіше. Педагоги виснажені до межі.

Стан спільноти зараз - втома, шалена втома, виснаження.

Настільки, що вже не хочеться чути нічого:

- ні про контракти;

- ні про зарплати;

- ні про майбутні «реформи»;

- ні навіть про корупційний скандал.

Бо нервова система не витримує.

Бо кожна нова хвиля вибиває сили.

Бо війна, тривоги, перевантаження, бюрократія — усе перемішано.

А в такому стані педагогічну спільноту можна заглушити будь-яким штучним шумом.

Саме так і роблять.

6. То для чого розхитують освіту?

Щоб:

- знизити очікування;

- перевести гнів у виснаження;

- відволікти від корупції;

- зібрати репутаційні бонуси перед виборами;

- показати красиву картинку замість реальних дій;

- створити ілюзію “перемоги освітян” там, де перемоги не було.

І головне - щоб ніхто не питав:

«А де відповідальність за корупцію? А де наші три мінімальні зарплати?»

Освіту розхитують не тому, що хочуть її покращити. А тому, що вона — найзручніший полігон для маніпуляцій. І найвтомленіша спільнота, якій простіше вкинути страх і потім “героїчно” його прибрати.

Але ми маємо право не на “фух, пронесло”, а на чесні правила,

стабільність, і зарплату, гарантовану законом. І на країну, де корупційні скандали не губляться, а приводять до наслідків.

P.S.

А, може, не треба так про нашу владу?

Вона ж старається… Волинський Мирослав , український композитор.

 

ІЛЮЗІЇ ВЧИТЕЛІВ

 Сергій КурпієвСоюз освітян України

ЗАКОН ЗОБОВ’ЯЗУВАВ Кабмін забезпечити до 2023(!!!!) року поетапну реалізацію положення частини другої статті 61 цього Закону, передбачивши при цьому щорічне збільшення посадового окладу педагогічного працівника найнижчої кваліфікаційної категорії до чотирьох прожиткових мінімумів для працездатних осіб пропорційно розміру збільшення доходів Державного бюджету України порівняно з попереднім роком, і затвердити відповідні схеми посадових окладів (ставок) заробітної плати?

ЩЕ РАЗ: З 1 січня 2018 року і по 1 січня 2023 року!!! Для вчителя найнижчої категорії ставка на 01.01 2023 року і по цей час повинна б була бути 3 х 8000грн= 24000грн. Ні, не надуманих 12990грн.

А тепер про реалії.

Посадовий оклад вчителя вищої категорії у 2025 році, за даними з різних джерел, становить від ~6 589 грн до 7 701 грн (або 7 732 грн за розрахунками за ЄТС, без урахування підвищуючих коефіцієнтів), залежно від методики розрахунку, тарифного розряду та наявності підвищуючих коефіцієнтів. Доплата за класне керівництво (наприклад, за 10 клас) складе 2 600 грн з 1 вересня 2025 року. 

ЧИ МОЖЕ ВОНИ НАРЕШТІ ПРОЧИТАЛИ Ст. 19, 68 Конституції України, ст.. 61 ЗУ « Про освіту?

ПОДОРОЖ У МАЙБУТНЄ ВЧИТЕЛІВ

 Сергій КурпієвСоюз освітян України

Пофантазуємо про пенсійне забезпечення. 

Як відомо, розмір пенсії визначається відповідно до ст.25, 27, 40 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Якщо чесно, то марудна справа прорахувати до копійок свій розмір пенсії.

Нереально клопітка та нудна робота для педантів та роботів. Нехай працюють програми Пенсійного фонду.

Допис про загальні принципи та тенденції.

Працюю, навіть, не грубими мазками деяких формул, сокирою.

П=Зп х Кс , де П - розмір вашої пенсії, Зп - розмір вашої обрахованої зарплати, який залежить від середньої по країні та вашого обрахованого коефіцієнта заробітної плати за кожен місяць страхового стажу та Кс -коефіцієнт, який грубо враховує кількість років страхового стажу/100.

Це заготовка - не виріб мистецтва. Як інструмент для визначення певного фактажу та принципів.

Розмір пенсії якогось педагога, який як віл пахав постійно на 1,5 ставки, мав класне керівництво, доплати за кабінет та перевірку зошитів, вчитель-методист, 30% за престижність педпраці з 2001 року. Страховий стаж 40 років. Заробив коефіцієнт заробітної плати за кожен місяць 1.35, бо його зарплата була завжди вищою середньої по країні. Середня щомісячна зарплата по країні за 3 роки перед призначенням - 20000грн( у нього 27 000грн)

П= 20000х1.35х0,4=10 800грн. Золотий фонд -менше 15 % пенсіонерів в Україні.

Чи є такі вчителі в Україні? Є . Питання: скільки їх?

А якщо вчитель - початківець? І зарплата з доплатами 10 000 грн. І коефіцієнт заробітної плати за кожен відпрацьований місяць 0,4, бо середню малюють в 24000 грн в цьому році.

Яка ж буде пенсія такого вчителя при середній в 40 000грн років через 20? 6000грн, 7000грн? Через 20 років? Фантазую, звісно.

На що надії? На різке зростання середньої перед призначенням пенсії?

Фантазії гарна річ, але в казки не вірить сьогодні, навіть, малеча.

Зрозуміло, що за таких принципів тільки кардинальне підвищення заробітної плати освітянам.

А що натомість?

З 1995 року середня зарплата в сфері освіти завжди бовталася в числових значеннях 70-80% від середньої по країні.

Лише за прем’єрства Є. Марчука була 97%, П. Лазаренка - 94-88%, другого строку Ю. Тимошенко -84-83%, та Гончарука-Шмигаля 2021-2022років-84%.

Що сьогодні? 67% з подальшим зниженням до 63%. 63 відсотки!!!! Ось вам і середні коефіцієнти зарплати! Сокирою працюю. Сокирою, але ж тенденції очевидні.

«Освіта є ДЕРЖАВНИМ ПРІОРИТЕТОМ, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства». Файно звучить. Чи не правда?