Хто завтра захоче стати вчителем?

 

Думки без меж ·

Стежити

1 дн. ·

Останнім часом усе частіше можна почути одну фразу від учнів 11-х класів:

«Якщо не складу НМТ, як планував - піду до педагогічного».

Такий собі не дуже позитивний запасний варіант.

Професія вчителя і раніше не була суперпопулярною. А сьогодні ситуація стала ще складнішою.

Студенти займають бюджетні місця, кілька років навчаються і навіть не планують працювати в школі.

Іноді школа з’являється в їхньому житті тільки тоді, коли всі інші варіанти не спрацювали. І знову як запасний варіант - таке собі «дно».

Є ще одна цікава тенденція.

Останнім часом у школах стало значно більше чоловіків-вчителів. І це, з одного боку, навіть виглядає позитивно - школа традиційно була дуже жіночою професією. Але більшість прекрасно розуміє, що далеко не завжди це історія про любов до педагогіки.

Часом школа стає для чоловіків певною тимчасовою зупинкою у дуже непростій реальності, в якій зараз живе країна.

Якщо подивитися на те, з кого сьогодні часто складається педагогічний колектив, картина доволі різноманітна.

Перша група - ті, хто справді обожнює свою професію. Для них це щось на рівні ДНК. Вони можуть бурчати на систему, жартувати про зарплату, але все одно залишаються у школі.

Друга група - ті, хто дотягує до пенсії. Бо коли ти віддав школі десятки років, піти за два-три роки до пенсії здається нелогічним.

Третя група - ті, хто вже могли б відпочивати.

Але пенсія настільки скромна, що доводиться продовжувати працювати.

І четверта група - молодь, яка прийшла у школу як запасний варіант.

Без особливого натхнення. Просто як тимчасову роботу.

Звісно, серед молодих учителів є ті, хто приходить у професію за покликанням. З тією дивною любов’ю до вчителювання, яку важко пояснити. Та, на жаль, таких дуже небагато.

І ось із цього різного набору людей формується педагогічний колектив. Іноді дивишся на це і думаєш, що якби будь-яка компанія набирала працівників за таким принципом, вона б дуже швидко збанкрутіла.

Та школа працює.

І більше того - від директора такого колективу очікують результатів. Очікують, що з цього складного пазлу він створить команду і організує якісну освіту.

Маючи досвід роботи з таким «різноманітним» колективом, дуже швидко починаєш помічати одну закономірність.

У будь-якій школі завжди є кілька зірочок.

Ті, хто креативні, ініціативні. Ті, хто навіть через втому все одно говорять: «Добре, давайте спробуємо». Часом дивишся на них і думаєш, що вони працюють так, ніби отримують мільйон на місяць.)

Це не про зарплату.

Це про внутрішню відповідальність і любов до своєї справи.

А поруч завжди є інша позиція.

Люди, які чесно говорять: «Я працюватиму рівно настільки, наскільки мене цінує держава».

Відчитав свої години - на цьому все. Достатньо.

Без зайвих кроків, без додаткової ініціативи, без зайвого навантаження.

І тоді директор опиняється у дуже знайомій ситуації. Коли знову і знову звертаєшся до тих самих людей. Бо знаєш - ці зроблять.

Але з часом приходить інше усвідомлення. Ті самі ініціативні люди починають вигорати. Бо вони теж бачать, що система працює не зовсім справедливо.

За що бути ініціативним?

Бо робота вчителя - це не просто години за розкладом. Це частина життя вчителя. Ми віддаємо свій час, свою енергію, молодість. А це ресурс, який ніколи не повертається.

І коли за це людина отримує символічну винагороду, говорити про справедливість стає дедалі складніше.

Сьогодні економічна ситуація в країні непроста. У держави є інші пріоритети - і всі розуміють, чому. Але у бізнесі в таких випадках є так званий план Б.

Якщо компанія не може конкурувати зарплатами - вона створює систему пільг і бонусів.

А які пільги має вчитель?

Довша відпустка за рахунок літніх канікул.

Премія до Дня вчителя.

І… мабуть, усе.

Можна сто разів проводити реформи, запускати нові тренінги, змінювати програми, вигадувати нові терміни. Але якщо фундамент хиткий, будівля довго не простоїть.

Бо реформа освіти починається не з нових програм.

Вона починається з дуже простого питання-

Хто завтра захоче стати вчителем?

──────────────────

ДУМКИ БЕЗ МЕЖ

Про освіту зсередини.

Там, де професія має голос.

Чи ми остаточно обрали світ, у якому видимість важливіша за сенс?

 

Володимир Макух - Системне Оздоровлення ·

Стежити

9 березня о 12:58 ·

Чому дурість сьогодні збирає мільйони переглядів?

Колись я звернув увагу на одну дивну річ.

Я почав бачити блогерів із мільйонами підписників. Величезні аудиторії. Мільйони переглядів. І я намагався зрозуміти — що саме вони говорять людям.

Відкриваєш відео — а там гримаси, жарти, повтори одних і тих самих кліше. Контент, який не залишає після себе нічого. Ні думки, ні ідеї, ні запитання.

Але саме ці люди стають зразками для наслідування.

Їх слухають.

Їх цитують.

Їх вважають успішними.

І в той самий час є інші люди. Викладачі. Вчені. Філософи. Люди, які все життя працюють із ідеями.

Але вони залишаються десь на периферії уваги.

Їхні думки занадто складні.

Їхні виступи занадто довгі.

Їхня правда занадто незручна.

І в якийсь момент я зрозумів, що проблема не тільки в людях.

Проблема в самій системі.

Раніше повагу здобували знанням і досвідом.

Сьогодні — увагою.

Раніше важливим було те, що ти говориш.

Сьогодні важливо, скільки переглядів це набрало.

Ми більше не запитуємо:

«Чи це правда?»

Ми запитуємо:

«Чи це зайшло?»

І в цій новій культурі сенс поступово поступився місцем видимості.

Глибина — доступності.

Складна думка програє простому шоу.

І найцікавіше те, що це не випадковість.

Це результат того, як працює сучасний цифровий світ.

Ми живемо в епоху алгоритмів. Невидимих математичних формул, які вирішують, що ми будемо дивитися, читати і навіть про що думати.

Алгоритми не розуміють сенсу.

Вони не знають, що таке правда або неправда.

Їм байдуже до глибини.

Їхня єдина задача — утримати нашу увагу.

Якщо ти дивишся розіграші — тобі покажуть ще більше розіграшів.

Якщо ти клікаєш на гучні заголовки — їх стане ще більше.

Алгоритм просто вчиться на нашій поведінці.

І найслабше місце людини — це любов до простого, швидкого і емоційного.

Саме тому в такій системі серйозні ідеї майже завжди програють.

Щоб зрозуміти складну думку, потрібен час, тиша і увага.

А щоб подивитися п’ятнадцятисекундне відео з криком, жартом або провокацією — не потрібно нічого.

Достатньо одного пальця.

І коли система порівнює, що утримує увагу довше, вона майже завжди вибирає друге.

Так поступово формується нова культура.

Культура, де поверхневість стає нормою.

Де дурість часто стає не помилкою, а інструментом.

Де складність перестає бути перевагою.

І найнебезпечніше тут навіть не те, що люди стають простішими.

Найнебезпечніше те, що система починає винагороджувати саме це.

І тоді розумній людині доводиться робити вибір.

Або спрощувати себе, щоб бути почутим.

Або залишатися складним — і ризикувати залишитися непоміченим.

І ось тут починається найцікавіше питання.

Чи готове суспільство знову цінувати глибину?

Чи ми остаточно обрали світ, у якому видимість важливіша за сенс?

Гроші або спокій?

 

Дмитро Карпачов 

4 дн. ·

Чому ви погоджуєтесь працювати за копійки?

Справа не в жадібних роботодавцях. Справа у вашому безсвідомому, яке щодня робить вибір: гроші або спокій. Психіка завжди обирає те, що знижує тривогу, навіть якщо це вбиває ваш банківський рахунок.

У психоаналітичному коучингу ми називаємо це вторинною вигодою від бідності.

Далі найпоширеніші причини, чому ви можете відмовлятися від гідної оплати і що з цим робити.

Відчуття сім’ї

Замість грошей — корпоративи, піца по п’ятницях та гасла про «команду».

У психоаналітичному коучингу це називається регресією до інфантильної потреби в належності. Людина шукає в компанії «ідеальну матір», яка прийме і нагодує.

Для того щоб у такому сценарії почати заробляти більше, має відбутися сепарація. Ви маєте побачити, що робота — це не всиновлення.

Психіка має навчитися витримувати позицію самостійного дорослого професіонала, якому не потрібна безкоштовна «піца», щоб відчувати власну цінність.

Покращення низької самооцінки

Замість грошей дали табличку «ведучий спеціаліст» або «тимлід». Ви погодилися на фантик замість цукерки.

У психоаналітичному коучингу це називається нарцисичною компенсацією. Символічне визнання замінює реальний ресурс. Ego отримує короткочасне підживлення статусом, але матеріальна сторона життя при цьому не змінюється.

За такого сценарію важливо дослідити нарцисичну вразливість людини. А також з’ясувати, чому зовнішній ярлик стає настільки важливим, що людина готова працювати майже безкоштовно.

Результатом такої роботи стає самоцінність, яка спирається на реальні результати і реальні гроші, а не на символічні титули.

Стабільність у клітці

Замість грошей вам дають ілюзію стабільності. Вас лякають, що зараз гарної роботи ніде не знайдеш, що зараз не ті часи, щоб перебирати. Людина обирає вонюче, але знайоме болото замість невідомих перспектив. Бо невідомість завжди лякає, а до смороду болота ти вже наче й звик.

Страх невідомого може бути сильнішим за бажання заробляти більше. У психоаналітичному коучингу робота зі страхом часто зводиться до формули: давай створимо умови, за яких ти не будеш боятися.

Надія як анестезія

Замість грошей вам обіцяють привабливе майбутнє. «Ще треба почекати». «Після нового року обов’язково піднімемо».

Людина погоджується працювати сьогодні за менше, бо психологічно живе в уявному майбутньому, де її нарешті оцінять. Це дозволяє не визнавати неприємну реальність, де не вистачає грошей. Надія тут працює як знеболення.

У психоаналітичному коучингу це називається розщепленням. Ви відрізаєте себе від реальності («зараз погано») і живете у фантазії («скоро буде добре»).

З такого сценарію важливо повернути людину до того, що фактично відбувається «тут і зараз». Коли фантазії про «доброго керівника», який колись усе виправить, перевіряються на реальність, стає можливим приймати дорослі рішення.

Плутанина між цінністю і винагородою

Замість грошей людину цінують, хвалять і шанують. Як наслідок, вона починає сприймати гарне ставлення як оплату своєї праці.

Тут причина може бути у відсутності диференціації. Людина не розрізняє емоційну винагороду (любов або визнання) і матеріальну винагороду.

Часто це формується ще в дитинстві, коли любов дорослих потрібно було заслужити «правильною поведінкою» або старанністю.

За такого сценарію важливо навчитися розділяти ці речі. Похвала може бути приємною, але за мариновані свинячі вуха на базарі все одно доведеться платити реальними грошима. Коли ці поняття розділені, маніпулювати людиною стає значно складніше.

Проблема не в тому, що почуття «сім’ї», стабільність чи надія на перспективу є чимось поганим. Це природні потреби кожної людини.

Проблема починається там, де безсвідоме використовує ці потреби як захист від дорослої відповідальності.

Кожен з описаних сценаріїв має свою ціну. Ви не просто «мало заробляєте» — ви інвестуєте різницю між вашим реальним потенціалом і поточною зарплатою

у відчуття, що вас «люблять» (сім’я),

у відчуття, що ви «важливий» (статус),

у відчуття, що «все буде добре» (надія).