Антон Макаренко

 Про педагогіку, натхненну чекістами

Вчора ми опублікували на сайті Український інститут національної пам'яті висновок експертів щодо постаті відомого українського совецького педагога та публіциста Антона Макаренка (лінк на висновок буде в коментарях) і маю зізнатися, що для мене ця історія стала не аби яким професійним викликом. Наші фахівці декілька разів перевірили дані по ньому і я особисто ініціював отримання додаткових матеріалів з архіву. 

Справа в тому, що я закінчував педагогічний університет і педагогіки під різним соусом у мене було не менше ніж філософії, яка була моїм профільним предметом. Ми роками читали твори класиків педагогіки, вивчали дидактичні концепції і біографії видатних вихователів від Античності до сучасності. Але нам ніколи і ніхто не розповідав і не акцентував, що Макаренко був справжнім "чекістом" чи "нквдистом". Більше того, я чітко пам'ятаю, як наші навіть дуже хороші педагоги, даючи настанови до читання "Педагогічної поеми" (чи не найвідомішого твору радянської педагогіки) казали, що в ній є деякі неактуальні речі з радянського часу і певні розділи читати не обов'язково, але загалом це дуже хороший текст. 

Тобто було нормою педагогічного процесу не проблематизувати співпрацю Макаренка з репресивними органами (поза тим, що він працював у виправних закладах). І це при тому, що вивчаючи того ж Мартіна Гайдеггера в рамках філософських курсів, ми не раз обговорювали питання його співпраці із нацистами, членство в НСДАП. Обговорювали в етичному і в методологічному сенсах. Це були дійсно важливі та корисні дискусії для розуміння історичного контексту та європейської філософії ХХ століття. Але щодо Макаренко чомусь завжди панувала змова мовчання. 

І от ми офіційно публікуємо чіткі підтвердження, що він був штатним співробітником НКВД. Доволі не довго, - трохи більше року (1935-1936), - але безсумнівно, що був саме співробітником, а не агентом чи інформатором, щодо яких закон жорстких санкцій не містить.

Після того не полінувався і переглянув ще раз його твори. І що я бачу? У ключовому творі Антона Семеновича, у тій самій "Педагогічній поемі" (1931 р.), міститься цілий розділ в якому він оспівує і буквально глорифікує чекістів. Вражає те, що у "Поемі" він чітко проголошує, що чекісти є для нього педагогічним зразком, на прикладі якого має відбуватися виховання дітей. І далі констатує, що усвідомлення цього стає "відправною точкою його педагогічного мислення", а його педагогіка "є педагогікою більшовицькою". 

Далі набрав декількох колег, які закінчували педагогічні виші незалежної України в різні роки. Всі вони підтвердили, що ніколи їх наставники під час навчання не порушували цього питання, тим паче не виносили на детальне обговорення. Навіть молоді викладачі не торкалися цієї теми.

Що ж тепер? В публічному просторі (назви вулиць, закладів освіти, назви юридичних осіб, пам'ятники) ім'я Макаренка не може глорифікуватися і нормалізуватися. Водночас обмеження не поширюються на дослідження діяльності та його творчої спадщини, зберігання, купівлю/продаж, читання видань його творів, експонування пов’язаних з педагогом предметів та документів у музеях тощо. 

Окремо хочу наголосити, що ніхто не заперечує внесок Макаренка в науку чи освіту. І дійсно, в законі "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії" є виключення щодо кенселінгу людей, які пов’язані із захистом політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитком української національної державності, науки, культури. Але вони не поширюються на Макаренка. Бо у законі немає жодних виключень і пом'якшуючих обставин для людей, які працювали у репресивних органах комуністичного тоталітарного режиму (ЧК, ОГПУ, МГБ, НКВД, КГБ та інших).

Може такі заходи нарешті познімають бронзу з нашої історії і запросять суспільство (зокрема і поважних професорів та викладачів педагогіки) для дорослого, чесного і критичного осмислення минулого? Не викреслюючи складні біографії та проблеми безслідно, не замовчуючи їх, але разом із тим не глорифікуючи та не уславлюючи там, де це виглядає недоречним чи абсурдним.

https://www.facebook.com/anton.drobovych

Батьки та екзаменатори все одно не розуміють, чому діти так мало знають - вміють

 На початку 21 століття дійшли висновку, що:

• Погані оцінки ставити не можна... хороші теж не можна...

• Залишати на другий рік не можна...

• Виганяти із класу не можна.., а зі школи – тим більше...

• Зауваження робити не можна…

• Домашку ставити не можна...

... Викликати батьків не можна ...

• Вимагати від дітей нічого не можна.

• Навантажувати не можна… заучувати не можна… запам'ятовувати не можна…

Але якщо, не дай Боже, дитина мало знатиме, то в плачевних результатах буде винна тільки школа!!!

Тепер про те, що можна...

• Можна вмовляти дітей добре вчитися (хоча приблизно 20% і самі вчаться, без нагадувань і навчань, а ось решта 80%... – не дуже)...

• Можна навіть перед школярами танцювати, щоб їх мотивувати...

• Можна полегшити програму до примітивного рівня...

• Можна зробити по 3-4 уроки на день, тому що 6-8 багато...

• Можна виставляти лише добрі оцінки!!!

• Можна зі школи зробити кінотеатр і щодня проводити уроки - кіно - вистави,

• Можна хвалити...

• Можна поводитися як хочеш – вільно і розкуто (учням)...

• Можна вибирати предмети, які хочеш...

• Можна весь час грати, тому що в моді геймінг...

Цим шляхом спробували йти вже в багатьох країнах!!!

Але наприкінці кожного року там батьки та екзаменатори все одно не розуміють, чому діти так мало знають - вміють - можуть…

І...  Що тут не так?

                    Володимир Співаковський

Чому в Україні вирішили закрити майже усі школи в селах?

 Шкільну освіту на селах найближчим часом очікують зміни, й почнуться вони у 2025 році. Йдеться про те, що в Україні будуть змушені закривати в селах освітні заклади, в яких навчається дуже мало дітей – менше 45-60 учнів. У 2022 році закрили 153 сільські школи.

У Міносвіти та Верховній Раді вва­жають, що школи, в яких навчається надто мало дітей, не дають належного рівня освіти і, найголовніше, вони нерентабельні.
Процес урбанізації населення почався в Україні не сьогодні, а відбувається дуже давно. Молодь змушена виїжджати із сіл у міста. Народжуваність на селах помітно впала, дітей в сільських місцевостях дедалі менше, а відповідно порожніють і школи. У них залишається по два-три десятки учнів на всю школу, а в деякі роки в таких школах немає жодного першокласника.

Із 2025 року процес закриття малих шкіл прискорять. З 1 вересня 2025 при­пиниться бюджетне фінансування шкіл із чисельністю учнів менше 45. А з наступного навчального року, тобто з 1 вересня 2026, перестануть фінансувати і школи, в яких навчається менше 60 дітей.

Звісно, сільські жителі дуже болісно сприймають факт закриття школи. Адже недарма кажуть, що село має перспективи, і воно живе доти, доки в ньому є школа. Не буде школи – молодь також не зали­шатиметься в селі.
Загалом процес болючий, адже кажуть, якщо в селі немає школи – немає і села. Потрібно розуміти, чому це відбувається. Адже школи у форматі менше 45 дітей не можуть працювати якісно.

В середньому за рік в Україні зак­ривається 200-250 сільських шкіл. Малокомплектні школи закривають, натомість з’являються опорні школи, у яких мають бути нове обладнання та кваліфіковані вчителі, інформує НУШ.
Опорна школа має бути осна­щена сучасними кабінетами, інтер­нетом, а в кожному класі має від 15 до 30 учнів.

Малокомплектні школи перетворюють на філії опорного закладу: здебільшого це початкові або середні ланки. У такому ви­падку старшокласники їздять на нав­чання до опорної школи шкільним автобусом. Організувати його роботу мають місцеві органи влади.

Проте мешканці села не зав­жди погоджуються на ліквідацію школи, особливо, якщо йдеться про початкові класи. На жаль, найчас­тіше закривають саме їх. “Нова українська школа” нарахувала 153 закриті школи в сільській місцевості, половина з них – якраз початкові.

За підрахунками Інституту ос­вітньої аналітики, у сільській місце­вості у 2021 році функціонувало 8 446 закладів освіти, де вчилося 1,1 мільйона учнів та працювало 180 тисяч вчителів.

Та майже третина шкіл у селах – малокомплектні. Так, у пояснювальній записці до законопроєкту про мож­ли­вості використання шкільних при­міщень після закриття школи ідеться, що станом на 5 вересня 2019 року в Україні працювало 3 900 мало­комплектних шкіл, де наповню­ваність класу 9 і менше учнів. У 2021 році, за інформацією обласних державних адміністрацій, таких шкіл було вже 2 558.
Тобто за три роки кількість мало­ком­плектних шкіл зменшилася на 1342.

джерелоджерело

Український композитор Богдан Весоловський

 Іван-Богдан Весоловський (30 травня 1915, Відень — 17 грудня 1971, Монреаль) — український пісняр, композитор, акордеоніст. Увійшов в історію музичного Львова як композитор легкого жанру.

Народився у Відні 31 травня 1915. Після Першої світової війни родина переїхала до Стрия. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету та у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Також закінчив Консульську академію у Відні. Знав кілька іноземних мов.

Почав писати музику з 16 років, у 22-річному віці написав одну зі своїх найпопулярніших пісень — «Прийде ще час». Уже перші музичні твори принесли Богданові Весоловському славу. У 1930-х роках разом зі скрипалем Леонідом Яблонським (Ябцьом) і акордеоністом Анатолем Кос-Анатольським входив до складу популярної на той час молодіжної «Джаз-капели Яблонського» («Ябцьо-Джаз»; солісткою була Ірина Яросевич). Джаз-капела мала неабиякий успіх на вечірках львівської молоді міжвоєнного періоду, зокрема на корпоративних балах.

Здобувши освіту, у грудні 1938 року виїхав до Закарпаття для участі в розбудові Карпатської України. Після поразки карпатських січовиків емігрував до Відня, де згодом побрався з Оленою Залізняк.

У Відні під час Другої світової війни разом з композитором Андрієм Гнатишином опрацьовував ноти українських народних пісень для видавництва Бориса Тищенка.

У роки війни у подружжя Весоловських народилися двоє синів. 1949 року за допомогою української громади Канади сім'я переселилася до цієї країни. Решту життя працював в українській редакції Міжнародного канадського радіо[en] в Монреалі.

Наприкінці 1960-х років йому дозволили за канадсько-радянським обміном відвідати Україну. Тоді він побував у Львові, зустрівся зі своїм родичем Остапом Охримовичем, побував на могилі Тараса Шевченка у Каневі. Повернувшись до Канади, невдовзі помер (17 грудня 1971). Через 20 років дружина виконала його заповіт — урну з прахом Богдана Весоловського поховали у Стрию в родинному гробівці.

YARMAK FT. TOF - МОЯ КРАЇНА

 

Моя країна

Слова: YARMAK, TOF Музика: YARMAK, TOF

Так плине час - в пам'яті кадри кривавих стежин,

Вона пройшла вже крізь вогонь і крізь кіптя вушин.

Режим хотів в ній задушити свободи зачаток,

Вона з роками стала жінкою серед дівчаток!

Поламати волю, вбивати прийшли дикі примати,

Полягала вати спати відразу, бо тут з кожної хати

Люди дістають гармати, це наша розплата, кате!

Сміливих воїнів з нас виховала земля-мати!

В нас не забрати те, що по праву належить!

Біль нестерпний, та вона робила вигляд,

Ніби просто нежить,

Казали всі - змирись, врятує тільки ампутація,

Вона йшла до кінця, тримавши міцно мапу нації!

Через страждання і руйнації,

Через бомбардування, через страх, евакуації

Ця помста відчувається у всіх на рівні фібрів,

Щоб душу нашу вбити, в вас нема таких калібрів!

Смерть і горе - ваша віра, ви - пухлина цього світу!

Ми вбиваєм злого звіра, щоб жили у мирі діти!

Вона та, хто чорта поховає в домовині,

Ще у світі гордо скажуть: Слава Україні

Приспів:

Моя країна не впаде на коліна!          |

І в моїм серці ти навіки єдина!         |

І не завадить нам ніхто волею напитись! |

Як пощастило в Україні мені народитись! | (2)

Як пощастило мені жити серед Прометеїв!

Країна воїнів, борців, митців і волонтерів!

Ті, хто поліг, сидять десь тихо там собі на хмарці,

Чекають виродків, що грілись на гуманітарці!

Ви нам не рідні, ніби покручі підкинуті,

Вас доля неминучи дожене, і з часом згинуть ті

Безславні морди, ви всі демони раби!

Ваша домівка брудний мордор.

Боже хто ж вас породив?..

І скільки тих синів, що потікали по Європі?..

Та є з ким нам за честь сидіти в одноу окопі!

Азов, ЗСУ, ССО, група копів!

Від ворога залишиться тут тільки дим та попіл!

Це Вам, біси, за Стуса, за Бандеру, Чорновіла!

Нехай вся наша доля нелегка і чорно-біла!

За Бучу, за Ірпінь, дітей застрілених в потилицю!

Десятки поколінь, одвічну лють в собі носили цю!

Ми ще пройшли з тобою тільки пів дороги,

Ми вже з тобой поплачемо на святі перемоги,

Всіх воїнів вшануємо і славу їх помножимо,

Ми ще брат, заспіваємо, як тільки переможемо!

Приспів.

ЗНЕЦІНЕННЯ – один із найпоширеніших видів психологічного насилля

 

“Мамо, я сама зможу!”, – головна фраза трирічної дитини. А у відповідь: “Що ти там можеш, ти ще дитина мала!”.

Або на майданчику малюк упав, а батьки реагують: “Ну чого ти плачеш, всі падають, нічого страшного!”.

Чи приходить до мами донька, щоб розповісти, що вперше закохалася, а вона їй: “Закохалася? Ха-ха! Тобі про навчання думати треба, а не про хлопців, йди уроки вчи! Ти ба, закохалася вона!”…

Ось це “не важливо” та “нічого страшного” – ця нездатність або не бажання дорослого побачити і порахуватися з реальною маленькою людиною, і є знеціненням.

У цих випадках маленька дитина не отримує дуже важливого знання, яке формує не тільки відчуття безпеки, а й почуття власної гідності і адекватну самооцінку. Те, що важливе для неї, те, що є її частиною, – сприймається як щось безглузде, дурне, недоречне зі сторони її батьків. Як почувається дитина, коли її почуття знецінються батьками?

• мене не зрозуміли
• я присоромлена
• я відчуваю себе приниженою
• я не маю права на (негативні) емоції та почуття
• я більше не довіряю
• зі мною щось не так
• я погана
• мої почуття не важливі
• батькам байдуже до мене…

Знецінення – вид психологічного насилля, що порушує розвиток базової безпеки у дитини, та не враховує її почуттів. У дорослому житті такі люди мають такі складнощі, як :

• важко відрізнити хороше від поганого
• важко відстоювати власну думку
• постійні сумніви у своєму праві бути почутою і поміченою, відчувати
• знижена самооцінка та самоцінність
• “звичка” терпіти та не звертатися за допомогою
• психосоматичні захворювання
• частіше стає жертвою насилля
• невміння відстоювати власні кордони.

Співпереживати – значить переживати разом з дитиною, розділяти її переживання, розуміти її і співчувати. А в першу чергу – це запитати себе: «А що зараз з нею відбувається?», «Чим я можу допомогти їй?». Почуття, які переживає дитина, справжнісінькі. Це дорослим проблема може здаватися незначною, а для малюка це важливо! Навчіться приймати почуття дитини. Не відштовхувати, не знецінювати, не висміювати. Дуже добре, якщо ви самі вільно проявляєте почуття, не соромитеся їх, не приховуєте, називаєте їх (почуття) малюкові. Щоб прийняти почуття дитини (злість, страх, біль, образу, відразу і т.д.), потрібно приймати почуття кожної людини – рідних, друзів, колег, людей на вулиці. Кожен має право відчувати так, як він хоче. І якщо ви відчуваєте по-іншому – це ваше право, але це не означає, що істина на вашому боці . Якщо дитина чимось з вами поділилася, ніколи та за жодних обставин не використовуйте це проти неї! Кредит вашої довіри буде миттєво вичерпаний. Поважайте особистість дитини. Пам’ятайте, що вона може мати іншу думку, яка відрізнятиметься від вашої!Якщо у дитини з батьками сформований теплий емоційний контакт, якщо вона ділиться проблемами, які виникають, з татом і мамою, знаючи, що може розраховувати на підтримку та прийняття, то кризовий період пройде досить спокійно. Якщо батьки знецінюють почуття дитини, вони залишають її сам на сам зі своєю бідою. Батьки не повинні тиснути на дітей, поважайте їх почуття та унікальну адаптивність до зовнішніх факторів, замість того, щоб нав*язувати їм свої сподівання. Любіть дітей безумовно!

@Дарина Полякова

Кирило Стеценко (1882-1922).

 

Кирило Стеценко (1882-1922)

Кирило Стеценко (в центрі) серед хористів чоловічої гімназії.

Кирило Стеценко з родиною.

142 роки виповнюється 24 травня від дня народження Кирила Стеценка - видатного українського композитора, диригента, художника, співака, засновника Республіканської капели (1882-1922).

Своєю творчістю й діяльністю Кирило Стеценко продовжив національний напрям української музики, розпочатий Миколою Лисенком. Він був автором численних хорових, вокально-інструментальних творів, духовної музики, музики до драматичних вистав.

Народився Кирило Стеценко в селі Квітки (нині - Черкащина) в родині маляра-самоука.

З 1892 навчався в рисувальній школі Миколи Мурашка і Софійській духовній бурсі в Києві. З 1899 співав у хорі Миколи Лисенка, а пізніше був помічником дириґента.

Закінчив у 1903 р. Київську духовну семінарію, навчався в Музично-Драматичній Школі Миколи Лисенка. За участь у громадській діяльності був заарештований у 1907 р. і висланий на Донеччину. Після повернення з заслання через рік навчав співу у Білій Церкві і Тирнові.

У 1911 р. висвятився на священника і отримав парафію на Поділлі.

Працював 3 1917 р. у Києві в музичному відділі Міністерства Освіти; організував капелу ДУМКА, з якою подорожував Україною.

З 1921 р. був священником у с. Веприку на Київщині, тут і помер.

Хорова музика Кирила Стеценка багатогранна: церковні твори (дві літургії, панахида), кантати, хори а-капела. Він створив музику до п’єс, зокрема "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка, опери (не закінчені "Полонянка", "Кармелюк"), драматичної сцени "Іфіґенія в Тавриді" за драмою Лесі Українки, музику до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки", дитячих опер ("Івасик-Телесик", "Лисичка, котик і півник"). Кирило Стеценко був автором шкільних співаників.

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.