Правда, якої не почуєш зі звітів
«Я НЕ ВСТИГАЮ БУТИ ВЧИТЕЛЕМ»Марія Іванівна, вчителька української мови та літератури, любить свою роботу, але останнім часом відчуває, що її професія перетворюється на нескінченний ланцюг формальностей. Заходи, курси, заповнення звітів, наради, тренінги - усе це віднімає більше часу, ніж підготовка до уроків і спілкування з дітьми.
«Іноді здається, що я просто виконую паперову роботу і втрачаю сенс того, чому стала вчителем», - каже вона.
«ЛЮБЛЮ СВОЮ ПРОФЕСІЮ, АЛЕ НЕ ПОВАЖАЮ СЕБЕ»Галина Степанівна, вчителька математики з міської школи, викладає вже понад двадцять років і щиро любить дітей та свій предмет. Але кожного разу, коли зустрічається з друзями чи знайомими з інших сфер, відчуває гіркий дискомфорт.
«Вони будують будинки, відкривають бізнеси, подорожують світом. А я рахую копійки після чергової «підвищеної» зарплати. Мені стає соромно за себе».
Вона зізнається, що у голові постійно йде внутрішній діалог: одна частина говорить - «Ти потрібна дітям, твоя професія - це покликання», а інша ніби відрізає: «Подивись правді у вічі: ти працюєш цілодобово, але твою працю не цінують навіть на рівні виживання».
«Люблю професію - ненавиджу відчуття власної нікчемності. Найстрашніше не те, що ми мало заробляємо. Найстрашніше, щоми перестаємо себе поважати».
«МИ СТАЛИ ОБСЛУГОВУЮЧИМ ПЕРСОНАЛОМ»Світлана Миколаївна, вчителька історії, відзначає, що батьки все рідше питають поради щодо навчання дітей.
«Ми більше не авторитети, ми просто сервіс», - каже вона. У школі часто почувається, ніби вона організатор, фотограф і «журналіст звітів» в одній особі.
«Найбільше болить не зарплата, а втрата поваги з боку дорослих. Це з’їдає зсередини».
«ГРАТИ ПІД ДУДКУ»Тетяна Миколаївна, вчителька початкових класів, говорить про систему, яка змушує навіть хороших директорів «співати під ту ж дудку».
«Діалог є, але його результати часто закінчуються виснаженням або лікарняним. Багато колег мовчать, бо бояться. А ті, хто наважується висловити свою думку, отримують «привіти» від райвно через директора. Інколи здається, що школа перетворюється на маленький театр, де ти граєш роль, яку інші написали за тебе».
«Я ЖИВУ ДЛЯ ШКОЛИ»Олена Володимирівна, вчителька англійської мови, через нестачу кадрів часто бере на себе додаткові години.
«Я живу для школи», - жартує вона, але втома зовсім не смішна. Перевантаження стало буденністю, часу для родини та себе майже не залишається.
«НАС ЗАМУЧИЛИ ЗАХОДАМИ»Ірина Василівна, вчителька початкових класів, жартує, що кожен виховний захід стає доказом для звітів:
«Часу на справжнє навчання практично не залишається. У пріоритеті - показове, а не можливість дати дітям знання та натхнення».
«ПРАЦЮЄМО НА МЕЖІ»Ірина Петрівна, заступниця директора, каже, що її завдання - підтримувати колег і одночасно виконувати вимоги верхівок.
«Часто доводиться приймати рішення, які болять і мені, і вчителям. Система не дозволяє інакше. Бути посередником між педагогами і управлінцями- постійне випробування терпіння».
«ХОЧУ ВПРОВАДЖУВАТИ ЗМІНИ, АЛЕ СИСТЕМА МЕНЕ РОЗЧАВЛЮЄ»Оксана Петрівна, директорка школи, прагне створити здорове середовище для педагогів, але бюрократія та обмежені ресурси постійно ставлять її перед вибором: вижити в системі чи ризикувати посадою.
«Кожна спроба змінити щось зустрічає стіну непорозуміння або формальних правил».
Це не скарги. Це правда, яку не почуєш зі звітів. І поки вона залишається непочутою, школа тримається лише на людях, які всупереч усьому все ще приходять до дітей.
Думки без меж - простір, де щирість не має кордонів.
Дякую, що читаєте. Дякую, що думаєте 
Немає коментарів:
Дописати коментар