Днями Державний центр зайнятості повідомив, що в Україні 2024 року найбільший дефіцит кадрів, порівняно з іншими галузями господарського комплексу, був у сфері освіти. Освітянська галузь потребувала близько 25 тисяч людей. І це при тому, що понад тисячу шкіл залишилися на окупованих ворогом територіях; майже мільйон українських дітей шкільного віку перебуває за кордоном; кількість загальноосвітніх закладів України, за даними Інституту освітньої аналітики, 2023/2024 навчального року скоротилася на 14% проти 2020/2021; у дуже багатьох школах учительські вакансії зайняли не ті, хто є вчителями за покликанням, а ті, кому потрібно було отримати бронь від служби у Збройних силах України. Тобто реальна ситуація з дефіцитом учительських кадрів є набагато гіршою, ніж та, про яку повідомляє Державна служба зайнятості.
За даними моїх багаторічних досліджень історії української освіти, такої ситуації в ній не було ніколи. За винятком кінця 30-х років минулого століття, коли після сталінської боротьби з «ворогами народу» із закладів освіти було «вичищено» тисячі вчителів. Однак чи варто порівнювати тодішні й теперішні масштаби дефіциту педагогічних кадрів — запитання риторичне.
Впевнений, що кадрова катастрофа в освіті стала якщо не основним, то дуже відчутним результатом так званих реформ, які калатали українську освіту впродовж останніх 33 років. За ці роки було практично знищено мотивацію займатися ефективною педагогічною діяльністю, до межі знецінено роль і місце вчителя в суспільному житті. Його перетворили на безправного й безсловесного надавача освітніх послуг, сформували з нього, образно кажучи, цапа-відбувайла за проблеми, які виходять далеко за межі його професійної діяльності та які не під силу змінити одній людині чи навіть усій системі освіти. Постійне зростання рівня вимог до педагогічної діяльності на тлі різкого зменшення уваги й турботи про цю діяльність із боку держави стає причиною того, що найближчими роками в школах не буде кому працювати. Навіть істотне скорочення мережі закладів загальної освіти, яке сьогодні посилено адвокатують українські вищі освітні чиновники вкупі з багатьма керівниками територіальних громад, котрі є відвертими школофобами, ситуації не врятує. Здається, що за 33 роки в нашій країні погано усвідомили просту істину: реальні реформи в українській освіті залежать не від змін у змісті, структурі, організації освітнього процесу, не від новітнього обладнання та розфарбованих стін закладів освіти, не від запровадження нових навчальних курсів чи переходу до інтегрованих навчальних предметів, а від УЧИТЕЛЯ.
Якщо на проблему дефіциту вчительських кадрів дивитися лише з редукціоністських позицій, то в її основі — низька заробітна плата педагогів. Так, вона є ганебно низькою й не забезпечує нормальних умов для фізичного існування вчителя. Однак вважати низьку зарплату єдиним чинником, що формує кадровий голод в освіті, принципово неправильно. Не хлібом єдиним живе вчитель. Є низка чинників, які не дають змоги той хліб заробляти спокійно, гідно та гармонійно. Але про них в Україні відверто говорити не прийнято.
Одним із таких чинників є засилля контролерів роботи закладів освіти і наглядачів за роботою вчителя. І це вчителів дуже принижує, завдає шкоди авторитету педагогічної діяльності загалом і формує власну негативну самооцінку. Освітяни в соцмережах публікують переліки з 26 (!) різних державних установ та інституцій, які наглядають за роботою закладів освіти й учителів. Насправді таких — 32, включно з місцевими органами управління освітою та нещодавно створеними місцевими центрами професійного розвитку вчителів. У цих структурах працюють тисячі чиновників і так званих методистів, для яких контроль і нагляд за діяльністю закладів освіти й учителів є офіційним і неофіційним джерелом їхнього існування. До того ж кількість наглядачів і контролерів останніми роками зросла. За прикладами далеко ходити не потрібно. Скажімо, якщо в порівняно невеликій області до децентралізації функціонувало 33 районних і міських відділи освіти, то сьогодні кожна з 69 територіальних громад створила власні відділи освіти, і залишилося ще кілька районних. Якщо ще п’ять-десять років тому контроль над роботою закладів освіти і вчителів на рівні областей здійснювали лише обласні відділи (управління, департаменти) освіти, то тепер до них долучилися солідні за штатами та повноваженнями регіональні органи Державної служби якості освіти. Не кажучи вже про регіональні представництва інших загальнодержавних освітянських установ, які офіційно не мають здійснювати функцію контролю, але начальниками щодо освітян на місцях себе вважають. Із усіма наслідками, які з цього випливають. Тому постає риторичне запитання: який учитель чи директор, що адекватно працює, може витримати таке цунамі інстанцій перевірки та контролю?
Наступним чинником, що, як стверджують багато педагогів, убиває будь-яке бажання ефективно працювати, є радянські засади системи оплати праці вчителів. Ця система сформувалася іще в радянській школі в середині 30-х років минулого століття й живе донині. Йдеться про методику визначення розміру оплати праці педагога з огляду на суто формальні показники: освіту, стаж роботи, наявність категорії чи звання… Інакше кажучи, якщо до загальноосвітньої школи прийшов молодий учитель іноземної мови, рівень володіння якою в нього підтверджений міжнародними сертифікатами, а поруч працює педагог, котрий навчає іноземної мови за методичками тридцятирічної давнини, то останній за будь-яких умов отримуватиме набагато більшу заробітну плату, ніж молодий спеціаліст. Бажання змінювати систему оплати праці педагогів, базуючись не на формальних показниках, а на результатах їхньої роботи, декларували щонайменше п’ять із останніх тринадцяти міністрів освіти України. Та тільки хура й досі там. В Україні немає системи оцінювання праці вчителів, яка була б вагомим мотиваційним елементом ефективної педагогічної діяльності. Замість формування такої системи сила-силенна чиновників займається ганьбищем, що має назву «атестація педагогічних кадрів». До речі, навіть найдопитливіший дослідник не знайде офіційних даних про те, скільки українських педагогів такої атестації не пройшли через невідповідність посаді за рівнем знань, професійної майстерності тощо. Чи таких, з дозволу сказати, «педагогів» в Україні немає? Проте, хоч як смішно, навіть такі отримуватимуть зарплату більшу, ніж молодий педагог, який уміє, хоче й може працювати з дітьми.
Серйозним демотиваційним і навіть образливим чинником для праці педагогів стало невпинне зростання кількості осіб (зазвичай самозванців), які вважають, що їхня місія — вчити вчителів, як ті мають працювати. І таких «навчителів» — тьма: від посадових осіб у органах управління освітою до візіонерів різноманітних громадських організацій; від освітянських методистів до буйно розквітлої останніми роками когорти «експертів», які стали такими після п’яти днів підготовки на якихось курсах. Учитель перенасичений різноманітними інструкціями, методичними рекомендаціями, циркулярними вказівками, формалізованими процедурами… За прикладом ходити далеко немає потреби. Так, минулої весни Міністерство освіти і науки розробило дивні рекомендації щодо запровадження нової системи оцінювання результатів навчання кожного учня базової школи за кількома десятками показників. На думку величезної кількості педагогів, це абсолютно формалізована система, яка не матиме позитивних результатів від упровадження її в практику, натомість додатково навантажить учителя силою-силенною бюрократичних процедур, внесе небажану напругу у відносини з батьками здобувачів освіти тощо. Освітяни зібрали кілька десятків тисяч підписів під зверненням до МОН із проханням переглянути цю систему. У міністерстві пообіцяли… вкотре роз’яснити нову систему, її важливість і корисність, провівши для цього вебінари. Відмовлятися від неї МОН не збирається. І це при тому, що оцінювання результатів навчання є складником освітнього процесу, а відповідно до чинного законодавства, кожен педагогічний працівник має право на академічну свободу в здійсненні процесу навчання. Тобто як оцінювати учнів, кожен педагог має право вирішувати самостійно. До речі, щось подібне немислиме в освітніх системах переважної більшості країн світу. Там міністри освіти НЕ ПІДПИСУЮТЬ рекомендацій і циркулярів учителям, як ті мають навчати, оцінювати, виховувати. Ба більше, як розповідають очевидці, скажімо, в США далеко не кожен директор школи знає прізвище міністра освіти, а ще більше не знають, чи є таке міністерство взагалі. Й освітня система від такого незнання не перестає функціонувати. В Україні вказівки, як працювати вчителю, дають усі: починаючи від міністра й закінчуючи найдрібнішим чиновником маленького відділу освіти. Це хороших педагогів ображає. І не тому, що не хочуть учитися. А тому, що не хочуть почуватися меншовартісними та розумовими інвалідами, яким потрібна підказка. Хороший учитель, якщо чогось не знає чи в чомусь потребує допомоги, завжди знайде, де і як її отримати, — живемо в інформаційному суспільстві. А хто не хоче вдосконалюватися в професійній майстерності, тому жоден циркуляр або підказка не допоможе. І в цій ситуації не бачу нічого ліпшого, ніж згадати слова Григорія Сковороди: «Не вчіть яблуню родити яблука. Краще відженіть від неї свиней». Але цього робити ніхто не хоче. Тож і сформували в українському педагогічному середовищі замість творчого ставлення до праці тупе виконання чинних інструкцій і нормативних документів. Для вчителя, професійна ментальність якого спрямована на творчість і розвиток, такі умови праці є своєрідною кліткою. І далеко не кожен креативний педагог хоче в ній існувати.
І про ще один чинник, який потужно мотивує педагогів забути дорогу до школи. Йдеться про «яжемать». Штучний інтелект пояснює, що «яжемать» — це саркастичний інтернет-мем і узагальнений образ жінки, котра виправдовує будь-яку свою поведінку тим, що вона — мати. На практиці це узагальнений образ багатьох батьків, які вважають, що їхня дитина в школі може творити що завгодно, а всі, включно з учителями, мають це терпіти. І не лише терпіти, а й потурати таким бажанням. Зазвичай такі батьки є досить агресивними, особливо тоді, коли вчитель відмовляє їм в особливому ставленні до їхньої дитини або робить їм зауваження. Для «яжемать» немає таких понять, як особистий простір учителя, професійна та людська гідність педагогів, їхній авторитет. Між іншим, «яжемать» не прилетіли з космосу. Десять років тому їх активувало… Міністерство освіти і науки. Нині опитування вчителів засвідчують, що значна кількість педагогів вважає ситуацію із «яжемать» такою, що істотно ускладнює і навіть унеможливлює педагогічну діяльність, оскільки замість партнерської співпраці вони постійно відчувають тиск і отримують необґрунтовані звинувачення в будь-чому. Звісно, можна багато розмірковувати про те, що вчителі не повинні конфліктувати, зобов’язані шукати шляхи співпраці, діяти дипломатично… Однак ті, хто стверджує таке, забувають, що уникнення конфлікту та пошуку співпраці мають бажати обидві сторони… На жаль, українське освітнє законодавство аж ніяк не захищає вчителя. Жодної такої норми в законодавчих актах немає. Законодавство не захищає ні від «яжемать», ні від бюрократів, контролерів і наглядачів, ні від «учителів учителів», ні від місцевих князьків-школофобів, ні від безпідставного втручання в професійну діяльність, ні від надмірного перевантаження обов’язками, що не належать до педагогічної праці. До речі, в низці країн ухвалено спеціальні закони на кшталт «Про захист учителів». У нас такого немає й не передбачається. Законодавці не бачать проблеми в тому, що вчителя потрібно захистити так само, як і забезпечити хлібом…
Тут варто нагадати, що в середині 40-х років минулого століття знаний українець Олександр Довженко у своїх листах писав: «Учитель у нас — істота забита, затуркана, задавлена злиднями, принижена перед кожним начальником, позбавлена елементарної поваги в суспільстві. Його слово не має ваги, його праця — без пошани, а його доля — безрадісна». Минуло 80 років від написання цих слів. Що змінилося?
Тож не хлібом єдиним живе вчитель. І не розуміти цього — означає не думати про те, що за кілька років у багатьох школах на урок до учнів не буде кому прийти.
