Чому в суспільстві, яке святим назвати складно, ми вимагаємо святості саме від учителя?

 Якщо система знову і знову показує освітянам, що одна помилка (непорозуміння) може коштувати їм роботи та репутації це… ?!

Віктор Громовий

Це не кар'єра. Це постійна загроза. «Дамоклів меч».

Vlad Yakymakha

Утримання вчительського стану в постійному страху — це не просто управлінська помилка. Це симптом глибшої духовної й культурної окупації. Таке явище варто розглядати не лише як соціолог, що зводить усе до статистики, і не лише як психолог, що досліджує травму. У ньому видно метафізику влади, яка намагається викорінити здатність суспільства творити себе.

Освіта — це серце культури. Не музей, не архів, а саме школа: місце, де створюється майбутній носій традиції, де звичні слова “мова”, “воля”, “світогляд” наповнюються кров’ю та рухом. Учитель у такій системі — не просто функція. Це свідок і хранитель культурної тяглості. Доки вчитель мислить вільно, культура жива.

Страх змінює все. Коли вчителя ставлять у режим постійної тривоги — перевірками, погрозами, економічною залежністю, приниженнями, — його свідомість переводять у стан оборони. Людина у страху не творить: вона виживає. Вона перестає піднімати очі до горизонту й вчить лише тому, чому наказано. У такій атмосфері втрачається не тільки свобода слова — втрачається свобода думки. Це і є культурна окупація: не зруйнувати школу, а зруйнувати здатність школи творити.

Окупована освіта стає інкубатором покори. Замість осмисленої історії там живе зручна міфологія. Замість національної гідності — риторика «не висовуйся». Замість діалогу — монолог начальства. І ця деформація непомітно передається дітям: вони вчаться не знанням, а атмосфері. Страх учителя породжує безголосе покоління.

Але культура має одну хитру властивість: вона продовжує рости навіть у тріщинах. Нація вивітрює окупаційні нашарування, як вітер вивітрює пил зі скелі. У кожній країні, що проходила через тиск або пряме поневолення, саме вчительський стан ставав першою точкою пробудження. Кумирів змінювали на мислителів. Страх — на відповідальність. Покору — на гідність.

Тому питання про страх у школі — не про зарплати й нормативи. Це питання про свободу культури. Для суспільства, яке прагне вирватися з колоніального минулого, відновлення гідності вчителя є актом самовизначення. Це схоже на повернення голосу після тривалого мовчання: спершу тіло лякається звуку, але згодом згадує, що може говорити на повні груди.

Культурна деокупація освіти починається зі зміни логіки. Вчитель — не носій страху, а носій смислу. Не адміністрований гвинтик, а співтворець майбутнього. Школа — не підрозділ державної дисципліни, а лабораторія людяності. І саме там народжується етичне ядро нації: здатність бачити світ ясними очима, відрізняти правду від облуди, не боятися бути собою.

Коли в класі зникає страх, зникає й окупація. І з’являється те, що найважче знищити будь-якій імперії: вільне покоління.

Олександр Козлов

Система, яка надмірно карає за поодинокі помилки чи непорозуміння, руйнує довіру, гальмує розвиток і змушує найкращих фахівців тікати з професії, перетворюючи школу на місце, де панує страх, а не натхнення.

Юрій Лісовенко

Біда в тому, що вчителів зробили окремою кастою і вважають за нормально вимагати від них більше чим від пересічного громадянина.

Людині потрібна людина: як уникнути появи Мауглі цифрової епохи?

Громовий Віктор

Ледь не щодня попри війну у нас проходять освітні форуми (конференції, хакатони, фестивалі тощо). Там, як правило, пропонуються «мегакруті» інструменти з використанням штучного інтелекту та екранні рішення для навчання дітей.

Але чого там бракує, так це акценту на особисті контакти між людьми під час освітнього процесу та вдома. А потім ми шоковані тим, що діти приходять до школи розбалансованими, відірваними від реальності та нездатними впоратися зі стресом.

Бо людині потрібна людина! Інакше відбувається здичавіння і поява Мауглі цифрової епохи.

Так, саме «старомодні» і вічні особисті зв'язки між людьми, тілесний контакт – це саме те, чого прагнуть і чого потребують наші діти.

Середовище, в якому сьогодні виростають наші діти є неприродним для людства і воно шкодить їхньому розвитку.

Так, мобільні телефони крадуть дитинство. Діти більше не бігають на вулиці з подряпаними колінами, аж поки не засвітяться вуличні ліхтарі.

Вони не катаються на велосипедах та не будують піщані фортеці з друзями, не лазять по деревах.

Натомість вони гортають вебсторінки й губляться у світі, який не є реальним.

Їх затягує в онлайн-світ ще до того як вони встигають пожити в реальному. Як наслідок, самотність і відсутність друзів…

Маємо, що маємо: різке погіршення психічного здоров'я.

А це лише одна з багатьох ознак того, що щось пішло не так.

Додіджиталізувались до самого краю. Тепер треба повертатись до основ. Старої доброї школи з олівцем та папером.

Усе більше зустрічаю ось таких повідомлень: середня школа Макферсона оголосила в листі до сімей, що учні здадуть свої Chromebook наприкінці семестру. Директорка школи Інге Еспінг підкреслила: дослідження показують, що зменшення часу, проведеного перед екраном, покращує навчання та психічне здоров'я учнів середньої школи.

• Доки діти не проводитимуть більше часу за читанням книг та іграми на свіжому повітрі, ніж за переглядом TikTok-сторінок та відеоігор, вони не розвинуть достатньої концентрації уваги чи навичок емоційної регуляції, необхідних для слухання та навчання.

Людині потрібна людина

От чому, наприклад, зараз поширена така ефективна щодення рутина як позитивне привітання перед дверима класу (PGD – positive greetings at the door).

Стратегію TUMS біля дверей створила д-р Лаура Ріффель.

Touch - Use their name in a positive way - Make eye contact - Smile = TUMS

Абревіатура TUMS означає чотири кроки:

1. доторкніться,

2. використовуйте ім’я учня в позитивному ключі,

3. встановлюйте зоровий контакт

4. посміхайтеся.

Цю стратегію було розроблено у відповідь на дослідження, які показали переваги вітання учнів біля дверей.

Що робити з некерованими дітьми та некерованими класами?

На ФБ-сторінці The Regulated Classroom називають чотири основні практики, які повертають те, що раніше в дитинстві виникало природним чином:

🤝 Зв'язки - Справжня безпека у відносинах завдяки особистим, а не віртуальним контактам.

⚡ Активатори – Фізична активність та викид енергії (а не ігрові кліки).

🙏 Афірмації - Справжні позитивні враження від спілкування з реальними людьми (а не похвали, згенеровані штучним інтелектом).

🌊 Утилізатори — втілені практики, які дійсно заспокоюють нервову систему (а не віртуальний додаток, який рекомендує вам «подихати глибоко»).

Сьогодні важливо усвідомити ось ці прості істини:

💥Дітям не потрібно більше екранів. Їм потрібно більше ЗВ'ЯЗКУ.

💥Їм не потрібен штучний інтелект. Їм потрібні регульовані ДОРОСЛІ.

💥Їм не потрібні е-додатки. Їм потрібні ІГРИ, РУХ і ЛЮДСЬКЕ СПІЛКУВАННЯ.

Саме це формує регульовану нервову систему. Саме це ми втратили. І саме це зараз слід повернути.

джерело

 Пише колега: "якщо у вас є покликання до бідності та хронічної втоми, робота вчителем ідеально вам підійде".

3 грудня в Україні відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю

 

Повномасштабна війна змінила суспільне розуміння інклюзії: поруч із нами стало більше людей, які мають досвід травм і користуються протезами

У цей день Міністерство соціальної політики, сім'ї та єдності України нагадує про правила коректної комунікації та поваги до гідності кожної людини.

Фахівці радять не уникати контакту.

Відведений погляд або демонстративна байдужість можуть сприйматися як небажана реакція.

Не варто ставити питань про травму.

Такі запитання є особистими, і людина сама визначає, чи готова ділитися досвідом.

Не рекомендують коментувати протез.

Оцінні фрази привертають увагу до пристрою, а не до людини.

Фахівці застерігають від висловлювань зі змістом жалю.

Люди з протезами ведуть звичайне повсякденне життя й не потребують героїзації.

Протез не слід торкатися без дозволу.

Це особиста річ, тому будь-яка взаємодія має відбуватися тільки за згодою.

У випадках, коли потрібна допомога, радять уточнювати це запитанням.

Людина сама визначає, чи потребує підтримки.

Фахівці не рекомендують уживати жарти на тему втрат чи "кіборгів".

Навіть нейтральний на перший погляд гумор може бути недоречним.

У разі випадкової помилки варто спокійно вибачитися.

Щирість у спілкуванні цінують більше за формальну обережність.

Якщо виникає невпевненість, фахівці радять уточнювати потреби людини.

Запитання про комфорт демонструє повагу.

Протез не є обмеженням - це інструмент, який допомагає людині залишатися активною в навчанні, роботі та щоденних справах.

Друзі, яка сертифікація?

Союз освітян України

Yurii Ivanovych ·1 год ·

40% шкіл України вже мають проблеми з вільними вакансіями. Зарплати педагогів фактично прирівняли до зарплат прибиральників у магазинах. Учитель, який має освіту, відповідальність і працює в умовах війни, отримує приблизно те саме, що людина без спеціальної підготовки. Це реальність, яку влада вперто не хоче бачити.

За Єдиною тарифною сіткою оклади виглядають так:

— 1 тарифний розряд — 3 195 грн (база для всіх).

— 10 розряд — 5 815 грн.

— 12 розряд — 6 773 грн.

— 14 розряд — 7 732 грн.

Це базові оклади без надбавок. Навіть якщо додати престижність, класне керівництво, ООП, кабінети, шкідливі умови та інші “бонуси” — більшість учителів ледве дотягують до середньої зарплати по країні, а часто й ні.

Десятки нікому не потрібних конкурсів, безкінечні звіти, курси, семінари — макулатура, від якої вже всі втомилися. Ви думаєте, молодь піде працювати в школу після всього цього? Додайте ще “мамок, які все знають”, адміністрації, яка досі працює сталінськими методами, і тотальну недовіру до вчителя.

А тепер порахуйте, який відсоток учителів піде зі школи після війни.

Когось тримає бронювання.

Когось тримає чоловік чи дитина на фронті.

Когось — просто страх, бо розуміють, що більше нікому стояти перед дітьми.

Замість реформи — латання дірок. Замість підвищення зарплат — “доплати тисячі”, які не вирішують проблему, а лише маскують її. Замість підтримки — контроль, звіти, папірці й вимоги.

Так продовжиться ще трохи — і ви справді будете шукати вчителя в Червоній книзі України. Професія, яка тримає країну, на очах перетворюється на виживання. І влада робить вигляд, що все добре, поки школи порожніють.

Наталія Демиденко

А в дитсадках мови немає про надбавки. Оце така зарплатня у педагогів вихователів... ГАНЬБИЩЕ ЯКОЇ СВІТ НЕ БАЧИВ! РОЗУМНІ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ!

Операція «Мінус 70 тисяч»

 Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Кілька днів тому педагогів загальноосвітніх закладів України приголомшила новина із освітянського Комітету Верховної Ради. У ній пропозиція - всіх учителів, які працюють за безстроковими договорами, у 2026 році звільнити з роботи і... прийняти знову на роботу, але вже на контрактній основі  за результатами конкурсів; перестати виплачувати надбавки за категорії та звання; встановити збільшене тижневе навантаження. За оцінками освітянської Профспілки, реалізація цих рішень може призвести до звільнення понад 70 тисяч учителів.

Новина стала «бомбою». 

Сьогодні, коли перші емоції вже трішки вляглися, висловлю кілька власних думок з цього питання. 

Думка 1. Для чого це було зроблено? 

Маю три версії відповіді на це питання. 

Версія А. Історична тяглість учительських «зачисток» у складні для держави часи. 

Українська освітня історія за останні 100 років  пам’ятає дві масштабні й трагічні «зачистки» вчителів:

- 1920-ті — вигнання «буржуазних» учителів, заміна їх «рабфаківськими» кадрами;

- 1930-ті — понад 16 тисяч педагогів розстріляних, репресованих, позбавлених права на професію сталінським режимом, як «врагі народа». Заміна їх ерзац-педагогами, підготовленими на «учительських курсах. 

Обидві «зачистки» мали спільні риси: вони були масовими;  після них у школи приходили не професіонали, а зручні. 

Не проводжу історичних паралелей, однак…

Якщо пропозиції реалізують, знову будуть звільнені  десятки тисяч педагогів. А  паралельно нинішнє МОН говорить про залучення до шкіл «усіх бажаючих». І уже впродовж тижня після появи цих пропозицій - мовчить,.. 

Збіг чи якась логіка?

Версія Б. Владі упродовж багатьох років не вдається виконати вимогу чинного законодавства про встановлення зарплати педагогів на рівні трьох мінімальних. 

Яким способом можна її виконати? Щоб довго не шукати, беремо те, що найлегше - залишити в системі менше вчителів. Тоді ті, хто виживе після конкурсів гіпотетично зможуть отримати  три мінімалки. Закон буде виконаний. А ціна? Мовчимо, не на часі.

Це цинічно. Але чи когось ще дивує цинізм сьогодні?

Версія В. У країнах ОЕСР кількість учнів на одного вчителя суттєво більша, ніж в Україні. Скорочення педкадрів дозволило б вирівняти індикатори. Але міжнародна статистика не фіксує, що вчитель в Україні виконує ще силу-силенну обов’язків, які в інших країнах виконують не вчителі. Це і класне керівництво, і нагляд за учнями, і їхня соціальна підтримка та  багато іншого. Тому  порівняння «десь і тут» — некоректне.

Не виключаю, що можуть бути також інші версії відповіді на питання для чого були прийняті вищезазначені рішення Комітету.  У одному лише впевнений: вони не на користь освіти.  

Думка 2. Що у цих пропозиціях могло бути корисним для освіти? 

Корисність бачу в ідеї запровадження контрактної системи прийому на роботу. Але — не в тому вигляді, в якому це пропонується.

Я маю на увазі Контракт у цивілізованій системі —

а не присягну записку під страхом втрати роботи назавжди.

Контракт у цивілізованому розумінні — це взаємність. Він передбачає рівноправні зобов’язання обох сторін. Роботодавець у контракті чітко визначає: рівень зарплати, що може бути вищим, ніж державний норматив; матеріальне стимулювання: обсяги, форми, регулярність; соціальний пакет: медичне страхування, правовий і фізичний захист; вирішення житлового питання (якщо є потреба); академічну свободу, гарантовану чітко, а не декларативно; захист від нефахового втручання батьків і контролерів; зрозумілі й правові взаємини між учителем і адміністрацією. Також обов’язково: підстави для розірвання контракту з боку вчителя; грошову компенсацію, якщо роботодавець порушує угоду. Зі свого боку вчитель бере відповідальність за: якість роботи; виконання чітко визначених обов’язків; дотримання професійних стандартів

Тобто, ключова формула така: якщо контракт — то не батіг, а взаємний інтерес. Якщо один із двох не отримує нічого — це не контракт.

Щоб цивілізований Контракт став реальністю, потрібно прийняти чимало змін до чинного законодавства і нових нормативних документів. Вони вже є? Немає. 

Тому категорично не сприймаю ідею масового звільнення вчителів. 

Не згадаю випадків в українській історії останніх десятиліть,

коли на законодавчому рівні пропонували звільнити всю професійну спільноту, яка працює за чинними безстроковими угодами.

Чи є це правовим нонсенсом — нехай дискутують юристи. 

Моя думка проста. Це — приниження вчителя як професіонала і як людини. Це — підсилення учителефобії в суспільстві. Це — хрест на мотивації молоді йти в педагогіку. І в такій ситуації освіту не врятує навіть підвищення зарплати вчителям. Бо гідність здешевити неможливо.

Тому, якщо йдеться про цивілізований контракт —

то лише для тих, хто вперше приходить у школу

або свідомо змінює місце роботи. У всіх інших випадках — це репресивна імітація реформи.

Думка 3. Про прийом учителів на роботу за конкурсом. 

У принципі — ідея непогана. Але… ми живемо в українських реаліях. Пам’ятаю ще ті «перші конкурси» директорів шкіл наприкінці існування срср.

Гарна цяцька. Демократична вивіска. Тільки демократії там не було й на копійку.

Слово «конкурс» звучить красиво й нині. Але в Україні воно здебільшого означає: «вирішить той, хто має владу й своїх людей». Конкурси на директорів шкіл — найкращий доказ. 

Сьогодні немає жодної інституційної бази для справедливого конкурсу серед учителів, а саме: незалежної професійної оцінки;  чітких індикаторів «якісного вчителя»;  реального інституту рекомендацій. Атестація часто формальна і дискредитована.  Сертифікація поки що не впливає на кар'єру.  Категорійна система фактично визнана недієвою. 

Тому є ключове питання: «Хто вирішуватиме долю вчителя?» Формально — власник (громада). Фактично — директор закладу. Добре, якщо він із когорти сучасних освітніх менеджерів. А якщо – ні?

Тому критерії у таких (а їх більшість)  можуть бути не про професійність, а про зручність вчителя: лояльний, мовчазний, «наш», не задає питань, не псує статистику

І це вже буде— не конкурс. Це буде оптимізація під лояльність.

І ще одне важливе питання. А хто проводить конкурс на посаду самого директора? Якщо з ним — такі ж самі «конкурси», то що ми очікуємо внизу?

Якби йшла мова про цивілізовану модель конкурсу, то рішення б ухвалювала незалежна наглядова рада закладу, а не одна особа; критерії якості та вимог до претендента були б визначені публічно; його професійні права і захист забезпечені; існувала б  апеляційна процедура; документація конкурсу була б прозора і доступна кожному. Усього цього немає і потрібно багато часу, зусиль, включаючи законодавчу і нормативну діяльність, щоб воно з’явилося. 

Тому насправді ми отримаємо ситуацію, коли сильні  професіонали і люди з позицією стануть «ризикованими» кандидатами. Безініціативні, слухняні й керовані — переможцями.

Конкурс без правил — це не відбір кращих, а легалізоване свавілля.

У такій системі найнебезпечнішим стане думаючий учитель.

Думка 4. Про збільшення тижневого навантаження. 

Коли я прочитав цю пропозицію, відразу згадав слова Маркса: «Капітал не питає про тривалість життя робочої сили. Його цікавить лише максимальна кількість праці, яку можна витиснути за день». (Капітал, т. І, розділ 10)

Виникає логічне й дуже просте запитання: що ми хочемо досягнути цим «витисненням»? Відповідь банальна: зменшити кількість учителів.

Жодного іншого «плюса» інтенсифікація не має і мати не може.

Давайте чесно про реальність. Збільшення години навантаження автоматично робить неможливим або формальним: класне керівництво; роботу з документацією; чергування і нагляд; соціальний супровід дітей; виховну роботу; індивідуальну підтримку учнів; спілкування з батьками. І боротьбу з булінгом, і інклюзію — теж. Учитель це фізично не потягне. А якщо й потягне — затягне петлю на власній шиї.

Тоді постає нове запитання. Хто все це робитиме замість учителя?

Чи має бюджет можливість вводити окремі ставки класних керівників, значно збільшити штат соціальних педагогів і діловодів,  забезпечити супровід кожної проблемної дитини? Ні. І ми це чудово знаємо. А якщо має – то де економія. 

Але є ще один критичний момент. Кількість годин і якість роботи — поняття взагалі не тотожні. Ті, хто готує і приймає рішення в освіті, ніяк не можуть зрозуміти, що справжня вчительська праця – творча праця. Тому є справжні вчителі, а є просто урокодавці. 

Творча праця не масштабується арифметикою. Урокодавча – масштабується. Урок у творчого вчителя — це не шматок робочого дня, а зустріч двох світів: учителя й дитини. В урокодавця урок – буденність і формальність: для відмітки в класному журналі про проведення. 

Якість цієї зустрічі у творчого вчителя не визначається тим, чи їх цього тижня 18 чи 22. Вона визначається тим, скільки сенсу, уваги й професійної енергії вкладає вчитель. Тому збільшення навантаження — це не про розвиток вчителя.

Це про виснаження і вичавлювання того, що неможливо нормувати годинником… Для урокодавців збільшення навантаження – це рай. Він прийшов, провів урок, дав домашнє завдання і пішов. І зарплата більша. Заробітчанство у чистому вигляді.  Якщо таких учителів-урокодавців  сьогодні 30%, то після зачистки творчих, їх буде 80%, якщо не більше. 

Іще про один аспект проблеми збільшення навантаження. Це – про цифри на «стелі». Чи є науково обґрунтовані докази того, що 22 години — це оптимально? Чому не 21? Чому не 23? Або, може, 36? Чому б не 48 — «для економії»? Відповіді на ці «чому» нема. Як і на питання, чому не влаштовує 18 годин? Урешті, можливо варто почати приймати рішення, базуючись хоч на якійсь науковій логіці, результатах досліджень, експериментів. Але – дивлячись на стелю – швидше і зручніше. Або як казав один колишній заступник міністра освіти  «Моя тьотя колись працювала в школі, тому я добре знаю, що таке школа». 

Тобто, граємося в цифри, вигадані навмання, хоч від них  залежить життя тисяч людей. Тут знову  згадав Маркса: «Капітал — це мертва праця, що живе вампіром і живе тим більше, чим більше висмоктує живої праці». (Капітал, т. I)

Згадав і стало  ясно: пропозиції, які обговорюємо, - не про вчителя і не про учня, а про «вампірські» показники.

Думка 5. Про надбавки і доплати.

Якщо коротко — скасування надбавок і доплат це хрест на мотивації вчителя розвиватися. Доплати за категорії, звання, сертифікацію були єдиними стимуляторами професійного зростання; єдиною формою визнання фахової роботи; єдиним сигналом: «твоя майстерність важлива».

І тепер їх просто прибирають.

Учитель логічно запитає: «Навіщо мені зростати, якщо це не цінується?» І скаже це не ледар — а мислячий професіонал,  який бачить, що інвестиція в розвиток не повертається нічим.

У результаті, залишаться в системі, якщо виграють конкурс,  не найсильніші. Залишаться витривалі. Ті, хто готовий перетерпіти, змовчати, пристосуватися. 

Найсильніші на конкурс не підуть. Вони підуть у систему неформальної освіти, у систему репетиторства, в якій єдиним конкурсом буде конкуренція на ринку освітніх послуг. Справжній професіонал буде щасливий від того, що робитиме роботу,  яку любить і поважає. Без усіляких зазіхань на його працю і професійну свободу. 

 Це також добре. Добре для вчителя. Але не для державної системи освіти. Вона у конкуренції із неформальною системою упевнено буде програвати. Але, хто про це думає? «Вампірські» показники беруть гору. 

Думка 6. Про що все це насправді

У лексиконі одного диктатора, що вже десятиліттями править у сусідній державі, є фраза: «Нада пєрєтрахівать кадри». Я згадав її, коли шукав відповідь на запитання: про що все це насправді?

Насправді – це і є «пєрєтрахіваніє»,  яке не несе нічого доброго і позитивного ані для української школи, ані для вчителя,

ані для дітей.

Його істинний зміст — продовження політики учителефобії і заміна професіоналів лояльними виконавцями.

Маю ще раз повторити очевидне. Школа без мислячих учителів

перетворюється на школу без мислення. Пропоновані рішення — не про освіту.

Вони — про дисциплінування і підкорення, про монетиризацію  освітніх смислів і життя, про гіпотетичну і тимчасову вигоду для бюджету, про тимчасовців, які хочуть залишити слід в історії. Поганий слід. Я недарма згадав на початку історичний досвід. 

Але той самий історичний досвід свідчить:  за це доведеться заплатити.

І заплатить не той, хто ініціює такі «реформи». Заплатить суспільство.

Насамперед — діти, яким залишать школу без майбутнього. Ха, а кого це цікавить?