Олександр Пономарьов, Михайло Хома - Ой як важко ...

 Українські артисти Олександр Пономарьов та Михайло Хома презентують спільну композицію «Ой як важко…» — присвяту всім, хто сьогодні далеко від рідного дому, щиру історію про тугу, пам’ять і незгасну силу повернення. Це пісня для тих, хто був змушений залишити свій дім, але щодня носить його у серці.

«Ой як важко на чужині, так далеко від рідної хати…» Мільйони українців сьогодні живуть не вдома. Не тому, що так хотіли. А тому що ця війна відірвала їх від рідних міст, вулиць, людей. Ця пісня – про пам’ять, яка береже нас, і про дорогу, яка обов’язково приведе додому. Ця пісня для всіх українців, відірваних від своїх домівок, але нерозривно пов’язаних між собою.

Олександр Положинський – На Висоті

 

На початку березня вийшла ця пісня, написана новими військовими про нових військових. Її почув ще один новий військовий – фотограф і мандрівник Антон Шевельов. І так надихнувся, що вирішив створити відео з фото і відео з власного архіву, назбираного за роки великої війни. Те, що вийшло, ви й можете зараз побачити тут.

Раз уже так сталося, що треба Постріляти – то стрільну! Вибір невеликий – або пан, або пропав! Я б хотів на море, а потрапив на війну, І тепер роблю одну З найбільш шляхетних справ. І моя смерть прийде за мною, А я стоятиму на недосяжній висоті, І гордий стяг над головою, І цінності в житті уже не ті! Бруд і піт завжди зі мною поруч і на мені, Щастя – це тоді, коли помився і поправ. Завжди маю чим себе зайняти на війні, Бо готую тут одну з найбільш холодних страв! І моя смерть прийде за мною, А я стоятиму на недосяжній висоті, І гордий стяг над головою, І цінності в житті уже не ті! Перекури, перебіжки, перестрілки, переляк - Все пісне і прісне, наче каша без приправ. Не питайте мене – як ти? Я – ніяк... Знаю, тільки правий той, хто має більше прав! І моя смерть прийде за мною, А я стоятиму на недосяжній висоті, І гордий стяг над головою, І цінності в житті уже не ті! Текст: Олександр Положинський Музика: Олександр Положинський, Сергій Гризлов Ідея кліпу, відео та фото: Антон Шевельов Монтаж: Мефодій Савченко Запис, зведення, мастеринг: Wood Records Барабани: Григорій Олійник Бас-гітара: Олександр Булюк Гітара: Сергій Гризлов Голос: Олександр Положинський У запису брали участь військовослужбовці Збройних сил України.

Світові СЕНСАЦІЇ з УКРАЇНИ: Мадонна feat. Gogol Bordello - La Isla Bonita (Live Earth 2007)

Мадонна сама по собі легенда, ідеальна в усьому, але в поєднанні з gogol bordello (неймовірно круті перці самі по собі) разом це просто клас.

 Gogol Bordello або Гоголь Борделло — американський інтернаціональний панк-рок гурт заснований 1999 року в Нью-Йорку українцем Євгеном Гудзем. Гурт переважно складають музиканти східноєвропейського походження, емігранти з України, Росії, Ізраїлю. Вони прославились у всьому світі театралізованими постановками концертів, які є сумішшю карнавалу, комедії, фарсу, кабаре та балагану. Їхня музика зазнала істотних впливів української-карпатської та циганської музики, яка супроводжується акордеоном та скрипкою (в деяких альбомах й саксофоном) і є поєднанням кабаре, панку, фолк-року, романсу, рок-н-ролу і дабу.

Take Only What You Can Carry - Gogol Bordello feat. KAZKA (UKR Version)

Присвячується всім ВПО та біженцям війни.

Школа без правил — шлях у безодню

 

Раніше мені часто доводилось чути по радіо про трагедії на шахтах. Кожна така новина била в саме серце. Я уявляв, як дружина проводжає чоловіка на зміну, кладе йому в торбу тормозок — пару варених яєць, шмат сала, хлібину — і не знає, чи побачить його ввечері. Настільки нереально небезпечною колись була професія шахтаря.

А мамочка моя завжди проводжала мене на роботу, перехрещувала й бажала успіху, бо вважала професію вчителя неймовірно складною та відповідальною. Вона постійно хвилювалась, щоб день у мене пройшов добре, а потім увечері розпитувала: як пройшов день і що цього разу учудили мої шибеники.

Минуло кілька десятиліть - і шахт в Україні майже не залишилось. І зараз інші мамочки проводжаючи своїх дорослих і малих дітей до школи, перехрещують і бажають успіхів. А потім з нетерпінням та тривогою чекають на повернення додому. І ці хвилювання не безпідставні. Щотижня інформаційний простір здригається від чергової історії: учитель не витримав, дитина відповіла зухвало, батьки зняли відео, а адміністрація шукає винних, а не причин.

Місяць тому сталася трагедія, яка приголомшила всю країну. Колишній молодий учитель вбив двох підлітків. Ця новина поширилася блискавично - і викликала одне питання: як ми до цього дійшли?

Не стороння людина, не випадковість - педагог, який колись мав навчати добру, опинився у вирі відчаю, де межі просто зникли.

Можливо, агресія в школах не з’являється на порожньому місці. Можливо, вона вшита у саму структуру шкільної системи - ту, яку ще у XVII столітті створив Ян Амос Коменський.

Він мріяв про впорядковану, зрозумілу й однакову для всіх школу. Так народилася модель, де учитель - у центрі, учні - в рядах,

дзвінок - сигнал до послуху, а дисципліна - обов’язкова умова успіху.

“Без дисципліни школа не може стояти, як тіло без душі”, - писав Коменський.

Його мета була благородною - навчити всіх.

Але засоби - суворі.

Так школа стала першою “фабрикою знань”: усі в один час, за єдиним розкладом, у спільному темпі.

Мануфактури лише зароджувалися, але дух фабрики вже жив у класах. І відтоді майже нічого не змінилося.

У цій вертикалі часто немає чим дихати - ані дитині, ані вчителю.

Для успішного навчання потрібен порядок - так вважали в усі часи.

У радянській школі дисципліна трималася на страху, колективі та контролі. Страх перед оцінкою, осудом, дирекцією. Колектив - як заміна внутрішньої совісті. Контроль - як головний інструмент управління.

З розпадом СРСР цей трикутник розсипався. Страх зник, на зміну йому прийшла вседозволеність. Діти звикли до свободи, швидкості, вибору. А школа залишилась у минулому, де кожна дрібниця регламентується, а вчитель звітує більше, ніж навчає.

Класно-урочну систему використовує майже весь світ. Але різниця в тому, як різні країни реагують на порушення. У них діє процедура, у нас - лише емоція.

Наша біда в тому, що ми надто поблажливі. Ми проходимо повз ті порушення, де іноземні колеги давно склали б акт і викликали батьків.

Ми обмежуємося зауваженням - без фіксації, без пояснень, без інформування.

А коли учень знову провокує, педагог зрештою зривається - і стає винним. І навіть найдосвідченіший педагог не може бути впевненим, що не припуститься помилки. Свідченням тому є коментарі адміністрацій навчальних закладів: досвідчений педагог, на якого ніколи не було ніяких нарікань, зірвався і буде відповідати за всією суворістю закону.

Щоб якось утримати дисципліну, вчителі вигадують власні “ігри”.

Так вчителька в тік-тоці поділилася власною системою підтримки дисципліни «три життя»: на початку уроку вчителька малює на дошці три серця, що символізує три «життя» на день. За кожне зауваження, вчитель витирає одне серце. Коли зникають усі три — клас отримує додаткове домашнє завдання.

Зовні це - гра, а насправді - спроба контролю без підтримки.

Інша колега поділилась своєю історією: “Останній урок перед канікулами. 8 клас. Святковий настрій. Учень підходить і каже:

— Хочете, я вам фокус покажу?

Я усміхаюсь і кажу: давай.

Він розганяється, підстрибує, вдаряється головою об панель і падає.

У мене — порожнеча. Перед очима поліція, камери, допити.

А він підводиться, усміхається:

— А ось і фокус! Хотів подивитись, як ви зреагуєте, якщо я не встану.

Он, до речі, вас знімали.

Ви знаєте, що я пережила за ці півтори секунди?А що було всередині, коли побачила, що мене ще й знімали на камеру?”

Як на такий випадок відреагували б у різних країнах?

В Україні обмежились усним зауваженням, “виховною бесідою”, без психолога, без соціального педагога жодного протоколу.

У Великій Британії вчитель би склав звіт про поведінку, батьків запросили б на зустріч із координатором безпеки дітей. Відеозйомку без згоди розглядали б як порушення приватності.

У Канаді подія розглядалась би як інцидент безпеки. Проводиться зустріч примирення,

створюється план поведінкової підтримки.

У Франції справа передається на дисциплінарну раду школи, де присутні директор, учитель, батьки, психолог і представник учнів.

У США випадок заноситься до журналу дисциплінарних інцидентів. Може бути тимчасове відсторонення. За зйомку без згоди окрема відповідальність.

Українські педагоги не раз зверталися до Міністерства освіти і науки з проханням розробити єдині правила поведінки в школі —щоб дисципліна мала законну основу, а не трималася на емоціях.

Декілька років тому обговорювалися варіанти документів: “Положення про правила поведінки учнів”, “Дисциплінарний статут школи”, рекомендації щодо відповідальності учасників освітнього процесу. Це були не накази, а робочі напрацювання, які так і не втілились.

Міністри змінювалися, цілі ставали іншими, і про попередні ідеї просто забули.

Тому кожен учитель сьогодні відповідає за все — але не має жодного правового інструменту, щоб захистити себе чи інших. Іноді він боїться навіть зробити зауваження. А система накопичує напругу - до чергового зриву.

Школа має навчати не лише трьом десяткам предметів, а й відповідальності, співчуттю та повазі. Для цього потрібна нова дисципліна - дисципліна довіри: не карати - а пояснювати, не контролювати - а підтримувати, не принижувати - а навчати вибору. Це - не вседозволеність. Це - домовленість про порядок, який тримається не на страху, а на повазі.

Колись небезпека ховалася під землею. Сьогодні вона - у втомі, байдужості й мовчанні. Якщо не змінити повітря, яким дихає школа, вона просто не витримає. Не треба вибухів, щоб зруйнувати систему. Достатньо тривалого мовчання.

ДОФАМІНОВА ЗАЛЕЖНІСТЬ

 

Спостерігаю картину спілкування дочки з матір’ю
– «Мама, дай телефон.
– «НЕ ДАМ! Ти багато сьогодні грала” – говорить мама, ховаючи телефон чимдалі у свою дамську сумочку.
– «Мені нудно!!«! – почала впадати в істерію дівчинка. – »Ну, дай телефон! Ти, що не розумієш, що мені нудне.«. – починає демонстративно плакати чекаючи, що отримає своє (схема, що пропрацювала)
– «На!… Візьми!!!”, – мама роздратовано витягає телефон з сумки і віддає дитині.
Дівчинка заспокоюється і пропадає на декілька годин. Тиша.

Згадую, як на одну зі змін табору-клубу «Я і інші», побувала дитина з ігровою залежністю. Йому було ВСЕ не цікаво, ніякі майстер-класи не приносили задоволення, ні групові ігри, ні анімації, а ні спорт. Він увесь час говорив, що мені НУДНО. І постійно плакав батькам в телефон, що це самий занудний табір, де йому доводилося побувати, що йому тут дуже нудно (табір без гаджетів).
Запитую, – «якби у тебе була чарівна паличка, щоб ти змінив би в нашому таборі” – “дозволив би грати на смартфоні” – не піднімаючи голову, відповідає 10 літній хлопчина.
Продовжую запитувати, щоб зрозуміти про захоплення дитину:
– А що тобі найбільше подобатися робити?.
– грати на телефоні!.
– А як ти проводиш час? – продовжую цікавитися.
– Приходжу додому з школи, граю на смартфоні, роблю уроки потім знову граю.
– Тобі подобатися як ти живеш, ти почуваєш себе щасливим? – знову цікавлюся.
– Коли є смартфон – так!.

Зараз багато батьків стикаються, що без гри на смартфоні дітям стає нудно. І батьки поспішають врятувати дитину від нудьги – даючи знову смартфон. І можливо, позбавити себе від дитячого ниття. У дитини не формується переносимість до такого стану. Йому складно придумати гру, розважити себе, щоб позбавити себе нудьги. Дитина може довго нудиться, але в голову не приходять ідеї, щось створити з паперу, побудувати з конструктора літак або зліпити з пластиліну. Навіть якщо хтось і запропонує альтернативу створити гру в НЕ онлайн – це буде нудно.

Ігрова залежність або інтернет залежність – ЛЕГКО ФОРМУЄТЬСЯ З РАННЬОГО ДИТИНСТВА.
Мозок дитини сприйнятливий і пластичний. У смартфоні картинки швидко міняються, в грі багато східців складності і багато заохочень, досяг, виграв і отримав задоволення. У інтернеті багато не завжди корисної для дитини інформації. Мозок посилено живиться і з’їдає усе. Чим живиться мозок дитини батьки не в змозі простежити. Часто на це бракує часу. А потім дитина, стикаючись з життєвими труднощами, все більше і більше хоче залишатися в онлайн. Там добре і цікаво. Там є віртуальні друзі (які ніколи не прийдуть у гості), стосунки, спільні ігри, там хочеться жити. І діти живуть у штучному і барвистому світі, де неправдивим способом задовольняються їх потреби. А з реальністю усе стає погано, спілкування мало, друзів теж, вчитися не хочеться, багато що не цікаве, загалом знову «нудно». Мама і тато зайняті, і з ними також «нудно». Нічого не хочеться. Хочеться отримати дозу «в руки смартфон». І заради цього дитина готова швидше прибрати у своїй кімнаті, зробити уроки, та що завгодно зробити, щоб тільки отримати від батька смартфон. У моїй практиці у підлітків були і істерики, і демонстрація суїциду, коли дитину позбавляли смартфону.

Причина проста, отриманий досвід життя в онлайн і іграх створює певні зміни в мозку, формуються нейронні зв’язки ДЕ і ЯК можна отримати задоволення. Пластичний мозок дитини граючи комп’ютерні ігри або живучи в онлайн отримує велику дозу дофаміну, гормону задоволення. У реальному житті неможливо отримати таку дозу, тільки вживаючи наркотики. Коли діти живуть в онлайн від 3 до 5 годин, доза стає настільки сильною, що пропадає інтерес до життя, до хобі, до кухлів, до навчання і навіть до самого собі. Реальність стає похмурою і сірою – і знову підживлюється бажання втекти від реальності. Створюється замкнутий цикл.
Були випадку в моїй практиці, дитина чекала, коли батьки заснуть і до ранку грав тижнями (батьки про це навіть не знали), поки психіка не дала збій. Вже втрутилася психіатрія.
Дофамін — це гормон, що відповідає за заохочення від якої-небудь діяльності. Організм отримує нагороду у вигляді дофаміну всякий раз, коли дитина набирає рівень в грі. Гормон дофамін відноситься до широкого класу під назвою «катехоламіни», він підвищує уважність, створює гарний настрій, створює прихильність і коли його багато приводить часто до перевтоми. Дитина граючи втомлюється. По-справжньому втомлюється. Потім бракує сил, щоб робити уроки.
Дитина проживаючи життя в Інстаграм, в ютуб і в комп’ютерних іграх, і мозок, який в процесі формування, настільки пересичується дофаміном, що йому стає складно правильно визначати, що добре і погано. Кольори віртуальності стають насиченими і яскравими. Мозку стає все важче перемкнутися на враження, що приходять з реального світу. Формується з дитини «дофаминовий наркоман». Потрібна доза і він її вимагає, а батьки дають!

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ДИТИНОЮ, ЯКА БАГАТО ПРОВОДИТЬ ЧАСУ В ОНЛАЙН :
– стає дратівливою і емоційною, вередливою;
– агресивною, коли стикається з фрустрацією;
– з’являється безсоння;
– падає успішність (притупляються пізнавальні інтереси);
– стає розсіяною;
– слабо розвивається уява (складно, щось придумати своє);
– реальність стає чорно-біла, втрачається інтерес до життя;
– стає не цікаві гуртки і інші захоплення в реальності;
– не уміє спілкуватися;
– стає не цікавою для інших;
– з’являються проблеми із зором і хребтом;
– не уміє долати труднощі (швидко здається);
– мало рухається;
– ослабляється імунітет;
– формується сильне «Я віртуальне» і слабке «Я реальне»;
– формується ЗАЛЕЖНІСТЬ.

У здоровому варіанті можна отримувати дофамін невеликими порціями, радіючи життю, спілкуванню з друзями, насолоджуючись природою, погодою, хобі, подорожжю. І якщо ви надумали зменшити перебування дитини в онлайн, тоді разом створіть йому цікаве життя в офлайн. Створіть можливість отримувати дофамін в реальному житті здоровим способом. І не поспішайте рятувати від нудьги. Нехай дитина побуде в ній і придумає щось своє, свою реальну гру, запросить друга, і вони пограють в УНО, в Монополію, намалює або поліпить. Нехай сама, а не ви для неї.

ДУЖЕ ВАЖЛИВО:
– Комп’ютерну гру можна давати грати тільки на 30 хв. в день (щоб не сформувалася залежність). ПОЯСНІТЬ дитині, ЧОМУ ви ставите обмеження. Важливо, щоб вона розуміла.
– 30-40 хвилин коханого ютуба або мультфільму в день. Не більше (турбота про мозок дитини). Обмеження робляться з повагою до особи дитини.
– За годину до сну ніяких гаджетів (мамі з татом також корисно побути без гаджетів, раптом збільшиться інтерес один до одного). Гаджети корисно прибрати з дитячої.
– золотий час укладення дитини спати з 21.00 до 22.00. Сон любить темряву і тишу. (покращується самопочуття дитини наступного дня).
– Посилювати сімейні традиції: грати в ігри вечорами з дітьми, спілкуватися, спільні вечері без гаджетів, прогулянки на велосипеді, запрошувати друзів у гості граючи в звичайні і цікаві дворові і настільні ігри.
– Формувати хобі у дитини, дати можливість вибрати собі гуртки по інтересах. (формується цінність того, що я можу).
– І дитині потрібний рух! Спорт в допомогу! (формується стресостійкість)
– Прогулянка на вулиці від 2 до 4 годин день (кисень потрібний для живлення мозку)
– Формувати культуру обіймів в сім’ї від 8 раз на день (формується здорова прихильність до близьких)
– Багато приємних слів один одному (формується цінність себе)
– Батькам бути прикладом вільної людини (діти наслідують).
!!! (Важливо! Без крайнощів! Не варто повністю позбавляти дитину інтернету або ігор на телефоні)
Батьки в процесі виховання дитини вимушені робити обмеження. Кожні батьки бажають, щоб дитина була щасливою, іноді стає нестерпним стан страждання дитини, хочеться врятувати її від «нудьги», допомогти. Але, якщо ми по-справжньому любимо своїх дітей і бажаємо їм кращого, треба знайти в собі сили зменшити усередині себе напругу і дискомфорт, який ми відчуваємо, коли ставимо обмеження.
Нам хочеться сказати: «ТАК» своїм дітям набагато частіше, але іноді сказати: «НІ» – це краще що ми можемо зробити для своєї дитини. Осмислені обмеження – створюють безпеку для вашої дитини.

© Наталія Простун, дитячий і сімейний психолог

Проблема: діти в телефоні

 

1. Коли я була в Пекіні, мене здивувало, що в школах немає дітей з телефонами. Вчителька сказала: "До 18 років смартфон - це ворог. "У Китаї забороняють не сам інтернет, а звичку жити в екрані. "Мати дитину з телефоном - це ганьба для батьків. Для вас це норма", - зазначив директор школи. І тут я зрозумів: найважливіша зброя Китаю - не технології, а дисципліна.

2. Китайські батьки пояснюють дітям просто: "Екран краде твоє майбутнє. "У них ліміт 40 хвилин ігор на день, і це під контролем держави. Наша дитина може сидіти в TikTok 6 годин. Китайці вважають, що телефон у руці підлітка - це наркотик, а держава зобов'язана бути "батьком", якщо сім'я не вдається.

3. Професор у Шанхаї сказав мені: "Ви вважаєте, що свобода корисна для дітей. А ми знаємо, що свобода без дисципліни народжує рабів. "Він показав статистику: школярі у Китаї сплять в середньому на 2 години більше, ніж їхні однолітки у США. Чому так? Тому що їм нема чого чіплятися вночі. Їхні мізки відпочивають, а наш вигорає в 14.

4. На дитячому майданчику я бачив, як діти грали в шахи, стрибали через стрибалку, тренували навушники В той час мої друзі з Європи писали: "Наш син знову у Фортнайт до ранку. "Китайці прибрали одну звичку - нескінченні екрани. Взамін вони отримали концентрацію, здоров'я та конкурентне покоління.

5. І головне інсайт: Китай набирає силу, забороняючи те, що ми вважаємо нормою. "Ви виховуєте дітей телефонами. Ми виховуємо дітей з мізками", - розповіла мені вчителька в Пекіні. Ці слова звучать як речення: поки наші діти не можуть жити без екрану, китайці вже вчаться жити без нього - тому завтра будуть сильнішими.

@vladimir__hack

Київ отримав статус Міста музики ЮНЕСКО

 

Київ отримав статус Міста музики ЮНЕСКО

Також столиця приєдналася до Мережі креативних міст ЮНЕСКО. Робота над отриманням статусу тривала понад рік. 

У місті функціонують десятки концертних майданчиків, музичних академій і шкіл, проходять сотні подій, фестивалів, конкурсів та міжнародних мистецьких ініціатив.

джерело